Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 64)

У пастках П’єро траплялося багато зайців, та Барі їх не чіпав, бо геть не відчував голоду. До другої хижі на лінії пасток доплентався наприкінці дня, після десяти годин подорожі. Він був не дуже розчарований, бо мало на що й сподівався. Сніг накрив цю хижку навіть вище, ніж попередню. Перед дверима був замет у три фути завглибшки, а вікно біліло від товстого шару наморозі. У цьому місці на краю галявини, неподалік від густого лісу, П’єро збудував дровітню, і саме в ній Барі й улаштував собі тимчасовий дім. Другого дня він ходив по довколишніх місцях, натрапляючи на десятки пасток, що їх порозкладали П’єро й Непісе. А блукаючи болотом, вовчук познаходив багато слідів рисі. Лише на третій день він розпочав свій шлях на Ґрей-Лун.

Барі подорожував не поспішаючи. Відстань у двадцять п’ять миль між першою й другою хижкою на лінії пасток він подолав за два дні. У другій хижці провів три доби, і лише на дев’ятий день подорожі вовчук дійшов до Ґрей-Лун. Там не було ніяких змін, жодних слідів на снігу, крім його власних, залишених ще дев’ять днів тому.

Пошуки Непісе стали тепер для Барі чимось буденно-рутинним, тим, що робилося майже байдуже. Він вирив собі нору в собачій загороді й принаймні двічі на день, між світанком і настанням темряви, ходив до берестяного вігваму й прірви. Вовчук простував тим самим шляхом щодня й дуже скоро протоптав у снігу стежку: прямо через ліс до вігвама, повертаючи трохи на схід, так що перетинав замерзлу поверхню озерця, де любила купатися Верба; з вігвама повертав колом через частину лісу, де Непісе не раз збирала оберемки дикого льону; тоді доходив до прірви; ішов краєм ущелини; спускався вниз до самісінької води і звідти повертався назад до собачої загороди.

І от одного дня раптом Барі повівся інакше. Ту ніч він провів у вігвамі. І після цього, хоч і був на Ґрей-Лун протягом дня, завжди повертався ночувати у вігвам. Дві ковдри правили йому за ліжко, для нього вони були частиною Непісе. І саме там він і чекав її всю довгу зиму.

Якби Верба повернулась у лютому й застала Барі зненацька, то помітила б, що він сильно змінився: став іще більше схожим на вовка, хоча вже ніколи не завивав по-вовчому й завжди сильно гарчав, коли чув, як завиває недалека зграя. Декілька тижнів він ходив старою лінією пасток і харчувався там м’ясом, але тепер почав полювати. Вігвам усередині й зовні був закиданий хутром і кістками. Одного разу — сам-один! — Барі вполював молодого оленя, завівши його в глибокий сніг і там убивши. Ще якось у лютому посеред бурхливої хуртовини він переслідував оленя карібу, і той, тікаючи, стрибнув у прірву й зламав собі шию. Вовчук жив у достатку й дуже швидко за розміром і силою перетворювався на велета у своєму роді. Ще за шість місяців він стане таким же великим, як Казан, а його щелепи навіть тепер були вже майже такі ж могутні.

Тричі тієї зими Барі боровся: з риссю, що напала на нього з високого вітролому в той час, як він їв недавно вбитого зайця, і двічі з двома самотніми вовками. Рись немилосердно його подерла, перш ніж утекти до вітролому. Молодшого з вовків пес убив; інший бій закінчився внічию. Усе більше він ставав вигнанцем, який живе наодинці зі своїми снами й надіями, що ледь жевріли.

А Барі бачив сни, і багато. Не раз і не двічі, лежачи у вігвамі, він уловлював ніжний голос Непісе, чув, як вона сміялася, кликала його на ім’я, і часто схоплювався на лапи, стояв так мить чи дві, а тоді лягав у своє гніздечко, тихенько жалісливо скавулів і знову засинав. І завжди, коли чув тріск гілки або якийсь інший звук у лісі, то блискавично найперше думав саме про Непісе. Одного разу вона повернеться. Ця віра була частиною його існування так само, як сонце, місяць і зорі.

Зима минула, і настала весна, а Барі й далі бродив старими стежками, доходячи навіть час від часу старою лінією пасток аж до першої з двох хижок. Заіржавілі пастки лежали скрізь закляпнуті, між їхніми щелепами виднілися кістки й пір’я. Під пастками були залишки хутра, а на озерній кризі — обгризені кістяки лисиць і вовків, що повмирали через отруєні принади. Зійшов останній сніг. По лісах і ярах співали повноводі потоки. Трава позеленіла, з’явилися перші квіти.

Саме тепер, без сумніву, настав час для Непісе повернутися додому! І Барі почав із нетерпінням її дожидатися. Він ще частіше навідувався до їхнього лісового озерця, до згорілої хижки й собачої загороди. Двічі стрибав у водойму й, плаваючи, скавулів, ніби чекав, що вона от-от має приєднатися до нього, і вони розпочнуть свої старі водні пустощі. Але тепер, напролітку, він іще більше страждав від гострих лез цілковитої безнадії. Усюди буйно цвіли квіти, і навіть стебла дикого льону палали в лісі вогненно-червоним світлом. То тут то там прорóсла зелень затуляла собою згарище, де колись була хижка, а виткі лози із синіми квітками, що покривали могилу матері Непісе, потяглися до гробу П’єро, немов наповнені духом самої вождівни.

Уже й птахи попарувались і звили собі гнізда, а Непісе й досі не повернулася! Нарешті щось урвалося всередині Барі, його покинула остання надія, можливо, його останній сон, і одного чудового дня він попрощався з Ґрей-Лун.

Ніхто б не здогадався, що змусило його піти. Ніхто б не міг сказати, як важко він розлучався з берестовим куренем, старим озерцем, знайомими стежками в лісі й двома могилами, що не були вже такими самотніми під високою смерекою. Він пішов. Без жодної на те причини, просто пішов. Можливо, і справді існує у світі Господар, чия рука керує звірами, власне, так само, як і людьми, і кого ми з незнання звемо інстинктом. Хтозна. Хай там як, та бредучи геть звідси, Барі йшов назустріч Великій Пригоді.

Вона чекала його там, на півночі, і саме туди він і прямував.

Роздiл 24

Барі залишив Ґрей-Лун на самому початку серпня, хоч якоїсь певної цілі не мав. Утім у його голові почали зринати деякі колишні спогади, так, як на темному фотонегативі поступово появляються легкі світлі зображення. Майже забуті речі й події знову поверталися до його свідомості, у міру того, як усе далі відходив від Ґрей-Лун. Його попередні переживання, óбрази в його свідомості наче знову ставали реальними, розриваючи останні зв’язки, що поєднували його з домом Верби. Підсвідомо вовчук і далі рухався стежкою своїх переживань минулих подій, і поволі вони допомогли йому вибудувати нові захоплення.

Прожитий рік був для Барі довгим відрізком часу — десятиліттям за людськими мірками. Уже рік із лишком, як він покинув Казана, Сіру Вовчицю й старий вітролом, та попри це, до нього повернулися невиразні спогади про дні, коли був маленьким щеням, про струмок, куди впав під час лютої битви з Папаючіс’ю. Саме свіжі враження поновили в його пам’яті вже затихлі старі спогади. Він підійшов до глухої ущелини, де Непісе й П’єро колись гналися за ним. Здавалося, це було лише вчора. Барі зайшов на невелику галявину й зупинився біля чималого каменя, що колись мало не вичавив із Верби життя. Тоді він згадав, де саме від рушниці П’єро загинув його друг великий ведмідь Вакаю, підійшов до білих ведмежих кісток, що й досі лежали розкидані в зеленій траві серед квітів, і обнюхав їх.

День і ніч Барі провів на маленькій галявині. Після того він повернувся з каньйону до свого старого пристановища на березі струмка, де Вакаю ловив для нього рибу. Тепер тут жив інший ведмідь, який також рибалив. Можливо, це був син чи внук Вакаю. Барі винюхав, де він ховав пійману рибу, і протягом трьох днів, перш ніж вирушити на Північ, харчувався нею.

І тепер, уперше за багато тижнів, трохи колишнього завзяття додало Барі швидкості. Спогади, що були туманними й неясними через забудькуватість, знову ставали реальністю. Він і досі відчував, що, якби Непісе раптом повернулася на Ґрей-Лун, негайно побіг би туди. Але тепер вовчука, наче того мандрівника, що повертається додому з довгої подорожі, несподівано потягло й до старого бобрового ставка.

Коли Барі досяг цього місця, була найдивовижніша година літнього дня — захід сонця. Він зупинився за сотню ярдів від ставка, так, що водойма ще й досі була прихована від його очей, понюхав повітря і прислухався. Сумнівів не було: ставок був на місці, він зловив його милий холодний запах. А от Уміск, Щербатий Зуб, усі інші? Чи знайде їх там? Вовчук нашорошив вуха, намагаючись уловити знайомий звук, і за мить чи дві таки почув глухий сплеск води.

Барі тихо пробрався крізь зарості вільхи й зупинився на тому місці, де вперше познайомився з Уміском. На поверхні ставка заграли легкі брижі. З води вигулькнули дві чи три цікаві голови. Наче торпеда, промчався, тримаючи палицю, до протилежного берега старий бобер. Барі подивився на греблю. Вона була такою ж, як і торік. Деякий час вовчук не показувався, стоячи в заростях молодої вільхи. Дедалі більше він відчував внутрішній спокій, полегшення, розслабленість після тривалого напруження довгих самотніх місяців, коли все чекав і чекав Непісе.

Глибоко зітхнувши, Барі ліг серед вільхових заростей і висунув голову так, щоб усе добре бачити попереду. Коли сонце опустилося нижче, ставок ожив. На березі, де він урятував Уміска від лисиці, гралося тепер інше покоління молодих бобрів. Їх було троє, товсті й вайлуваті. Барі дуже тихо заскавулів.