Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 36)

Поступово Казан це починав розуміти. Сіра Вовчиця пішла з його світу, з його життя, і тепер самотність і горе Казанові були такими великими, що ліс здавався йому чужим, а тиша дикої місцевості гнітила й лякала його. Укотре собаче єство брало гору над вовком. Коли вони із Сірою Вовчицею були разом, Казан жив у світі, де міг повною мірою дихати повітрям свободи. Та без неї цей великий дивний і порожній світ сповняв його жахом. Під вечір Казан набрів на березі річки на купу розбитих мушель. Він обнюхав їх, відійшов, потім повернувся й знову обнюхав. На цьому місці Сіра Вовчиця поїла востаннє перед тим, як повернути на південь. Тут чувся її запах, але він був занадто слабкий, щоб дати Казанові які-небудь відомості. Тоді Казан згорнувся під колодою й знай тихенько скавулів, аж доки не заснув. Усю ніч він спав неспокійно, марудився, як дитина. День за днем, ніч у ніч тінню тинявся Казан болотом, оплакуючи ту єдину істоту, що вивела його з хаосу на світло. Він відчував, що, утративши свою пару, позбувся не меншого, ніж вона, утративши очі.

Роздiл XXVII

Поклик скелi Сонця

У золотому сяйві осіннього сонця вгору за течією плили в каное чоловік, жінка й дитина. Їх було добре видно зі скелі Сонця. Цивілізація зробила з прекрасною Жанною те, що робила з багатьма іншими дикими квітками, пересадженими з глибин незайманої природи. Її щоки осунулись, сині очі втратили колишній блиск. Вона нема-нема, та й кашляла, і тоді чоловік дивився на неї з любов’ю й тривогою. Але тепер він починав помічати в коханій зміни. І вже того дня, коли каное допливало до чудової долини, що була їхнім домом, перш ніж їх покликало до себе далеке місто, він відзначив про себе, що Жаннині щоки вже не позападалі, губи стали червонішими, а в очах з’явився блиск щастя й радості. Він тихо всміхнувся й поблагословив за це ліси. Тоді чоловік перестав гребти, пригорнув Жанну до себе й погладив її м’яке золотисте волосся.

— Ти знову щаслива, Жанно, — радісний усміх заграв на його губах. — Лікарі не помилялися. Ти — частина лісів.

— Так, я щаслива, — прошепотіла вона.

І раптом у її голосі пролунало хвилювання, і вона вказала на піщану косу, що врізалася в потік.

— Пам’ятаєш?.. Здається, минуло стільки років, як Казан залишив нас тут. Вона була там, на обмілині, кликала його, пам’ятаєш? — Її губи злегка затремтіли. — Цікаво, куди вони пішли?

Їхня хижка стояла на місці, нічого в ній не змінилося. Хіба тільки по стінах повився багряний дикий льон, а надворі виросли зарослі молодих дерев і високої трави. Сім’я почала обживатися. День за днем щоки в Жанни набували здорового рожевого кольору, ніжний дзвінкий голос знову співав пісень. Жаннин чоловік очистив стежки від старих пасток, а його дружина й маленька бешкетниця Жануся, що вже вміла говорити, перетворювали хижку на затишну оселю. Одного разу чоловік повернувся додому пізно, і коли зайшов у дім, то побачив, як збуджено світилися сині Жаннині очі. Її голос тремтів.

— Ти чув його? — запитала вона схвильовано. — Чув той поклик?

Він кивнув, погладжуючи її м’яке волосся.

— Я був за милю на болоті, — сказав він. — Я його чув!

Жанна міцно стисла чоловікові руки.

— Це був не Казан, — сказала вона. — Я б упізнала його голос. Але мені здалося, що такий же поклик ми чули тоді на піщаній обмілині. Так кликала Казана його пара.

Чоловік задумався. А Жанна все сильніше стискала його руки. Вона швидко й схвильовано дихала.

— Пообіцяй мені дещо, — попросила вона. — Пообіцяй мені, що ніколи не стрілятимеш у вовків, навіть не поставиш на них жодної пастки.

— Я вже думав про це після того, як почув поклик, — відповів він. — Даю тобі слово.

Жаннині руки обвили його шию.

— Ми любимо Казана, — прошепотіла вона. — А ти можеш ненароком убити його або її.

Раптом вона зупинилася. Обоє прислухались. Крізь прочинені двері до їхніх вух знову долинуло вовче виття. Жанна кинулася до дверей, чоловік побіг за нею. Разом вони безмовно стояли, а тоді Жанна, схвильовано дихаючи, показала на зоряну рівнину.

— Слухай! Слухай! — крикнула вона. — Це її поклик, він лунає зі скелі Сонця!

Жанна побігла в ніч, забувши, що позаду неї біжить її чоловік і сама на своєму ліжку лишилася її донечка. За якийсь час вони почули протяжне виття-скімлення у відповідь. Воно лунало, наче вітер, по всій рівнині на багато миль довкруги. Це кинуло Жанну в такий дивний захват, що вона почала уривчасто дихати, ледь не ридати.

Жінка пішла далі рівниною, а тоді зупинилась у золотому сяйві осіннього місяця й зір, що гасилось у її волоссі й очах. Минула не одна хвилина, перш ніж знову почулося виття. Цього разу воно було так близько, що Жанна приклала складені долоні до рота й крикнула понад рівниною, як за старих часів:

— Казане! Казане! Каза-ане!

На вершині скелі Сонця Сіра Вовчиця, худа, змарніла з голоду, почула крик жінки, і її виття перетворилося на тихе скавчання. А далі на півночі швидка тінь на мить зупинилась і стояла під світлом зір, мов кам’яна. Це був Казан. Його немов обдало вогнем. Кожною клітиною він розумів: тут його дім. Колись дуже давно тут він жив, любив, бився, і всі його нечіткі спогади, чи то пак сни, нараз зринули в пам’яті, повернулися до нього, мов живі істоти. І все тому, що через усю рівнину до нього линув Жаннин голос!

Жанна стояла в сяйві зір, напружена, сполотніла, коли з блідого місячного туману виповз Казан. Він важко дихав після шаленого бігу, увесь час тихо й жалібно квилячи. І Жанна кинулася назустріч, простягши до нього руки. Вона знову й знову промовляла його ім’я. Чоловік тим часом стояв і зачудовано дивився на них, його обличчя випромінювало нове глибоке розуміння. Тепер він не мав ні краплини страху перед цим вовкопсом. Жанна обійняла велику кудлату голову Казана, притисла до себе, заплакала, а Казан радісно заскавучав. Чоловік стояв поруч, міцно стиснувши руки й дивлячись на скелю Сонця.

— Боже мій, — зітхнув він. — Та це… Це просто…

Неначе у відповідь на його думки над рівниною ще раз почувся згорьований поклик самотньої Сірої Вовчиці, що шукала свою пару. Швидко, ніби від схльосту батога, Казан схопився. Йому вже байдуже було до торкання Жанни, її голосу, присутності чоловіка. Уже за мить він зник, а Жанна кинулася до чоловіка й відчайдушно взяла його обличчя двома руками.

— Тепер ти віриш? — спитала не голосом, а порухом уст. — Тепер ти віриш у Бога мого світу? Бога, що жив увесь час зі мною, Бога, що дає душу диким істотам, Бога… що звів нас усіх разом… ще раз… удома?

— Вірю, моя Жанно, — прошепотів чоловік і ніжно пригорнув її до себе.

— І ти розумієш тепер, що означає «Не вбивай!»?

— Крім того, що це дає нам життя, так, я розумію, — відповів він.

Чудові сині очі жінки зоріли, а її теплі м’які руки гладили його обличчя.

— Казан і вона… ти і я… дитина! Ти шкодуєш, що ми повернулися? — запитала вона.

Він так міцно притис її до грудей, що Жанна не розчула, що чоловік їй шепотів, торкаючись губами до її м’якого теплого волосся. Ще кілька годин вони сиділи при світлі зірок перед дверима своєї хижки, але жодного разу так і не почули більше самотнього поклику зі скелі Сонця. Жанна і її чоловік усе зрозуміли.

— Він прийде до нас завтра, — сказав нарешті чоловік. — Ходімо спати, Жанно.

Разом вони ввійшли в хатину.

І того вечора опліч одне одного Казан та Сіра Вовчиця знову полювали на залитій місячним сяйвом рівнині.

Барi, Казанiв син

Передмова

Після виходу друком двох моїх книжок про тварин — «Казан, Вовкопес» і «Цар Ґрізлі» — багато прихильників дикої природи надіслали мені сотні листів із запитаннями про природу. Тому в цій передмові до третьої книжки з моєї серії, «Барі, Казанів син», буде дещо більше, ніж просто бажання описати життя дикої природи, тут буде щось, на основі чого написані ця й решта книжок серії.

Я ніколи не любив проповідей на сторінках творів. Це те саме, як накинути повідець на шию читача, котрий ні про що не здогадується, і почати тягти його шляхом, який буде йому геть не до вподоби. Але якщо самі факти й істина формують у читачевій голові певну думку, то цілі досягнуто. Це те, на що я сподіваюсь у своїх книжках про природу. Американський народ ніколи не був любителем дикої природи, до неї ми завжди ставилися по-мисливськи, із рушницею напереваги.

Ви можете запитати: яке право має такий колишній знищувач дикої природи, як я, скаржитися? Жодного, запевняю вас. У мене двадцять сім рушниць, і я користувався всіма. Я вартий осуду, адже сам зробив чималий внесок у знищення тварин. Але це зовсім не означає, що я нічого не навчився. Зрештою, я дійшов висновку, що якби хлопчики й дівчатка, чоловіки й жінки побачили, де живуть дикі птахи й тварини, дізналися, з чого зроблені їхні будинки, як проходить їхнє життя, то всі зрозуміли б, що їхні серця б’ються, правду кажучи, так само, як і наші. Щоб почути спів птаха на гілці, треба небагато, але прожити з цим птахом кілька місяців, бути з ним у період залицянь, парування й материнства, зрозуміти його нещастя й радості, значить дуже багато. І у своїх книжках я хочу показати правдиве життя диких тварин, усе, що я про них знаю. Я не хотів би олюднювати їх. Якщо ми хочемо любити диких тварин так сильно, щоб не вбивати, то повинні знати цих істот такими, якими вони насправді є. А в їхньому житті, у всіх його подробицях є так багато реальної і справжньої романтики й трагедії, так багато того, що робить їх спорідненими з нами, що біограф тварин не повинен відходити від дійсності, щоб не втрачати зацікавленості читача.