Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 31)
На ранок Мак-Тріґер устав удосвіта й відразу пішов обдивлятись отруєні приманки. Перша приманка була нерушена. Друга лежала на місці. Третя зникла. Сенді аж струсонуло радісним дрожем, як він це побачив. Десь в окрузі двохсот-трьохсот ярдів він знайде свою здобич. Та от його погляд упав на землю під кущем, де він повісив отруєну капсулу, і з його вуст злетіли прокляття. Приманка була ціла. Шматки оленячого сала валялися під кущем, і досі в найбільшому шматкові біліла маленька капсула. Це вперше Сенді доводилося мати справу з дикою істотою, чиї інстинкти були аж так загострені сліпотою, тож він був спантеличений. Ніколи такого не було раніше. Якщо лисиця чи вовк знаходили приманку, то це означало лиш одне: приманка мала бути з’їдена. Сенді пішов до четвертої, а тоді й п’ятої приманки. Ці теж були цілими. Шоста розкидана, як і третя, тільки тут уже він знайшов розламану капсулу й розсипані білі кульки зі стрихніном. Згодом Сенді знайшов ще дві отруйні приманки, розворушені на той же манір. Він знав, що таку штуку втнула та сама пара вовків — Казан і Сіра Вовчиця, — у десятках різних місць він знаходив сліди їхніх лап. Поганий настрій від марних пошуків золота, що тижнями накопичувався в ньому, вибухнув розчаруванням і гнівом. Тепер його невезіння було не чимось абстрактним — випадок із вовками став цілком конкретним виявом безталання останніх тижнів. Провал свого задуму з отруєними приманками Мак-Тріґґер сприйняв як свого роду кульмінацію в загальній низці невдач. Усе було проти нього, тож він вирішив повернутись у Ред-Ґолд-Сіті. По обіді він спустив своє каное на воду й почав рухатися самопливом униз за течією. Він був задоволений з того, що течія сама робить за нього роботу, і все, що йому треба було, це час від часу направляти веслом каное, щоб те не збочило до берега. Він зручненько примостився в човні й покурював собі люльку, тримаючи стару рушницю між коліньми. Вітер дув йому в лице, і чоловік пильно дивився, чи не трапиться йому на березі яка-небудь дичина.
Наприкінці дня Казан і Сіра Вовчиця вийшли на обмілину за п’ять чи шість миль униз за течією. Казан саме пив прохолодну воду, коли човен Сенді тихо винирнув з-за вигину річки за сто ярдів від собаки. Якби вітер дув у їхній бік або якби Сенді користувався веслом, Сіра Вовчиця неодмінно вчасно виявила б небезпеку. А так знепокоїлась вона тільки тоді, коли почула металеве клацання старомодної гвинтівки Мак-Тріґґера. Вовчиця миттю стрепенулася, відчувши близькість зброї. Казан теж почув цей звук, перестав пити й підняв голову. І в той момент Сенді натиснув на гачок. Почувся рев рушничного пострілу, каное окуталося хмариною диму, і Казан відчув, як розпечений струмінь вогню зі швидкістю блискавки пропік наскрізь його голову. Він відсахнувся, підкосився й звалився долі. Сіра Вовчиця прожогом кинулась у чагарі, подалі від страхітливого грому. Звісно, не могла вона бачити, як її пара лежала тепер на білому піску, неспроможна піднятися. Лише пробігши чверть милі, вовчиця зупинилась і стала чекати Казана.
А Сенді Мак-Тріґґер тим часом приставав до берега на піщаній обмілині з радісним викриком:
— А шо, попався, старий д’явол, га? Я б і то’о іншого вцілив, якби мав шось лучче за сей старий непотріб!
Прикладом рушниці Мак-Тріґґер перевернув Казанові голову, і крива самовдоволена посмішка змінилася виразом раптового здивування. Він побачив на Казанові нашийника.
— Трясця йо’о матері, та се не вовк, — чи то здивувався, чи то задихнувся від несподіванки чоловік. — Се пес, Сенді Мак-Тріґґере… Се
Роздiл XXII
Метод Сендi
Мак-Тріґґер опустився на коліна прямо на пісок. Його погляд уже не був такий високорадісний. Він крутив ошийника, що висів на нерухомій собачій шиї, аж доки дістався зношеної пластини. На ній заледве можна було розібрати викарбувані літери
— Пес! — знову вигукнув він. — Пес, Сенді Мак-Тріґґер і… ох, славний пес!
Він знявся на ноги й глянув на свою жертву. Біля Казанового носа розтеклася по білому піску калюжа крові. Тоді Сенді нахилився подивитися, куди влучила його куля. Новий огляд собачої голови виявив цікаві й несподівані результати: важкий дріб із шомпольної рушниці поцілив Казанові у верхню її частину. Це був ковзний удар, що навіть не зачепив черепа. І тут Мак-Тріґґерові, немов спалах, сяйнула думка: тремтіння й посмикування Казанових лап — зовсім не останні м’язові передсмертні судоми, як він гадав. Казан і не думав умирати. Він був тільки оглушений. Ба більше, за кілька хвилин він уже стоятиме на ногах. Сенді цінував їздових собак і багато знав про них. Між ними він прожив дві третини свого життя. З першого погляду чоловік міг назвати вік, вартість і дещо з їхнього минулого. За слідом на снігу він міг легко відрізнити слід гончака з Маккензі від маламута, а ескімоського шпіца від юконського гаскі. Він подивився на Казанові лапи. Це були лапи вовка, і Мак-Тріґер посміхнувся. Казан був покручем дикого вовка й собаки. З усього було видно, що це сильна тварина. Сенді міркував про майбутню зиму і про те, що за пса в Ред-Ґолд-Сіті можна буде заправити гарну ціну. Тоді він сходив до каное й повернувся зі згортком товстого бабішу. Мак-Тріґер сів біля Казана, підібгавши ноги, і почав майструвати намордника. За десять хвилин він уже одягнув намордника на тварину, надійно закріпивши його на шиї. До ошийника прив’язав десять футів бабішевої мотузки. Після цього сів і став чекав, коли Казан отямиться.
Коли Казан нарешті підняв голову, то нічого не міг бачити: його очі накрила червона полуда. Та досить швидко вона спала, і він побачив людину. Першим інстинктивним бажанням було піднятися на ноги. Тричі він це намагався зробити і щоразу падав. Сенді сидів навпочіпки на відстані шести футів від нього, тримав кінець мотузки й увесь час скалозубив. У відповідь Казан і собі вишкірився, блиснувши іклами. Він загарчав і грізно наїжачив шерсть уздовж хребта. Сенді скочив на ноги.
— Я знаю, про шо ти думаєш, — сказав він. — Я мав таких, як ти. Бісові вовки погано впливають на вас, і вам тре’ давати гарного чосу, шоб ви стали слухняними. А зара’ слухай.
Сенді завбачливо приніс разом із бабішем товстого кийка. Тепер він тримав його, піднявши з піску. Казанова сила знову повернулася до нього. Йому більше не паморочилось у голові. Полуда спала з очей. Перед собою собака побачив старого ворога — чоловіка, чоловіка з кийком. Уся дика лють його природи прокинулася в одну мить. Поряд не було Сірої Вовчиці, і Казан добре знав, що саме цей чоловік винен у тому; знав він також, що цей чоловік заподіяв йому біль. До кийка, що тримала в руках людина, було таке ж ставлення: у своєму новому світосприйнятті, яке народилося на свободі під впливом Сірої Вовчиці, Чоловік і Кийок були чимось єдиним і неподільним. З гарчанням пес кинувся на Сенді. Чоловік не чекав прямого нападу, і перш ніж той замахнувся кийком чи відскочив убік, Казан навалився йому на груди. Мак-Тріґґера врятувало тільки те, що на Казанові був надітий намордник. Ікла, що могли б розірвати чоловікові горло, не завдали шкоди. Під вагою собаки, він упав, наче збитий катапультою.
Зі швидкістю кішки Мак-Тріґґер знову був на ногах, скинувши з себе Казана. Кінець міцної мотузки кілька разів був обмотаний навколо руки чоловіка. Казан стрибнув ще раз, та цього разу його зустрів кийок. Оглушливий удар, що припав Казанові на плече, відкинув його на пісок. Не встиг пес отямитись, а осатанілий Сенді вже накинувся на нього. Він тягнув бабішеву мотузку, намотуючи її все більше й більше навколо руки, і немилосердно орудував кийком з такою силою й майстерністю, що з усього було видно: він давно навчився з ним управлятися. Перші удари тільки підохочували Казана атакувати чоловіка ще і ще, люто й безстрашно. І щоразу кийок опускався з такою силою, що, здавалося, скоро не лишиться жодної незламаної кістки. Сенді скривив тонку рисочку огидливих уст. Ще ніколи не стрічав він такого собаки, тож злегка схвилювався, хоч той і був у намордникові. Щонайменше тричі Казан міг би вп’ястися в його тіло, якби не міцний мотузок. А що, як ремінці спадуть із його щелеп чи порвуться?..
Тільки-но ця думка влетіла Сенді в голову, як кийок у його руках полетів на голову псові з такою силою, що той знову безрушно впав на пісок. Засапаний Мак-Тріґґер дихав тяжко й нерівно. Він випустив палицю з рук і лише тепер зрозумів, якою відчайдушною була боротьба. Перед тим, як Казан оговтався від останнього удару, Сенді оглянув намордника й зміцнив його більше, додавши ще один ремінь із бабішу. Потім він проволік Казана кілька ярдів до колоди, залишеної на березі повінню, і міцно прив’язав кінець мотузки до однієї з гілляк. Після цього витягнув каное далі на піщаний берег і почав розбивати табір.
Казан отямився, але якийсь час лежав нерухомо, спостерігаючи за Сенді Мак-Тріґґером. Кожна його кісточка боліла, щелепи віддавали вогнем і кровоточили, верхня губа була розбита, а одне око заплило майже повністю. Двічі Сенді підходив до нього, украй задоволений блискучими, на його думку, результатами биття, щоразу беручи із собою кийка. Коли він підійшов утретє, то тицьнув ним Казана в бік. Той загарчав і люто клацнув зубами, намагаючись учепитися за кінець палиці. Саме цього й домагався Сенді. Це був старий трюк торговця собаками. Тепер Мак-Тріґґер заходився знову лупити Казана, доки той, жалібно завиваючи, не намагався сховатися за колодою, до якої був прив’язаний. Він ледь-ледь рухався. Його передня права лапа була геть розбита, задні насилу волочилися. Після повторного побиття Казан не зміг би втекти, навіть якби опинився на волі.