Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 20)
На якусь мить два бійці відійшли на кілька ярдів один від одного, стоячи з опущеними головами. Старий лось ще не переміг. Його супротивник уособлював молодість і витривалість. Перевагами старшого були більша вага і зріла майстерність. Його голова й роги були як таран. Але цей здоровань мав і одну ваду — свій вік. Він важко дихав, широко роздуваючи ніздрі. Ніби за невидимим сигналом, тварини знову зчепилися рогами. Стукіт їхніх рогів можна було почути за півмилі. Під натиском тисячі двохсот фунтів плоті й костей молодший лось подався назад і впав на задні лапи. От тут і проявила себе молодість. У змиг ока він устав і знову зчепився зі своїм супротивником, як робив це вже двадцять разів, і кожна нова атака була все рішучішою. І тепер, наче розуміючи, що настали останні хвилини бою, супротивник намагався викрутити шию старому лосеві з таким заповзяттям, як ніколи раніше у своєму житті. Казан і Сіра Вовчиця почули тріск, наче хруснула суха гілка під чиїмись ногами. Це був самісінький кінець зими, час, коли копитові тварини, насамперед старі сохаті, починали скидати роги. Ця обставина й забезпечила перемогу молодому лосеві на закривавленому бойовищі за кілька ярдів від Сірої Вовчиці й Казана. Один із величезних рогів старого самця з хрускотом зламався, і вже за мить молодший супротивник своїм гострим рогом-кинджалом на чотири цалі проштрикнув суперникові шкуру під лопаткою передньої лапи. Усі сподівання перемогти, уся відвага враз покинули старого воїна. Він почав відступати крок за кроком, а молодший усе штрикав і штрикав його рогами в шию та плечі. З численних ран потекла струмками кров. Відступивши на край галявини, старий лось відштовхнув суперника й прожогом кинувся в ліс.
Переможець переслідувати його не став. Роздуваючи ніздрі й тяжко дихаючи, він зо хвилину стояв із задертою головою й дивився в напрямку, куди побіг переможений супротивник. Потім повернувся й побіг назад до все ще безрухих самиць і лосеняти.
Казана й Сіру Вовчицю проймали дрижаки. Крадучись, Сіра Вовчиця відійшла подалі від галявини, за нею рушив Казан. Їх більше не цікавило стадо лосів. Щойно вони стали свідками того, як із цієї галявини втік скривавлений, знесилений у бою лось — їхній потенційний обід. До Сірої Вовчиці повернувся інстинкт дикої зграї. У Казанові також завирувало божевільне бажання посмакувати відчутою в повітрі кров’ю. Швидко знайшли вони кривавий слід старого лося. З Казанової роззявленої пащі на сніг капала слина. Гарячий аромат крові з вогняним потоком пройшовся жилами ослабленого тіла. Його почервонілі з голоду очі світилися давнішнім світлом, як у часи перебування у вовчій зграї.
Він рухався дуже швидко, майже забувши про Сіру Вовчицю. Але його пара тепер і не потребувала допомоги: не відриваючи носа від багряної стежки, вона бігла, наче й досі була зряча. За півмилі вони наздогнали старого лося, що знайшов собі прихисток у ялицевих чагарях. Він стояв, важко дихаючи, а сніг під ним усе більше переймав колір крові. Його велика однорога голова тепер мала доволі гротескний вигляд. Навіть на такого ослабленого й змученого голодом лося не наважилась би відразу напасти вовча зграя. Однак Казан, коротко гаркнувши, без жодного вагання стрибнув уперед і вп’явся своїми іклами в товсту шкуру на лосиній шиї. Та вже за мить лось відкинув його на двадцять футів від себе. Нестерпний лютий голод, що гриз Казана зсередини, позбавив його решток обережності, і він ще раз кинувся на здобич, намагаючись учепитися за долонюваті роги. Ще мить — і Казан знову полетів далеко вбік. Тим часом Сіра Вовчиця тихцем підкралася ззаду. На відміну від Казана, вона добре знала: треба шукати найуразливіше місце й атакувати саме туди. Так її навчила сама природа.
Довгими білими зубами, наче гострими лезами, вона вп’ялася лосеві в підколінне сухожилля. Півхвилини вона тримала міцною хваткою здобич. Лось відчайдушно брикався, намагаючись підім’яти під себе й розтоптати нападницю. Казан швидко оцінив ситуацію, миттєво зрозумівши вказівку Сірої Вовчиці. Він стрибнув знову, намагаючись цього разу схопитися зубами за другу лосину ногу, але схибив. Лось тим часом зумів відкинути вбік і Сіру Вовчицю, але до того часу свою справу вона вже зробила. Битий у відкритій сутичці зі своїм однокрівцем, а тепер ще й зазнавши нападу від смертельного ворога, лось почав поспішно відступати. Та це не надто в нього виходило: його задня нога через пошкоджене сухожилля підгиналася за кожним кроком.
Сіра Вовчиця не могла бачити, що відбувається, та все чудово зрозуміла. Вона наче знову опинилась у вовчій зграї, використовуючи її давню стратегію полювання. Двічі відкинутий рогом старого лося, Казан вирішив за краще не атакувати відкрито. Сіра Вовчиця переслідувала здобич, а от Казан на кілька секунд затримався, жадібно полизькуючи просяклий кров’ю сніг. По недовгому часі він наздогнав свою пару й біг уже поряд із нею, за півсотні ярдів позаду від лося. Крові на їхньому шляху було так багато, що вона тяглася перед ними червоною стрічкою. За хвилин п’ятнадцять лось знову зупинився. Він повернувся до переслідувачів мордою й нахилив голову. Його очі були червоні, шия і плечі опущені — куди й подівся той непереможний бойовий дух, що жив у ньому заледве не двадцять років. Він більше не був володарем довколишнього дикого лісу. У поставі його чудової голови вже не відчувалося виклику, налиті кров’ю очі не горіли вогнем завзяття. З кожною хвилиною він дихав дедалі важче, натужніше. Мисливець безпомильно сказав би, що це означає. Гострі, як кинджал, роги молодого самця досягли цілі: легені старого лося почали відмовляти. Сіра Вовчиця, що в дні полювання зі зграєю не раз чула такий звук, усе зрозуміла. Разом із Казаном вона повільно, тримаючись на відстані близько двадцяти ярдів, почала кружляти навколо пораненого лісового князя.
Вони повільно обійшли здобич один раз, двічі, тричі. Старий лось постійно крутився навколо себе, розвертаючи обличчя до ворога. Його дихання ставало все важчим, голова хилилася до землі все нижче. Була вже пообідня пора, і мороз дужчав. Ось вони описали двадцять кіл, сто, двісті… Своїми лапами Сіра Вовчиця й Казан витоптали тверду стежину. Під копитами лося не було ні клаптика білого снігу — усе забарвилось у червоний. Тисячі разів до того розігрувалась ця звична для дикої природи трагедія. У цей час життя значило виживання найсильніших, коли, щоб жити, треба було вбити, а померти означало увічнити життя. Нарешті цьому одноманітному смертельному кружлянню Сірої Вовчиці й Казана наставав кінець. Лось більше не розвертав своєї голови. Сіра пара обійшла свою здобич ще тричі, а на четвертому колі вовчиця зрозуміла, що й до чого. Вони зійшли з Казаном із утоптаної стежки, розпласталися під низькою смерекою й почали чекати. Ще довго лось стояв нерухомо, його все більше й більше хилило до землі. А тоді глибокий віддих — і він упав на землю.
Довго Казан і Сіра Вовчиця лежали не рухаючись, а тоді встали й вийшли на втоптану стежку. Вони знову почали обходити лося, цього разу по спіралі, з кожним новим витком усе наближаючись до своєї здобичі. Той спробував устати й підняв навіть голову, але тут-таки її опустив на землю. Сіра Вовчиця це почула. Аж раптом вона стрімко й безшумно кинулася на нього. Її гострі ікла вп’ялись у ніздрі жертви. Підкорюючись інстинктові гаскі, Казан і собі стрибнув уперед і вчепився лосеві в горло. Цього разу його вже не скинули. Жахлива хватка Сірої Вовчиці дала йому час, щоб розгризти товстелезну шкуру й дістатися зубами до яремної вени. Потік теплої крові бризнув йому в морду. Але він усе не відпускав свою жертву. Як колись давно однієї місячної ночі він тримав за горло, рвучи яремну вену, свою першу впольовану велику здобич, так тепер тримав і старого лося. Сіра Вовчиця розімкнула свої щелепи. Вона відійшла вбік, принюхуючись і прислухаючись. А тоді повільно підняла голову, і в крижану виголоджену пустельну місцевість полинуло її переможне виття — заклик на дуван.
Дні голоду для них минули.
Роздiл XIV
Право iкла
Після бою Казан лежав у просякнутому кров’ю снігу геть виснажений. А от його вірна Сіра Вовчиця, значно витриваліша через свою дику вовчу природу, і досі несамовито дерла товсту шкіру на лосиній шиї, щоб дістатися червоного м’ясива. Коли вона це зробила, то їсти не стала, а підбігла до Казана й тихо заскавчала, тручись об нього своїм носом. Після цього вони влаштували собі справжній бенкет. Сівши опліч одне одного біля шиї лося, пара почала ласувати шматками теплого солодкого м’яса.
Останнє бліде світло північного дня поступалося місцем синяві ночі. Наївшись донесхочу, так, що їхні позападалі боки пороздувалися, вони відійшли від лося. І без того слабкий вітер зовсім стих. Хмари, що висіли на небі весь день, поплили на схід. На синій оболоні неба висяював місяць. Світла ніч ставала ще світлішою: до сяяння місяця й зірок додавала тепер свій полиск ще й північна аврора, миготячи й спалахуючи над полюсом.
Її шиплячий монотонний тріск, схожий на рипіння сталевого полоззя, що сковзає по стужавілому снігу, слабко долинав до вух Казана й Сірої Вовчиці.