Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 17)
Два дні і три холодні зоряні ночі у вітровалі нічого не ставалося. Анрі розумів, що й до чого, і пояснював усе Вейманові. Як і він сам, рись із природи була мисливцем і мала свій маршрут полювання. Ним вона ходила приблизно раз на тиждень. На п’яту ніч рись повернулася, підійшла до вітровалу й одразу спокусилася на приманку. Гострозуба сталева пастка безжалісно хляпнула, затиснувши її праву задню лапу. Казан і Сіра Вовчиця в цей час перебували за чверть милі від вітролому. Вони почули дзвін сталевого ланцюга, коли рись намагалася вирватись на волю. За десять хвилин вони вже стояли біля входу в печеру з вітровалу.
Ніч була світла, яснозора, так що й сам Анрі міг би полювати. Рись знемоглася й лежала, перепочиваючи, на череві, коли з’явилися Казан і Сіра Вовчиця. Як завжди, остання трималась осторонь, у той час як Казан почав бій. Якби люті кішки були на волі, то вже в першій чи другій битві Казанові вийняли б тельбухи чи перегризли б яремну вену. У відкритому бою рись мала перевагу, хоча найбільша з них важила на фунтів десять менше за нього. Щасливий випадок урятував його на скелі Сонця. Сіра Вовчиця і їжатець допомогли перемогти рись на обмілині. Тепер лінія пасток Анрі була йому за помагача. Та навіть на ланцюгу рись була небезпечна. І цей двобій під вітроломом, як виявилося, став для Казана найнебезпечнішим у його житті.
Кішка була вправним воїном, шести чи семи років устаршки. Вона мала кігті завдовжки цаль із чвертю, вигнуті, мов ятагани. Її передні й ліва задня лапи були вільні, і, коли Казан наблизився, рись відступила назад так, що ланцюг вільно лежав під її тілом. Тепер Казан не міг застосувати свою стару тактику — кружляти навколо захопленого в пастку супостата, доки той не заплутається в ланцюгу, або принаймні доки ланцюг не перекрутиться й стане меншим, і, таким чином, не було жодного шансу стрибнути. Тепер доводилось атакувати лицем до лиця. Раптом Казан кинувся вперед. Своїми зубами він намагався вчепитися в горло рисі, але не влучив. Перед тим, як пес зміг напасти знову, рись устигла витягти вперед свою вільну задню лапу. Навіть Сіра Вовчиця почула рвучкий звук — гаркнувши, Казан упав назад, його плече було розірване до кістки.
Аж от спрацювала одна з прихованих пасток Анрі. Казан не міг уже стрибнути на ворога вдруге, що й урятувало його від смерті. Сталеві щелепи зімкнулися на його передній лапі. Казан спробував у стрибку атакувати ще раз, та ланцюг його зупинив. І раніше бувало, що сліпа Сіра Вовчиця, відчуваючи, що Казан у великій небезпеці, втручалася в бій. От і тепер, почувши, як Казан гаркнув з болю, вона на мить забула про обережність і побігла до вітровалу. П’ять пасток сховав Анрі неподалік приманки, і Сіра Вовчиця примудрилася потрапити у дві з них. Вона впала на бік, клацаючи зубами та гарчачи з бою. Намагаючись звільнитися, Казан зачепив ще дві пастки. Одна з них схопила повітря, а п’ята, остання, зловила його задню лапу.
Уже звернуло з півночі. До ранку земля і сніг під вітровалом були всуціль подзьобані — так вовчиця, собака й рись марно намагалися повернути собі свободу. А коли настав ранок, то всі троє були геть виснажені. Трійця лежала, важко дихала й чекала приходу людини, а отже, і смерті.
Анрі й Вейман вийшли рано. Коли вони відійшли від основної лінії пасток до вітровалу, Анрі показав на сліди Казана й Сірої Вовчиці, і його похмуре обличчя засяяло з радості й хвилювання. Коли вони досягли укриття під купою повалених дерев, то обидва на мить зупинилися, вражені побаченим. Навіть Анрі нічого подібного раніше не бачив: два вовки й рись були в пастках, майже на відстані досяжності зубів один від одного. Але здивування не могло надовго відволікти його від справи. Мисливський інстинкт Анрі дав про себе знати. Першими на його шляху лежали вовки, тож він підняв свою рушницю, щоб сталевою кулею винести Казанів мозок. Аж ось Вейман шпарко схопив Анрі за руку, буквально вп’явшись йому пальцями в тіло. Він здивовано дивився перед собою на шипований Казанів нашийник.
— Чекай! — вигукнув він. — Це не вовк. Це собака!
Анрі опустив гвинтівку й собі пильно подивився на нашийник. Вейман глянув на Сіру Вовчицю. Її обличчя було повернуте до людей. Вона гарчала, виставивши для ворогів свої білі ікла. Її незрячі очі були заплющені. Там, де мали бути зіниці, росла тільки шерсть. Вейман не міг стримати здивованого вигуку:
— Дивись! — крикнув він до Анрі. — Що це, на Бога?..
— Один із них собака… дикий собака, що втік до вовків, — сказав Анрі. — А інший… вовк.
— І він
—
Мисливець знову підняв гвинтівку, і Вейман одразу ж міцно її схопив.
— Не вбивай їх, Анрі, — заблагав Пол. — Віддай мені. Полічи вартість тих рисей, яких вони розірвали, і додай до цього нагороду за вовків — і я заплачу. Живими вони для мене багато значать. Боже мій, подумати тільки: собака і сліпа вовчиця — пара!
Він усе ще тримав рушницю, й Анрі витріщився на Пола, наче й досі не розумів, про що йдеться.
Вейманові очі й обличчя палали. Він заговорив знову:
— Собака і сліпа вовчиця — пара, — повторив. — Це просто чудово, Анрі. Коли вийде у світ моя книжка, багато хто казатиме, що мої ідеї необґрунтовані. Але в мене будуть докази. Я зроблю двадцять знімків тут, перш ніж ти вб’єш рись. А собаку й вовчицю я залишу в себе живими. Анрі, я заплачу тобі сто доларів за пару. Згода?
Анрі кивнув. Він тримав гвинтівку напоготові, доки Вейман діставав камеру. На кожне клацання фотоапарата вовчиця й рись відповідали гарчанням. А от Казан лежав сумирно, зіщулившись, але не зі страху, а тому, що він, як і раніше, визнавав зверхність людини. Закінчивши знімати, Вейман підійшов дуже близько до Казана й заговорив із ним. Він говорив так приязно, як навіть не розмовляв Жаннин чоловік.
Анрі вистрілив у рись, і коли Казан зрозумів це, то почав з гарчанням рватися на ланцюгу, намагаючись дістатися до тіла свого лісового ворога, що корчився від болю. За допомогою жердини й бабішевої петлі Казана дістали з-під вітролому й привели до хижки Анрі. Потім двоє чоловіків, прихопивши цупкого мішка й міцного мотуззя, повернулися, щоб полонити й сліпу Сіру Вовчицю. Решту дня Вейман й Анрі будували міцну клітку з пруття молодих дерев, а коли закінчили роботу, то помістили туди двох ув’язнених.
Перед тим, як у клітку до Сірої Вовчиці посадити собаку, Вейман уважно роздивився зношеного й погризеного ошийника.
На латунній табличці було виритоване лише одне слово «Казан», і дослідник із дивним трепетом записав це у своєму щоденнику.
Від цього дня Вейман часто лишався біля хижки, доки Анрі ходив до пасток. Уже на третій день Пол насмілився просунути між дерев’яними ґратами руку й торкнутися Казана, а наступного дня Казан прийняв із його рук шматок сирого лосиного м’яса. Але Сіра Вовчиця, зачувавши наближення Веймана, завжди ховалася в кутку своєї в’язниці під купою ялицевого гілля. Багатовіковий інстинкт предків навчив її, що людина — смертельний ворог. Однак ця людина шкоди їй не заподіяла, та й Казан її не боявся. Спочатку вона була налякана, потім спантеличена. І от тепер їй уже було цікаво, і що день, то більше. Іноді вона висовувала сліпу морду з-під ялицевого гілля й нюшкувала повітря, у той час, як Вейман, стоячи біля клітки, намагався потоваришувати з Казаном. Але їсти вона не буде. Нізащо! Вейман це зауважив, однак усе одно щодня намагався спокусити її добірними шматочками оленятини й лосиним салом. Минуло цілих сім днів, а вона й не торкнулася до харчів. Вовчиця так схудла, що Вейман міг би полічити всі її ребра.
— Вона здохне, — сказав йому Анрі на сьому ніч. — Буде голодувати до скону, а їсти в цій клітці не стане. Вона хоче лісу, убитої здобичі, свіжої крові. Їй десь два-три роки — застара, щоб її приручити.
Анрі пішов спати, як зазвичай. А от Вейман, занепокоєний почутим, ще довго сидів і розмірковував про своє. Він написав розлогого листа до миловидної дівчини в Норт-Батлфорд. А тоді, погасивши світло, у своїй уяві став малювати її образ в червоній заграві вогню. Йому явилось видиво, де він уперше приїжджає на постій до маленької халупи — тієї самої, де тепер розкинулося п’яте місто провінції Саскачеван. Він знову бачить синяву її очей, велику блискучу косу, розцвілі рум’янці прерій на щоках. Тоді вона ненавиділа його, ненавиділа по-справжньому, він-бо ж тоді любив убивати. Пол тихо засміявся, коли згадав про це. Дівчині вдалося-таки змінити його на краще.
Він устав з ліжка, відчинив тихесенько двері й вийшов надвір. Інстинктивно очі його повернулися на захід. Небо всипали ясні зорі. У їхньому світлі було добре видно клітку. До нього долинув якийсь звук: це Сіра Вовчиця гризла дерев’яні ґрати своєї в’язниці. За мить почулося тихе скавуління. Вейман знав: так Казан оплакує свою свободу.
До стіни хижки була прихилена сокира. Вейман, беззвучно усміхнувшись, схопив її в руки. Його охопило дивне відчуття щастя, і він знав, що за тисячі миль звідси, у місті на Саскачевані, разом із ним тішиться ще одна душа. Він попрямував до клітки. Десяток ударів — і два прути в дерев’яних ґратах були вирубані. Тоді Вейман ступив кілька кроків назад. Першою знайшла прохід Сіра Вовчиця. Вона тінню прослизнула з клітки, але далеко бігти не стала, зупинившись на обпорошеній зорями відкритій місцині й чекаючи Казана. Хвильку чи дві обоє звірів сиділи й дивилися на хижку, а тоді бік у бік вирушили назад до свободи.