Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 145)

З того дня ми з Дональдом стали мисливцями за втікачами. Ми дослідили, звідки прийшли ці троє недолюдків, і з’ясували, хто вони. За два роки Дональд знайшов одного з трійці на Юконі, і, перш ніж убити, змусив його підтвердити імена двох інших. Це були довгі пошуки, Кенте. Вони тривали тридцять років. Дональд старішав швидше, ніж я, і з часом я зрозумів, що розум його похитнувся. Він міг піти з дому на кілька місяців, завжди на пошуки тих двох. Минуло десять років, і ось одного дня посеред зими ми натрапили на будиночок, мешканців якого вразила епідемія віспи. Це був дім П’єра Редіссона і його дружини Андреа. Обоє були мертві. Але лишилася живою маленька дитинка, майже грудне немовля. Ми з Дональдом забрали її. Ця дитина була — Маретта.

Досі Мактриґґер говорив, майже не змінюючи тону голосу й не підіймаючи очей від попелу в каміні. Але зараз він несподівано подивився на Кента.

— Ми від початку обожнювали її, — мовив він хрипким голосом. — Я сподівався, що любов до неї врятує Дональда. Певним чином так і сталося. Але це не зцілило його від безумства, від жаги помсти. Ми перебралися далі на схід і знайшли цю чудову долину й золоту жилу, не зайняту іншими людьми. Тут ми побудували дім, і я ще більше сподівався, що велична краса цього нового відкритого нами світу допоможе Дональду все забути. Я одружився, і моя дружина полюбила Маретту. У нас народилася дитина, потім ще одна, але обоє померли. Відтоді ми ще більше прив’язалися до Маретти. Анна, моя дружина, дочка місіонера і змогла дати дівчинці певну освіту. Ти побачиш, що в цьому домі повно всіляких книг, підручників, нот. Але настав час, коли ми вирішили, що маємо відправити Маретту в Монреаль. Це розбило їй серце. А тоді… за довгий час після того…

Мактриґґер зробив паузу, дивлячись Кенту у вічі.

— А тоді… одного дня Дональд повернувся з Доусон-Сіті, страшний у своєму безумстві, і сказав нам, що знайшов тих покидьків. Один із них був Джон Барклі, багатий деревопромисловець, а інший був Кедсті, інспектор поліції в Пристані Атабаска.

Кент не намагався заговорити. Словами неможливо було передати його подив від почутого. Ця ніч була для нього ніччю суцільних потрясінь: спочатку він дізнався, що Маретта жива, потім — що він, Джим Кент, більше не в розшуку, і це О’Коннор, його давній приятель, докопався до правди. Його губи пересохли, і він просто кивнув, заохочуючи Мактриґґера продовжувати.

— Я знав, що станеться, якщо Дональд піде по слідах Барклі й Кедсті, — сказав старший товариш. — І втримати його було неможливо. Він був божевільний, цілковито божевільний. Мені лишалося зробити тільки одне. Я поїхав першим, маючи намір попередити двох мерзотників, що вбили дружину Дональда. Я знав, що з тими доказами проти них, які були в нас на руках, їм нічого не залишиться, окрім як забратися подалі. Байдуже, наскільки впливові й багаті вони були, ми мали повну базу доказів і протягом багатьох років стежили за переміщеннями наших свідків. Я намагався пояснити Дональду, що ми можемо запроторити мерзотників у в’язницю, але в його нещасному хворому розумі залишилася одна тільки думка: убити. Я був молодший, і обігнав його, прямуючи на південь. А по тому припустився фатальної помилки. Я гадав, що випередив його достатньо, щоб подолати шлях до залізниці й назад раніше, ніж він туди дістанеться. Бачиш, я гадав, що любов до Маретти змусить його спочатку заїхати в Монреаль. І я вирішив усе їй розповісти, аби вона зрозуміла, наскільки важливо затримати його, якщо він приїде. Я написав їй усе й наказав залишатися в Монреалі. Як вона послухалася, ти знаєш. Щойно отримавши мого листа, вона помчала до Пристані Атабаска.

Плечі Мактриґґера поникли.

— Що ж, ти знаєш, що сталося далі, Кенте. Врешті-решт Дональд випередив мене. Я приїхав наступного дня після того, як сталося вбивсто. Доля була прихильною до мене: за день до того, як помер Барклі, я підстрелив куріпку собі на обід. Птах був лише поранений, коли я підняв його, тож на рукавах моєї куртки лишилася кров. Мене заарештували. Кедсті, та й усі в поліції вважали, що впіймали справжнього вбивцю. І я мовчав про все, лише заперечував свою вину. Я не міг сказати нічого, що могло навести поліцію на слід Дональда.

Після того події розвивалися дуже швидко. Ти, мій друже, зробив своє фальшиве зізнання, щоби врятувати того, хто надав тобі невеличку послугу багато років тому. Майже одночасно з тим приїхала Маретта. Приїхала тихо, вночі, і пішла прямісінько до Кедсті. Вона все йому розповіла, продемонструвавши письмові свідчення, і сказала, що докази його злочину є в руках інших людей і підуть в хід, якщо з нею щось станеться. Це дало їй остаточну владу над ним. Як плату за своє мовчання вона вимагала мого звільнення, і в ту чорну годину твоє зізнання стало в пригоді Кедсті.

Він знав, що ти брешеш. Знав, що справжнім убивцею Барклі є Дональд. І все ж він обрав пожертвувати тобою, щоб урятувати самого себе. А Маретта залишилася в нього, чатуючи на появу Дональда, доки я розшукував його скрізь. Ось чому вона таємно мешкала в будинку Кедсті. Вона знала, що рано чи пізно Дональд прийде, якщо я не знайду його і не заберу звідси. А тим часом вона будувала плани твого порятунку.

Вона кохала тебе, Кенте — з першої ж години, як побачила в лікарні. І намагалася домогтися твого звільнення як додаткової плати за своє мовчання. Але Кедсті поводився, як тигр, загнаний у куток. Він уявив, що, якщо звільнить тебе, земля розверзнеться в нього під ногами. Гадаю, він теж трохи збожеволів. Він заявив Маретті, що радше сам піде на шибеницю, ніж звільнить тебе. Потім, Кенте, настала ніч, коли ти дістав свободу, а трохи згодом — Дональд прийшов до будинку Кедсті. Це його ти бачив тієї ночі під час бурі. Він увійшов і вбив Кедсті.

Тієї ночі щось тягло Маретту вниз до вітальні. Вона знайшла Кедсті в крісі — мертвого. Дональд зник. Тоді ти й знайшов її. Кенте, вона кохала тебе — і тобі ніколи не збагнути, як її серце обливалося кров’ю, коли вона дозволила тобі повірити, що вбила Кедсті. Вона мені все розповіла. Через свій страх за Дональда, через палке бажання відвести від нього всі можливі підозри, доки він не буде у безпеці, вона змушена була не зізнаватися навіть тобі. Пізніше, дізнавшись, що Дональд у безпеці, вона розповіла б. Але тоді — ви загубили одне одного в Бистрині.

Мактриґґер зробив паузу, і Кент побачив, як той намагається притлумити горе, яке досі було свіжою раною на його серці.

— І О’Коннор усе це з’ясував?

Мактриґґер кивнув.

— Так. Він ослухався наказу Кедсті їхати до Форт-Сімпсона й повертався до Пристані Атабаска, коли знайшов мого брата. Дивно, як усе це трапилося, Кенте. Але, гадаю, на те була Божа воля. Дональд помирав. І перед самою смертю колишній розум на мить повернувся до нього. Він і розповів усе О’Коннору перед тим, як померти. Ця історія вже відома скрізь. Просто дивно, що ти не чув…

Скрип дверей перервав його. Анна Мактриґґер стояла й дивилася на них із порога, за яким нещодавно зникла разом із Мареттою. На її обличчі була радісна усмішка. Її темні очі сяяли новою радістю. Її погляд зупинився спочатку на обличчі Мактриґґера, потім — на Кентовому.

— Маретті значно краще, — сказала жінка своїм м’яким голосом. — Вона чекає на вас, мсьє Кент. Чи не підете до неї зараз?

Наче уві сні, Кент рушив слідом за нею. Він підібрав з підлоги наплічника, бо через свій дорогоцінний вміст той став для нього часточкою власної плоті й крові. Жінка повела його за собою, а Мактриґґер так і лишився стояти біля каміна. Невдовзі Анна повернулася. Її прекрасні очі палали вогнем. Вона м’яко всміхалася і, поклавши руки на плечі чоловікові, прошепотіла:

— Я дивилася на нічне небо крізь вікно, Малкольме. Гадаю, давно не було таких великих і яскравих зірок. А Хранитель — наче живий бог у небесах. Ходімо, прошу.

Вона взяла його за руку, і Малкольм пішов із дружиною. Над їхніми головами в усій величавій красі розкинулися зірки. Долиною підіймався легенький вітерець, і були в ньому прохолода і свіжість гірських вершин і солодкий запах лугових трав і квітів. І коли жінка вказала на всипане зірками небо, Малкольм Мактриґґер підняв очі на Хранителя — і на мить здалося, що він бачить те саме, що й вона: життя замість смерті, вираз розуміння й торжества на могутньому кам’яному обличчі над мережаним серпанком хмар. Довгий час вони блукали разом, і глибокий внутрішній голос укотре палко нашіптував жінці, що Хранитель усе знає і на її очах оживає в радості там, у піднебессі. Адже до цього нерухомого мовчазного гірського бога вона і сміялася, і плакала, і співала, і навіть молилася, і разом з нею це ж робила й Маретта — доки нарешті трепетне биття жіночих сердець не наділили духом цю кам’яну форму.

А позаду них, у дерев’яному замку, збудованому Малкольмом Мактриґґером і його братом Дональдом, у кімнаті з виглядом на самого Хранителя Маретта розкривала Джиму Кенту останню зі своїх таємниць. І для неї настала година торжества. Її вуста були яскраво-червоні й теплі від щастя, яке повернулося до неї з коханням Кента.

Її обличчя було наче квіти шипшини, що весь день потрапляла йому під ноги. Адже в цю годину цілий світ зосередився навколо Маретти, розпростершись біля її ніг. Священні речі з вузла лежали в неї на колінах. Дівчина відкинулася у великому кріслі з ковдрою й подушками, в якому провела ці всі довгі дні своєї недуги. Тепер же з недугою було покінчено. Життєва енергія знову потоками струмувала її тілом, і в той час, коли Малкольм Мактриґґер і його дружина пішли, Кент милувався цим чарівним перетворенням. Своєю чергою Маретта дала йому маленький пакунок, і доки Кент відкривав його, піднесла обидві руки й розпустила волосся так, що воно вкрило її розкішними блискучими сплутаними хвилями.