Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 142)

Тієї ночі він востаннє спорудив собі ліжко в ущелині між скелями, зібравши разом свої скарби і стискаючи їх в обіймах уві сні.

Наступного дня він уяв курс на північний захід. На п’ятий день по тому, як він залишив землю Андре Буало, він обміняв свого годинника в якогось метиса на дешевий пістолет, боєприпаси, ковдру, борошно й похідне кухарське приладдя. Після цього він уже без вагань вирушив у ліси, заглиблюючись усе далі й далі.

За місяць ніхто вже не впізнав би у Кенті колишнього детектива з Н-ської дивізії. Оброслий бородою, в обшмуляній одежі, довговолосий, він блукав без жодної іншої причини, окрім як бути на самоті, і все далі й далі відходив від ріки. При нагоді він спілкувався з яким-небудь індіанцем або метисом. Щоночі, попри досить теплу погоду, він розпалював маленьке похідне багаття, адже в такі години, коли поруч горів вогонь, він відчував, що Маретта зовсім близько. І тоді він виймав одну з дорогоцінних речей, що були у маленькому вузлі Маретти. Він обожнював ці речі. Сукню і кожен із маленьких черевичків він окремо загорнув в оксамитово-ніжний шар березової кори. Він захищав їх від вологи й вітру. Ладен був битися за них, якщо доведеться. За деякий час вони стали для нього дорожчі за власне життя, і, якимось незбагненним чином, уперше в житті він почав дякувати Богові, що ріка не відібрала в нього геть усе.

Кент зовсім не прагнув поринути в забуття. Він хотів пам’ятати кожен жест, кожне слово, кожну дорогоцінну ласку, що повсякчасно єднали його з коханням, яке він утратив. Із кожним днем Маретта все більше перетворювалася на частину його самого. Мертва у плоті, духом вона завжди була поряд із ним, уночі вгніздившись у сховку його обіймів, удень крокуючи з ним рука в руку. І в цій його вірі скорбота пом’якшувалася ніжною, милосердною втіхою володіння тим, що не могло бути вкрадене ані людиною, ані долею — завжди незмінною присутністю Коханої.

Її чарівна присутність відродила Кента. Спонукала його тримати голову високо, не ховаючи очей від життя. Вона була його натхненням і його відвагою заразом і з плином часу ставала йому все ближчою й дорожчою.

Рання осінь застала його в землі Фон-дю-Лак, за двісті миль на схід від Форт-Чиппевіана. Тієї зими він приєднався до одного француза, і до лютого вони полювали разом уздовж нижчих гряд Пустища.

Він пройнявся великою повагою до Пікара, свого нового товариша. Але жодним словом не обмовився йому про свою таємницю, як і про нове бажання, що потроху зростало в ньому. І що довше тяглася зима, то глибше ставало бажання, переростаючи у нестримний потяг. Воно жило в ньому день і ніч. Він мріяв про це уві сні, а коли прокидався, мрія не зникала. Він хотів ДОДОМУ. Та коли він думав про дім, він згадував не Пристань і не схід країни. Для нього «дім» означав тепер єдине місце в світі — місце, де жила колись Маретта. Десь там, захована у горах далеко на північному заході, лежала загадкова Долина Мовчазних Людей, до якої вони прямували, коли загинуло її тіло. А тепер дух її наполегливо закликав його продовжити подорож. Наче голос лунав у його душі, благаючи, спонукаючи його назавжди оселитися там, де жила вона. Кент почав будувати плани, і в цих планах віднаходив нову радість і нове життя. Він знайде її дім, її близьких, долину, що мала стати їхнім раєм. Тож наприкінці лютого, зі своєю часткою здобичі в наплічнику, він попрощався з Пікаром і знову попрямував до ріки.

Роздiл 24

Кент не забув, що є вигнанцем, але це його не лякало. Тепер, коли він мав новий і збурливий стимул для боротьби, він знову повернувся до того, що називав «мистецтвом гри». Дуже обережно він просувався до Чиппевіана, хоча й був упевнений, що навіть його давні друзі у Пристані не впізнали б його тепер. Його борода відросла на десять-дванадцять сантиметрів, його волосся було кошлатим і нестриженим. Тієї зими Пікар справив йому куртку зі шкіри молодого канадського оленя, оторочену бахромою на індіанський манер. Кент підібрав слушний час і ввійшов до Чиппевіана перед самими сутінками.

У крамниці Компанії Гудзонової затоки горіли лампи, коли він увійшов зі своїми хутрами. У приміщенні не було ані душі, окрім магазинного клерка, і близько години двоє чоловіків торгувалися. Врешті-решт Кент придбав собі нове вбрання, вінчестера й усі набої, що міг підняти. Не забув також бритву й ножиці, і коли він закінчив із покупками, то все ще мав у запасі гроші в еквіваленті вартості двох шкурок сріблястої лисиці. Тієї ж ночі він покинув Чиппевіан і, орієнтуючись по світлу зимового місяця, поставив намет за півдюжини миль на північ, у напрямку Пристані Сміта.

Він уже був на Невільничій ріці й кілька тижнів повільно, але впевнено просувався на північ на снігоступах. Обійшовши стороною Форт-Сміт, потім Пристань Сміта, він узяв напрямок на захід, поки не дістався Форт-Резолюшену. Був квітень, коли він ступив на Гей-Ривер-Пост, де ріка Гей-Ривер впадає у Велике Невільниче озеро. Доки не почав ламатися лід, Кент ішов по Гей-Риверу. Коли це стало безпечним, він вирушив униз за течією Маккензі в каное. Був кінець червня, коли він повернув угору по ріці Ліард до Південної Наганні.

«Йдете прямо, тримаючись між Північною та Південною Наганні, — казала йому Маретта. — Там ви знайдете Сірчану Землю, а за Сірчаною Землею лежить Долина Мовчазних Людей».

Нарешті він дістався межі й отаборився. У ніздрях стояв сморід цієї гиблої місцини. Зійшов місяць, і Кент побачив перед собою цілий спустошений світ у пелені жовтуватого диму. Зі світанком він рушив далі.

Він пройшов крізь широкі низинні болота, за якими земля ставала дедалі мертвішою й нагадувала покинуте всіма пекло. Скрізь були ягідні кущі, на яких не росло жодних ягід. Навкруги розкинулися ліси й болота, в яких, однак, не мешкала ні одна жива душі.

Це була земля водоймищ, у яких не водилося ніякої риби, повітря, в якому не було птахів, рослин, позбавлених квітів — смердюча гнила земля, сповнена смертельної тиші. Він почав і сам набувати жовтого відтінку. Його одяг, каное, руки, обличчя — усе ставало жовтим. Він не міг позбутися гидкого присмаку сірки в роті. І все ж він тримався свого шляху, йдучи прямо на захід за компасом, подарованим Ґоуеном на Гей-Ривер. Навіть компас пожовтішав у нього в кишені. Їсти стало неможливо. Лише двічі на день він пив воду зі своєї пляшки.

І Маретта здійснила цю подорож! Він невтомно нагадував про це собі. Це був таємний шлях до їхнього прихованого світу, проклята демонами місцина, однаково заборонена як для індіанців, так і для білих. Йому важко було повірити, що вона пройшла цим шляхом, що вона вдихала це саме повітря, яке зараз сповнювало його власні легені й від якого його не раз мало не знудило. Він відчайдушно продовжував свій шлях, не відчуваючи ані втоми, ані спеки від теплої води, що випаровувалася навколо нього.

Настала ніч, і зійшов місяць, заливши хворобливим сяйвом недужий світ, що поглинув Кента. Він лежав на дні свого каное, накривши обличчя оленячою курткою, і намагався заснути. Але сон не приходив. Тож він вирушив удосвіта, орієнтуючись по компасу при світлі сірника. Протягом усього дня він навіть не спробував проковтнути хоч трохи їжі. Але з настанням другої ночі він відчув, що дихати повітрям стало легше. Він прокладав собі шлях у тепер більш ясному місячному світлі. І нарешті під час привалу він почув далеко попереду вовче виття.

Кент скрикнув від радощів. Західний вітерець приніс свіжий ковток повітря, і він жадібно вдихав його — так змучений спрагою в пустелі ковтає воду. Він більше не дивився на компас, а йшов прямісінько на запах того свіжого повітря. За годину він виявив, що знову чвалає по воді, через повільний потік, і коли він спробував воду, то вона виявилася лише трохи з присмаком сірки. До півночі вода стала прохолодною й чистою. Він зупинився на березі з гальки і піску, роздягнувшись догола, і влаштував собі купіль, якої ще ніколи не мав. Доти він носив свою стару траперську сорочку і штани, але після купання перебрався в одяг, який тримав чистим у наплічнику. Потім Кент розвів вогонь і повечеряв — уперше за два дні.

Наступного ранку він видерся на високий кедр й озирнув околиці. На захід була розлога земля, за п’ятнадцять чи двадцять миль перегороджена передгір’ям. За тим передгір’ям здіймалися гірські вершини Скелястих гір із засніженими верхівками. Він поголився, підстригся й вирушив далі. Тієї ночі він зупинився на відпочинок лише коли не міг уже пересуватися у каное: річкове русло звузилося до невеличкого гирла, і він зупинився посеред перших зелених пагорбів. Наступного світанку він заховав своє каное в надійному місці й пішов далі пішки з наплічником.

Протягом тижня Кент неквапно рухався на захід. Він увійшов до дивовижної землі, в якій, однак, не знайшов жодних ознак людського життя. Дикі простори змінювалися на гори, і він гадав, що зараз перебуває біля хребта Кемпбелла. Він знав також, що це — логічне продовження його подорожі з Сірчаної землі. І все ж лишалося цілих вісім днів до того, як він натрапив на знак, що свідчив про перебування тут певний час ще однієї людської істоти. Він знайшов залишки колишнього табору. Без сумніву, багаття, з нарубаного сокирою сирого поліняччя, було розкладене білою людиною.