Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 14)
Казан прямував до чагарів, що росли біля русла невеликого струмка. До них було десь із півмилі, та за цей короткий відрізок шляху Сіра Вовчиця разів із десять перечіплювалась і падала. Казан усе більше й більше розумів, як обмежує сліпота. Одного разу він натрапив на зайця й погнався за ним. Та не зробив він і двадцяти стрибків, як обернувся. Побачене змусило його зупинитися: Сіра Вовчиця не рухалась. Вона стояла непорушно, нюшкувала повітря й чекала його! З хвилину, не менше, стояв і чекав Казан. А тоді повернувся й пішов до неї. Відтоді пес завжди повертався до того місця, де лишав свою пару, добре знаючи, що точно знайде її там.
Цілий день вони провели в чагарях. Під вечір Казан навідався до хижки. Жанна і її чоловік були вдома, й обоє відразу помітили пошматований Казанів бік, його зранену голову й лапи.
— Бій був не на життя, а на смерть, — сказав чоловік після того, як оглянув собаку. — Схоже, він бився з риссю або ведмедем. Інший вовк так би його не покалічив.
Півгодини Жанна метушилася навколо Казана, постійно з ним розмовляючи й голублячи своїми ніжними руками. Вона змила його рани теплою водою, змастила їх цілющою мастю, і Казана знову оповило давнішнє триблаженне бажання лишитися з нею назавжди й ніколи більше не вертатись у ліси. Жінка дозволила йому цілу годину лежати на полі її сукні. Він торкався носом її ноги в той час, як вона в’язала щось для дитини. Тоді вона встала приготувати вечерю. Устав і Казан і повільно поплентався до дверей. Крізь густий морок чувся голос Сірої Вовчиці, що кликала свою пару. Він відповів їй, понуро опустивши плечі й голову, — де й та радість поділася! Тепер він дожидався можливості прошмигнути через двері на волю й таки діждався. Місяць уже піднявся над обрієм, коли Казан повернувся до Сірої Вовчиці. Вона зустріла його тихим радісним виттям, тикаючи сліпою мордою в його хутро. У своїй безпорадності вона, здавалося, виглядала щасливішою, ніж Казан у всій своїй силі.
Від цього дня почалося велике змагання між вірною сліпою вовчицею й жінкою. Якби Жанна тільки знала, хто лежав у чагарях, якби вона могла побачили бідолаху, що для неї Казан став тепер усім життям — сонцем, зорями, місяцем, здобувачем їжі, — то неодмінно допомогла б Сірій Вовчиці. Та через своє незнання жінка лише намагалася все більше й більше привчити Казана до хижки. А як їй це вдавалося, вона поступово вигравала.
За тиждень після бою на скелі Сонця настав визначальний день. За два дні до того Казан завів Сіру Вовчицю на лісисту луку, утворену коліном річки. Там він її залишив, а сам пішов до хижки. Цього разу хазяї прив’язали до Казанового ошийника грубу бабішеву мотузку, а другий її кінець прикріпили до скоби, убитої в брусовану стіну. Жанна і її чоловік попрокидалися ще вдосвіта. Сонце тільки-но почало сходити, а всі вони вже вийшли з хижки. Чоловік ніс немовля, а Жанна вивела на мотузці Казана. Жінка затрималася біля вхідних дверей, замикаючи їх. А коли вони рушили слідьма за чоловіком, що чекав їх унизу біля річки, Казан учув тихі хлипи. На пристані було навантажене пожитками велике каное. Жанна, усе ще тримаючи міцну мотузку в руках, сіла в нього першою, потім чоловік віддав їй дитину. Тоді жінка потягнула за мотузку — і Казан заскочив у каное, примостившись біля її ніг.
Останнім сів чоловік, і вони відштовхнулися від берега. Сонце пригрівало Казанову спину. Він заплющив очі, поклавши голову на Жаннині коліна. Її рука м’яко лягла на його міжпліччя. Вони саме запливли в закрут річки, коли він уловив вухом ті самі, нечутні для Жанниного чоловіка, звуки — здавлені схлипи.
Жанна помахала рукою хижці, що вже зникала за деревами.
— Прощавай! — сумно вигукнула жінка. — Проща… — недоговоривши, вона притислася лицем до Казана й дитини й заридала.
Чоловік перестав веслувати.
— Хіба ти шкодуєш про це, Жанно? — запитав він.
Вони пропливли повз лісисту луку, аж от Казан уловив запах Сірої Вовчиці. Пес піднявся й тихо заскавулів.
— Ти шкодуєш?.. Ми ж давно збиралися поїхати звідси.
— Ні, — похитала головою Жанна. — Просто я… я завжди жила тут, у лісах. Це наш дім!
Лука з білою піщаною косою лишилася позаду, а Казан і досі стояв і дивився на неї. Чоловік покликав його, а Жанна підняла голову. Вона теж поглянула на косу, і раптом бабішевий повідець вислизнув із її пальців. Увагу жінки привернула Сіра Вовчиця, що стояла на самісінькому краю коси. Її сліпі зіниці були повернуті до Казана. Незрадлива Сіра Вовчиця все зрозуміла. Ніс розповів їй те, чого не бачили очі. Вона винюшила перемішаний запах Казана та людини. Вони були разом. Вони збиралися покинути ці місця…
— Дивись, — прошепотіла Жанна.
Чоловік повернувся. Передніми лапами Сіра Вовчиця вже зайшла у воду. А коли каное відпливало все далі й далі, вона сіла, підвела голову високо до сонця, хоч і не могла вже його бачити, і попрощалася з Казаном протяжним скорботним виттям.
Каное перехилилося на бік. Рудувате тіло шурхнуло в повітрі — і Казан зник.
Чоловік потягнувся за рушницею, та Жанна зупинила його руку. Її обличчя взялося блідістю.
— Хай він повертається до неї! Нехай іде!.. Нехай іде!.. — закричала вона.
Казан, досягнувши берега, струсив зі своєї кудлатої шерсті воду й востаннє поглянув на свою господиню. Каное поволі ховалося за іншим річковим вигином. Ще мить — і його не стане видно. Сіра Вовчиця перемогла.
Роздiл X
Днi пожежi
Після того нічного жахливого двобою з великою сірою риссю на вершині скелі Сонця Казан усе менше й менше згадував своє колишнє життя, коли був їздовим собакою, а згодом і вожаком вовчої зграї. Він ніколи не забуде свого минулого зовсім, певні спогади завжди вирізнятимуться з-поміж інших, так само, як язики полум’я зоріють на тлі нічного неба. Як людина нові етапи свого життя відраховує від визначальних подій, як-от народження, одруження, звільнення з неволі чи якогось вирішального кроку в кар’єрі, так і для Казана все життя наче почалося з двох трагедій, що швидко сталися одна за одною після народження цуценят Сірої Вовчиці.
Перша трагедія скоїлася на скелі Сонця, коли велика сіра рись назавжди позбавила здатності бачити його прекрасну подругу й розірвала її щенят на шматки. Він убив рись. Але Сіра Вовчиця все одно незряча. Помста не повернула їй зір. Вона більше не могла з ним полювати, як-то вони колись робили разом з дикими вовчими зграями на рівнині й у темних лісах. Тож на саму згадку про ту ніч він завжди гарчав, вищирюючи пащу й показуючи довжелезні ікла.
Другою трагедією був від’їзд Жанни, її дитини та чоловіка. Щось надійніше, ніж розум, підказувало Казанові, що вони не повернуться. Найбільше запав у пам’ять йому спогад про той сонячний ранок, коли милі його серцю жінка й дитина разом із чоловіком, що його він терпів заради них, поплили геть у каное. Він часто ходив на ту луку й сумно дивився на річку, на те місце, де зістрибнув із каное, щоб повернутися до своєї сліпої вовчиці.
Тож Казанове життя тепер наче складалося головно з трьох частин: ненависті до всього, що мало запах чи слід рисі, смутку за Жанною й дитиною, а також Сірої Вовчиці. Властиво, його найсильнішою пристрастю була ненависть до рисі, бо не тільки сліпоту Сірої Вовчиці та смерть цуценят, а й навіть розлуку з жінкою й дитиною він пов’язував із тою фатальною битвою на скелі Сонця. Відтоді він став найзатятішим ворогом рисячого племені. Тільки-но десь чув запах великого сірого кота, як перетворювався на ревучого демона. Його ненависть до ворога росла щодня, у міру того, як він усе більше ставав частиною дикої природи.
Казан виявив, що тепер потребував Сірої Вовчиці ще більше, ніж тоді, коли вона залишила заради нього вовчу зграю. Як-не-як на три чверті він був собака, і його собаче єство вимагало товариських стосунків. Поруч була тільки Сіра Вовчиця, і тільки вона могла задовольнити його потребу в спілкуванні. Вони були самі. Цивілізація починалася за чотириста миль на південь. Найближче поселення на узбережжі Гудзонової затоки було розташоване за шістдесят миль на захід. Часто, ще коли в цій місцині жила жінка з дитиною, Сіра Вовчиця проводила самотні ночі в лісі, чекаючи й кличучи Казана. А тепер уже Казан, будучи далеко від своєї пари, нудився в самотині.
Через свою сліпоту Сіра Вовчиця не могла більше полювати з Казаном. Але поступово між ними встановився новий спосіб взаєморозуміння. Сліпота вовчиці навчила їх обох багатьом не знаним досі речам. Напролітку Сіра Вовчиця вже могла мандрувати з Казаном, якщо тільки він не рухався надто швидко. Вона бігла збоку, торкаючись його плечем або мордою. Казан навчився пересуватися ристю, а не тільки навстрибки. Дуже швидко він зрозумів, що для Сірої Вовчиці повинен вибирати найлегший шлях. Коли вони підходили до якоїсь видолинки, що її подолати можна було лише стрибком, він починав скавчати й обнюхувати Сіру Вовчицю, а вона, нашорошивши вуха, прислухалася. Тоді Казан стрибав, і вона розуміла, яку відстань їй потрібно подолати. Вовчиця завжди стрибала далі, ніж треба, що, зрештою, було добре.
З іншого боку, нюх і слух, що повністю заступили їй зір, щодня ставали тоншими, і це в майбутньому не раз їм прислужилося. Між ними виникла беззвучна мова, і так вовчиця могла оповіщати Казана про те, що вона виявила за допомогою запаху чи звуку. У нього з’явилася цікава звичка завжди дивитися на Сіру Вовчицю, коли вони зупинялися, щоб прислухатися чи понюшкувати повітря.