Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 135)

Роздiл 19

Кент навпомацки дістався до каюти й постукав. Маретта відчинила йому і відступила, щоб дати ввійти. Він вповз усередину, наче великий мокрий пес до своєї буди, зігнувшись так, що його руки майже торкалися підлоги. Він відчував усю недолугість такого стану, всю недоречність перебування свого кремезного тіла тут і всміхнувся, намагаючись розгледіти щось крізь цівочки води, що стікали обличчям. Маретта зняла свої капелюшок і дощовик, їй теж доводилося схилятися в цій півтораметровій кімнатці, але виходило не настільки кумедно, як у Кента. Він знов опустився на коліна. А тоді побачив, що в маленькій грубці гоготить вогонь. Його тріск перекривав стук дощу по даху, і повітря в каюті вже прогрілося. Він подивився на Маретту. Її мокре волосся досі налипало до обличчя, її ніжки, і плечі, і частина тіла були мокрі. Але очі її блищали, і вона всміхалася йому. У той момент вона здалася йому дитиною, яка радіє, що знайшла собі схованку. Він очікував, що жахи минулої ночі відіб’ються на її обличчі, але ті безслідно зникли. Дівчина не думала про грім і блискавку, чи про стежку в непроглядній темряві, чи про Кедсті, що лежав мертвий у бунгало. Вона думала про нього.

Він від душі розсміявся. Якою радісною і бентежною була ця темна ніч із громом бурі над головами і хвилями великої ріки під днищем їхнього човна. І вони двоє — самі — в каюті на цьому вутлому суденці, недостатньо високій, щоб випростатися, і навряд чи достатньо широкій, щоб узагалі розвернутися. Але її теплий затишок, жар вогню, що починав зігрівати їхні замерзлі тіла, і привітний тріскіт березових дров у грубці на мить відвернули Кента від думок про світ, що залишався позаду. І Маретта, чиї очі й вуста м’яко всміхалися йому у світлі свічки, ніби теж забула про все. Лише маленьке віконечко повернуло їх думками до трагічних обставин їхньої втечі. Кент чітко уявив собі, як це має виглядати з берега — зрадлива цятка вогню, що пливе крізь темряву. Уздовж берега траплялися самотні житла, розкидані на кілька миль нижче Пристані, і чиїсь очі, дивлячись крізь бурю в бік ріки, могли їх побачити. Він дістався до вікна і завісив його плащем.

— У дорогу, Сіра Гуско, — сказав він тоді, потираючи руки. — Чи не буде тут більш по-домашньому, якщо я закурю?

Вона кивнула, не зводячи очей із плаща на вікні.

— Ми в повній безпеці, — запевнив Кент, виймаючи люльку і набиваючи її. — Усі, напевно, сплять. Але не будемо ризикувати.

Судно повільно гойдалося на хвилях. Кент відчув, що воно змінило рух, і додав:

— І не треба боятися, що ми на щось налетимо. Тут немає скель і порогів на тридцять миль уперед. Ріка рівна, як підлога в залі. Навіть якщо ми вріжемося в берег, не лякайтеся.

— Я не боюся… ріки, — відповіла вона. А тоді, так неочікувано, що він стрепенувся, спитала: — Завтра вони шукатимуть нас?

Кент запалив люльку, не зводячи з неї пильних очей. Вона сиділа на табуретці, нахилившись до нього й чекаючи на відповідь.

— В лісах, на ріці, скрізь, — відповів він. — Звичайно ж, вони шукатимуть зниклий човен. Нам просто треба стежити, чи немає за нами погоні. І скористатися добрим початком.

— Дощ змиє наші сліди, Джимсе?

— Так. Усі, що ми залишили на відкритому просторі.

— Але… напевно… у закритих місцях?..

— Ми не проходили по закритих місцях, — запевнив її він. — Пригадуєте, щоб ми там були, Сіра Гуско?

Вона повільно похитала головою.

— Ні. Але там був Муї, під вікном.

— Його сліди точно будуть змиті.

— Рада це чути. Не хотіла би наразити на біду чи його, чи містера Фінґерза, чи будь-кого з наших друзів.

Вона не намагалася приховати, яке полегшення їй принесли його слова. Він був трохи здивований, бо не очікував, що вона турбуватиметься про Фінґерза чи старого індіанця в цю годину власної небезпеки. Тієї небезпеки, від відчуття якої він намагався утримувати її якомога довше. Але Маретта не могла не усвідомлювати навислої над ними загрози. Вона мала б знати, що за кілька годин тіло Кедсті знайдуть, і довга рука поліції диких просторів потягнеться слідом за ними. І якщо їх спіймають…

Дівчина витягнула перед собою ніжки й почала ворушити ними в чоботах — він чув, як у них хлюпає вода.

— У, які вони мокрі! — здригнулася вона. — Чи не могли б ви розшнурувати і стягнути їх із мене, Джимсе?

Він відклав люльку і підповз на колінах ближче до неї. Знадобилося п’ять хвилин, щоб зняти з неї взуття. А тоді він узяв одну з її промоклих ніжок у свої великі долоні.

— Холодна… як крига, холодна, — сказав він. — Вам треба зняти панчохи, Маретто. Будь ласка.

Він склав дрова перед грубкою й накрив ковдрою, яку стягнув зі спального місця. Тоді, так само на колінах, він підтягнув тростяне крісло до вогню та застелив його другою ковдрою. За кілька хвилин Маретта зручно вмостилася в кріслі, поклавши босі ніжки на імпровізовану підставку з накритих дров. Кент відчинив дверцята грубки. Потім загасив одну свічу, що вже починала чадити, за нею іншу. Палахкотлива березова деревина м’яким світлом освітлила кімнату. Вогонь запалив стриманий рум’янець на обличчі дівчини, і з цим новим відтінком її очі здавалися Кентові дивовижно м’якими й чарівними. І коли він закінчив, дівчина простягла руку і на мить торкнулася його обличчя і його мокрого волосся — так легко, що він відчув її трепетну ласку, зовсім не відчувши її ваги.

— Ви такі добрі до мене, Джимсе, — промовила дівчина, і він відчув, ніби щось стиснуло їй горло.

Він сів на підлогу біля її крісла, притулившись спиною до стіни.

— Це тому, що я кохаю вас, Сіра Гуско, — відповів він тихо, дивлячись прямо в полум’я вогню.

Дівчина мовчала. Вона теж незрушно дивилася на вогонь. Зовсім над головою обидва чули накрапання дощу, наче тисячі м’яких кулачків стукали в дах каюти. Вони відчували, як хитається під ними баркас у відповідь на примхливу гру хвиль стрімкого потоку. І, непомітно для дівчини, що не дивилася на нього, Кент підняв на неї очі. Відблиск березового вогню грав у її волоссі, тремтів на її білій шиї; ним були охоплені її довгі вії. І, дивлячись на дівчину, Кент думав про Кедсті, що залишився лежати у кімнаті в бунгало, задушений на смерть пасмом цього розкішного волосся — такого близького тепер, що він міг, нахилившись трохи, торкнутися його губами. Ця думка не вселяла в нього жодного страху. Бо навіть зараз, коли він дивився на неї, її рука мимоволі потяглася до щоки — маленька ніжна рука, що торкалася його обличчя й волосся, легко, мов билинка — і він знав, що ці руки не здатні були вбити чоловіка, який перед смертю боровся до останнього.

І Кент подався вперед, і взяв її за руку, і міцно стиснув зі словами:

— Маленька Сіра Гуско, розкажіть мені, будь ласка: що сталося в кімнаті Кедсті?

Безмежна віра бриніла в його голосі. Він хотів, щоб вона знала: хай що трапилося, це не похитне ані довіри, ані його кохання. Він вірив їй, і віритиме завжди.

Він був упевнений, що знає, як помер Кедсті. Картина трагедії по клаптиках складалася воєдино в його уяві. Доки він спав, Маретта і ще один чоловік були внизу у великій кімнаті разом із інспектором поліції. Кульмінація настала, і Кедсті дістав удар — у якийсь незбагненний спосіб — власним пістолетом. Потім, саме тоді, коли Кедсті вдало приходив до тями після удару і був готовий битися, супутник Маретти прикінчив його. Налякана, спантеличена тим, що тільки-но розігралося в неї на очах, можливо, непритомна, дівчина безсила була опиратися використанню свого пасма на завершальному етапі вбивства. З цієї картини Кент виключив шнури на вікнах і шнурки від взуття. Він знав, що під час злочину часто трапляється незвичайне й несподіване. А волосся Маретти вільно спадало навколо її фігури — використати його просто було першим, що спало на думку вбивці. І в очікуванні на відповідь Кент вірив, що саме так Маретта і скаже.

Чекаючи, він відчув, як напружилися її пальці в його руці.

— Розкажіть мені, Сіра Гуско, що сталося?

— Я… я не знаю… Джимсе…

Він раптом відірвав очі від вогню й поглянув на неї — наче не впевнений, що почув саме те, що вона тільки-но сказала. Дівчина навіть не повернула голови, дивлячись на вогонь розсіяним поглядом. Її долоня в його руці впіймала його великий палець і міцно трималася за нього, як раніше, коли Маретта була налякана громом і блискавкою.

— Я не знаю, що сталося, Джимсе.

Цього разу він не відчував трепетного хвилювання від дотику її маленьких пальчиків і м’якої долоньки. Глибоко в його душі ворухнулося щось, що вразило його, наче раптовий несподіваний удар. Він готовий був битися за неї до останнього подиху. Готовий був повірити кожному її слову — кожному, окрім цієї відвертої неправди, яку вона щойно сказала. Адже вона знала, що сталося в кімнаті Кедсті. Вона знала… хіба що…

Раптом його серце підстрибнуло від радісної надії.

— Хочете сказати — ви були непритомні? — голосно прошепотів він. Голос його дрижав від нетерпіння. — Ви зомліли — і тоді це сталося?

Вона похитала головою.

— Ні. Я спала у своїй кімнаті. Не збиралася спати, але… заснула. Щось розбудило мене. Я подумала — примарилось уві сні. Але щось немовби тягнуло мене, тягнуло на нижній поверх. І коли я туди спустилася, я знайшла Кедсті. Він був мертвий. Я стояла там, наче паралізована, коли ви ввійшли.