Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 10)
— А он і річка, Жанно, — сказав він слабким і хрипким голосом. — Ми можемо заночувати й перечекати сніговицю тут.
Під густою смеречиною чоловік нап’яв намет, а потім почав збирати дрова. Жанна допомагала йому. Тільки-но вони випили кави, з’їли м’яса й підсмажених сухарів, Жанна пішла в намет. Знесилена, вона зразу ж упала на товстий шар ялицевого віття, закутавшись разом із дитиною в шкури й ковдри. Сьогодні ввечері вона ні слова не сказала Казанові. П’єр був радий, що вона була дуже втомлена, щоб сидіти біля вогню й теревенити. Однак…
Пильні Казанові очі побачили, як П’єр раптом здригнувся. Він підвівся з саней і попрямував до намету. Піднявши запону, чоловік засунув усередину голову й промовив:
— Жанно, ти спиш?
— Майже. Батьку, може, б ви теж уже йшли спати?
— От докурю тільки, — сказав він. — Тобі там зручно?
— Угу. Я так втомилась… і так хочу спати…
П’єр лагідно всміхнувся. У темряві він схопився за горло.
— Ми майже вдома, Жанно. Он попереду наша річка — Літл-Бівер. Навіть якщо цієї ночі мені випаде вас покинути, ви самі зможете дістатися додому, ідучи за течією. Усього лише сорок миль. Чуєш?
— Так… я знаю…
— Сорок миль — просто вниз по річці. Ви не загубитесь, Жанно. Стережіться тільки прóлизів.
— Ходіть уже спати, татусю. Ви втомилися, до того ж прихворіли.
— Так… от докурю тільки, — повторив він. — Жанно, завтра постійно нагадуй мені за пролизи. Я можу й забути. Там, де сніг і серéн на ньому біліші, ніж деінде, і такі, наче губка, — там і пролизи. Пам’ятай… пролизи…
— Ага-а-а…
П’єр опустив запону намету й, похитуючись, повернувся до багаття.
— На добраніч, мій хлопчику, — сказав він. — Піду я краще до дітей. Ще два дні… Сорок миль… Два дні…
Казан бачив, як чоловік зайшов у намет. Пес смикнувся на повідкові й тягся вперед доти, доки через ошийник, що вп’явся в горло, не стало важко дихати. Його ноги й спина здригалися. У наметі разом із Редіссоном були Жанна з дитиною. Він знав, що П’єр не зашкодить їм, однак він також знав, що біля П’єра Редіссона ширяє щось жахливе й загрозливе. Казан волів би, щоб чоловік був зовні, коло вогню, де він міг би лежати й дивитися на нього.
У наметі було тихо. Ближче ніж досі почулося виття Сірої Вовчиці. Щовечора вона починала звати Казана раніше й підходити до табору все ближче. Він бажав, щоб цього вечора вона була поряд із ним, однак навіть не скавулів у відповідь. Казан не наважувався порушити ту дивну тишу, що панувала в наметі. Скалічений пес, утомлений цілоденною подорожжю, довго лежав нерухомо, але заснути ніяк не міг. Вогонь горів не так буйно; вітер більше не колихав верховіття дерев; а важкі густі сизі хмари снували небом. Зорі почали світитися білим металевим сяйвом, а з далекої півночі долинало ледь чутне потріскування, наче сталеве полоззя саней ковзало снігольодом, — так по-таємничому одноманітно звучала північна заграва. Що далі, то гучнішим ставав цей звук, швидко холоднішало.
Тієї ночі Сіра Вовчиця не звірялася з напрямком вітру. Вона, як скрадлива тінь, просто йшла слідом П’єра Редіссона. Було вже геть по півночі, коли Казан знову почув її виття. Він, затремтівши всіма м’язами, лише підняв голову й насторожено нашорошив вуха. У голосі Сірої Вовчиці пес розпізнав нову жалісливу нотку. І це був не просто поклик супутниці життя — це було якесь повідомлення. Тоді Казан, долаючи самотність і страх, закинув голову до неба й завив, як це роблять біля тіпі дикі собаки півночі, коли помирають їхні господарі.
П’єр Редіссон був мертвий.
Роздiл VII
У хуртовинi
Назаранці маля, плачучи з голоду, почало примощуватися до теплих материних грудей. Жанна від того прокинулась, розплющила очі, прибрала густе пасмо волосся зі свого обличчя й глянула на другий бік намету, де невиразною тінню дуже тихо лежав її батько. Жанна раділа, що він усе ще спить, бо знала, що напередодні той ледь не валився з ніг. І от так ще з добрих півгодини вона теж лежала, тихо й лагідно туркотячи зі своєю крихіткою. Потім обережно встала, загорнула доцю в теплу ковдру й шкури, укуталася гарненько й вийшла надвір.
Під той час уже добре розвиднилось. Жанна з полегшенням зітхнула, побачивши, що сніговиця минула. Було страшенно холодно. Дівчині здавалося, що ніколи в житті їй ще не доводилося бути на такому морозі. Вогонь у багатті повністю погас. Казан, що доти лежав верчика, втуливши носа під лапи, підняв голову й затремтів, тільки-но Жанна вийшла з намету. Узутою в теплий мокасин ногою вона розгребла попелище, та знайшла там лише холодні звуглені рештки полін. Повертаючись до намету, вона на мить зупинилася біля Казана й поплескала його волохату голову.
— Бідненький Сіроманцю! — сказала вона. — Треба було й тебе накрити ведмежою шкурою!
Вона відкинула запону намету й увійшла всередину. Саме тоді Жанна вперше побачила батькове обличчя повидну — і вже за мить Казан почув несамовитий болісний крик, що вирвався з її вуст. Будь-хто, глянувши на обличчя П’єра Редіссона, зрозумів би, що й до чого.
Жанна кинулася до батька, стала притискати його груди. Вона схлипувала так тихо, що навіть Казан зі своїм тонким слухом не чув ні звуку. Вона залишилася там, побиваючись, доки плач маленької Жанусі не розворушив кожну краплинку життєвої енергії жіноцтва й материнства в її дівочому тілі. Вона схопилася на ноги й вибігла з намету. Казан, нап’явши ланцюга, подався вперед, щоб зустріти її, але вона тепер не помічала нічого. Страх перед безлюдною пустельною місциною більший, ніж острах смерті, і він зненацька оволодів Жанною. Це був не страх за себе. Мати потерпала за дитину. Жалібний плач, що долинав із намету, пройняв її, наче удар ножем.
І от тепер до неї раптом дійшло все, що ввечері казав їй старий П’єр: про річку, пролизи, дім за сорок миль звідсіля.
Дівчина загорнула дитину в теплу шкуру й повернулася до кострища. Тепер вона була замислена лише про те, як розпалити вогонь. Вона зібрала в невелику купу берест, поклала на нього трохи обвуглених гілочок і пішла в намет по сірники. П’єр Редіссон завжди носив їх у непромокальній коробці в кишені куртки з ведмежої шкури. Жанна стала біля батька навколішки, щоб дістати сірники, і знову тихо схлипнула. Коли вогонь розгорівся, вона підкинула в багаття ще трохи гілочок, а тоді й кілька великих дровенят, що їх був назбирав і приніс у табір П’єр. Вогонь додав їй сміливості. Сорок миль річкою — і вони вдома! Вона мусить це зробити з дитиною і Сіроманцем. Уперше за сьогодні підійшла до нього й покликала на ім’я, поклавши йому на голову свою руку. Після цього дала йому шматок м’яса, що розморозився біля вогню, і розтопила собі снігу на чай. Голодною Жанна не була, та, згадавши, як батько змушував її чотири, а то й п’ять разів на день їсти, вона через не хочу поснідала сухарем, кришеником м’яса і, скільки могла, випила гарячого чаю.
Настала страшна хвилина, що її Жанна так боялася. Вона тісно загорнула в ковдри батькове тіло, зв’язавши їх мотузками з бабішу. Після цього зібрала всі ведмежі шкури й ковдри, що залишилися на санях, склала їх біля вогню й примостила туди свою доню. Скласти намет було тяжким завданням. Замерзлі цупкі мотузки насилу гнулися, і коли вона закінчила справу, одна її рука кровоточила. Примостивши намет на сани, дівчина повернулась і глянула назад.
П’єр Редіссон лежав на ліжку з ялицевого віття, а над ним не було нічого, окрім сірого неба й верхів’я смерек. Казан, не рухаючись, стояв на прямих ногах і нюшив повітря. Шерсть на його спині стала наїжачена, коли він побачив, як Жанна підійшла до загорнутого в ковдру тіла й повільно опустилася біля нього на коліна. Вона повернулася до собаки. Її напружене обличчя було бліде, а в погляді блукало щось дивне та страшне, коли вона втопила очі в пустельний краєвид. Тоді вона запрягла Казана в упряж, а сама затягнула на своїй тендітній талії ремінь, як це був робив П’єр. Вони просувалися до річки, тяжко ступаючи в свіжому наносному глибокому аж по коліна снігу. На півдорозі Жанна спіткнулась і впала в замет, та так, що її розплетені коси мерехтливою вуаллю полетіли над снігом. В один плиг Казан був біля дівчини й торкався своєю холодною мордою її обличчя, коли вона намагалася стати на ноги. На мить Жанна взяла своїми руками його кудлату голову й тихо простогнала:
— Сіроманцю! Ох, Сіроманцю!
Вона пішла далі, тяжко й часто дихаючи навіть від невеликого напруження. На вкритій льодом річці сніг був не такий глибокий. Та от вітер, що тепер дув із північного сходу прямо в лице, посилювався. Жанна, схиливши голову, тягла сани разом із Казаном. За півмилі вниз річкою вона зупинилася, не бувши більше в змозі опиратися безнадії, що піднімалася до її вуст ридальним тужавим криком. Сорок миль! Вона притисла руки до грудей і, важко дихаючи, повернулася спиною до вітру. Дитина лежала тихо. Жанна підійшла до саней і заглянула до неї під шкури. Те, що вона там побачила, додало їй сил майже з лютим завзяттям знову тягти сани. Надалі вона ще двічі перечіплювалась і падала в замет.
За чверть милі почалася непокрита снігом ділянка криги. Тут Казан сам тягнув сани, а Жанна йшла збоку. Їй боліло у грудях, а обличчя пашіло, мов його одночасно кололи тисячі голок. Раптом вона згадала про термометр. Причепивши його на верхівку намету, за кілька хвилин вона побачила, що той показував тридцять градусів під нулем. Сорок миль! Її батько казав, що вона зможе їх подолати й не загубитися! Але вона не знала, що навіть її батько побоявся б вибратись у дорогу на північ при температурі в тридцять градусів нижче від нуля, коли вітер-стогній провіщає хуртовину.