Джеймс Баллард – Висотка (страница 27)

Почувши голос Ройяла, гінеколог одвернувся від в'язня, витер руки та пішов дахом, пародіюючи кульгаву ходу Ройяла. Але очі вивчали його обличчя із професійною зацікавленістю, немов Пенгборн прикидав, чи вираз твердої рішучості можна підправити, перерізавши лише кілька нервів і м'язів.

Повітря наповнилося співом. Ліхтарі ритмічно пронизували темінь, б'ючи Ройялові в обличчя. Він спокійно чекав, поки стихне гамір. Енн, відірвавшись від натовпу, кинулася вперед, і він підняв свою палицю, готовий ударити. Вона зупинилась перед Ройялом і з провокативною посмішкою струснула довгою спідницею. Потім раптом увімкнула магнітофон на повну потужність, і повітря наповнили невиразні крики породіль.

— Ройяле! — крикнула вдова ювеліра.— Бережіться, там Вайлдер!

Почувши це ім'я, Ройял злякано смикнувся, рубонувши тростиною темряву. Навколо забігали промені ліхтарів, бетонним дахом заметушилися тіні від повалених крісел. Побоюючись нападу Вайлдера зі спини, Ройял перечепився об тент і заплутався в собачому повідку.

За його спиною пролунав сміх. Насилу стримавшись, він знову повернувся до Пенгборна. Але гінеколог уже пішов геть, беззлобно озираючись. Він легко змахнув рукою, немов метнувши дротик, відпускаючи Ройяла назавжди. Ліхтарі залишили Ройяла, і всі повернулися до більш важливого заняття — катування двох гостей.

Ройял із темряви спостерігав, як вони сперечаються зі своїми в'язнями. Протистояння з Пенгборном завершилося або, радше кажучи, і не відбулося. Піддавшись на примітивну хитрість, Ройял тепер і сам не міг зрозуміти: невже він і справді настільки боїться Вайлдера. Ройяла принизили, і він на це заслуговував. Зараз усім керував гінеколог. Зоопарку не прожити довго з таким наглядачем, як Пенгборн, але той дасть поштовх насильству та жорстокості, що розпалять в інших волю до життя.

Нехай переможуть психи. Тільки вони розуміють, що відбувається. Учепившись у повідець, Ройял дозволив вівчарці тягти себе в безпечний морок у саду скульптур. Білі силуети птахів скупчилися на кожному з карнизів і парапеті. Голодні собаки скавучали — годувати їх було нічим. У скляних дверях відбивалися птахи, що літали, ніби замкнені у таємничому вольєрі. Треба було заблокувати сходи і сховатися в пентхаусі, можливо, узяти як служницю місіс Вайлдер. Звідси він керуватиме висоткою і знайде останній притулок серед неба.

Ройял відчинив ворота саду скульптур і ходив у темряві між скульптурами, одв'язуючи собак. Одна за одною, вони тікали, поки він не лишився наодинці із птахами.

16

Радісна угода

езрозуміла сцена»,— вирішив Лейнг. Він більше не міг довіряти відчуттям. Квартиру заливало загадкове світло, сіре та сире, хоча і підфарбоване легким внутрішнім світлом. Стоячи на кухні посеред мішків зі сміттям, Лейнг намагався наточити з крана хоч кілька крапель і озирався на сумовитий туман, що простягнувся завісою через вітальню... Чи через його власний мозок? Цікаво, котра година? Як довго він уже не спить? Лейнг ніби пригадав, що задрімав на картатому килимку на підлозі кухні, між ніжками столу, поклавши голову на мішок зі сміттям. Він збирався зазирнути до спальні, де спала сестра, але ніяк не міг утямити, прокинувся він уже наступного дня чи всього лише після п'яти хвилин сну.

Він потрусив годинника і колупнув потрісканий циферблат брудним нігтем. Годинник зупинився під час бійки в ліфтовому холі 25-го поверху кілька днів тому. Хоча Лейнг забув про точність моменту, стрілки його розбитого годинника позначили годину, коли той розбився, ніби копалина, викинута на пляж, яка, кристалізуючись, назавжди зберігає коротку послідовність подій, що відбулись в океані, який тепер для неї зник. Утім, яка різниця, котра година, аби не ніч, коли слід ховатися в квартирі, зіщулившись за ненадійною барикадою.

Лейнг крутив кран холодної води, слухаючи, як змінюється тон гудіння. На короткий час, мало не на хвилинку на день, із крана точилася зелена від водоростей рідина. Маленькі порції води, рухаючись угору-вниз величезною мережею труб по всій будівлі, оголошували про свою появу і зникнення легкою зміною тону гудіння. Ловлячи цю далеку і складну музику, Лейнг відточив слух і тепер краще сприймав узагалі будь-які звуки. І навпаки: зір, що використовувався переважно вночі, показував йому світ ніби через непрозору плівку.

Висотка практично завмерла. Як часто повторював собі Лейнг, майже все, що могло статися, уже сталося. Покинувши кухню, він протиснувся у вузький простір між вхідними дверима та барикадою і притулився правим вухом до дверної панелі, з легкої вібрації визначаючи, чи ходять по сусідніх квартирах грабіжники. Кожен день, коли і він, і Стіл вислизали зі своїх квартир, як символічне нагадування про часи, коли люди справді виходили з дому, вони по черзі притискали долоні до металевих стінок ліфтової шахти, відчуваючи, як тілу передається тремтіння раптових рухів п'ятнадцятьма поверхами вище або нижче. Скоцюрбившись на сходах і поклавши пальці на металеве поруччя, вони ловили таємниче бурмотіння висотки, далекі осередки насильства, немов спалахи випромінювання з іншого всесвіту. Висотку подекуди пронизували тихі пошерхи: поранений мешканець крадеться сходами, пастка закривається за бродячим собакою, необережна жертва падає від удару кийка.

Утім, сьогодні в цій зоні без часу і світла не лунало ані звуку. Лейнг повернувся на кухню і продовжив слухати водопровід — частину гігантської акустичної системи, керованої тисячею клапанів, агонізуючий музичний інструмент, на якому колись активно грали. Усе було тихо. Мешканці залишалися на місці, ховалися по домівках за барикадами, намагаючись зберегти залишки розуму і підготуватися до ночі. В якомусь сенсі життя у висотці почало копіювати зовнішній світ,— там теж жорстокість і агресія стримується завдяки коректним конвенціям.

Так і не зрозумівши, скільки він уже не спить і чим був зайнятий півгодини тому, Лейнг сів на підлозі в кухні, посеред порожніх пляшок і відходів, і став дивитися на залишки пральної машини і холодильника, що перетворилися на сміттєві баки. Йому було важко пригадати, для чого ці предмети використовувалися раніше. В якомусь сенсі у речей з'являлося нове призначення, нова роль, яку ще належало зрозуміти. Занедбана висотка стала моделлю світу, в яку тягло людей майбутнє,— у пейзаж по той бік технологій, де все або розвалюється, або радикально перебудовується. Лейнг задумався: іноді здавалося, що вони живуть у майбутньому, що воно вже не тільки прийшло, але й видихлося. Присівши навпочіпки біля пересохлого джерела, як пустельний кочівник, який нікуди не поспішає, Лейнг терпляче чекав, коли піде вода. Він поколупав бруд на тильній стороні долонь. Митися всі давно перестали. Висотка смерділа. Ані туалети, ані сміттєпроводи не працювали, і вранці фасадом будинку з балконів текли тонкі цівки фекалій. Але над цим характерним запахом панував новий двозначний, солодко-гнильний аромат, що пробивався з порожніх квартир,— і вдаватися в подробиці Лейнг не хотів.

Попри всі незручності, життя у висотці йому подобалося. Зараз, коли мешканців залишилося мало, Лейнг готовий був рухатися вперед і жити своїм життям. Як і де — цього він ще не вирішив.

Але його по-справжньому турбувала сестра. Еліс підчепила незрозумілу хворобу і весь час або лежала на матраці в спальні, або тинялася напівгола квартирою, її тремтяче тіло, як надчутливий сейсмограф, відгукувалося на непомітне тремтіння будівлі. Коли Лейнг постукав по зливу під раковиною, посилаючи гул порожньою трубою, Еліс тихим голосом покликала його зі спальні.

Лейнг відправився до неї, пробираючись через купи трісок, наколотих із побитих меблів. Він отримував задоволення, трощачи столи і стільці.

Еліс простягла до нього худу руку.

— Цей шум... ти знову подавав комусь сигнали. Кому цього разу?

— Еліс, нікому. Та й кого ми знаємо?

— Тих людей на нижніх поверхах. Вони тобі подобаються.

Лейнг стояв поруч із матрацом, вагаючись, присісти чи ні.

Обличчя сестри блищало, як восковий лимон. Очі, намагаючись сфокусуватися, плавали в очницях загубленими рибками. Лейнг на мить злякався, що сестра помирає: за останні два дні вони з'їли лише кілька шматочків консервованого копченого лосося, банку якого він знайшов під мостинами в порожній квартирі. Забавно, що меню у висотці ставало все різноманітнішим у дні повного занепаду,— на світ з'являлися нові й нові делікатеси.

Утім, їжа не головне: з усіх інших поглядів Еліс була повна життя. Лейнг із задоволенням вислуховував приємну критику на свою адресу, коли намагався догодити безглуздим примхам сестри. Усе це було лише грою, але він насолоджувався роллю відданого слуги уїдливої господині, вірного прислужника, для якого головним задоволенням були брак схвалення з боку господаря та нескінченне перерахування його промахів. Багато в чому, насправді, його стосунки з Еліс були тим, що несвідомо намагалася створити його дружина, випадково натрапивши на єдине можливе джерело гармонії між ними, і що Лейн тоді відкинув. Він думав іноді, що у висотці його шлюб міг би скластися щасливо.

— Еліс, я намагаюся роздобути води. Ти б хотіла чаю?

— Чайник смердить.

— Для тебе я його помию. Тобі загрожує зневоднення.