Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 47)

Поруч із монітором височів стелаж для компакт-дисків, і я переглянув їх. Відклавши убік програмні диски і ті, на яких значилося: «Грінфілд» або «Лопес», я знайшов це.

Цим виявився світло-рожевий футляр, на якому дуже акуратними літерами було написано «ПАЛАЧХ³⁷ 9/04».

Це цілком могло означати вельми рідкісне іспанське ім'я. Але слово також підходило і до абревіатури «Північноамериканська Любовна Асоціація Чоловік/Хлопчиків» — яка була тепла групою підтримки педофілів, яка займалися підтриманням позитивного іміджу організації та запевняти всіх, що їх активність була повністю природною. Що ж, звісно це так... як і канібалізм чи сексуальне насильство. Але таке робити не можна.

Я взяв диск із собою, вимкнув світло і вислизнув у ніч.

Повернувшись у квартиру, мені знадобилося всього кілька хвилин, щоб визначити, чи служив диск інструментом торгівлі, — який, скоріш за все, належав ПАЛАЧХ, — задля того, аби обрані виродки могли попідбирати для себе декілька фото. Усі фотографії на диску були зібрані за принципом мініатюрних серій, в стилі тих крихітних малюнків, які так любили розглядати брудні старигани Вікторіанської епохи. Кожна мініатюра була свідомо злегка затьмарена так, щоб деталі розглядіти не вдавалось, зате уява могла працювати щосили.

Ах так, крім усього іншого, частина знімків були професійно обробленими і відредагованими версіями фотографій, які я знайшов на катері МакҐрегора. І хоча червоних ковбойських чобіт я не знайшов, того, що опинилося у мене в руках було цілком достатньо, щоб задовольнити навіть найсуворіші вимоги Кодексу Гаррі. Фотограф Рейкер повністю вписувався в асоціативний лист. З піснею в серці і з посмішкою на губах я відправився в ліжко, думаючи про те, чим же ми з Рейкером займемося завтра ввечері.

У суботу вранці, прокинувшись пізніше звичайного, я зробив пробіжку по району. Прийнявши душ і сердечно поснідавши, я відправився купити кілька абсолютно необхідних речей — нову котушку клейкої теплоізоляційної стрічки і гострий як бритва філейний ніж. Оскільки Темний Мандрівник почав прокидаючись, потягуватись і розминати м'язи, я зайшов в найближчий ресторан м'ясних страв і замовив здоровенний нью-йоркський біфштекс, прожарений, звісно, так, щоб у м'ясі не залишилося і слідів крові. Потім я проїхав до будинку Рейкера, маючи намір оглянути його при світлі дня. Рейкер підстригав галявину перед будинком. Я уповільнив хід, щоб краще роздивитися його. На його ногах були, на жаль, не червоні ковбойські чоботи, а старі тенісні туфлі. Сорочки на фотографі не було, і його кволе тіло виявилося кощавим, в'ялим і дуже блідим. Але нічого, скоро я додам йому забарвлення.

День виявився вельми продуктивним і приніс мені велике задоволення, мій День Напередодні. Коли задзвонив телефон, я тихо сидів удома, віддаючись вельми доброчесним роздумам.

— Добрий день. — вимовив я в трубку.

— Ти можеш сюди приїхати? — запитала Дебора. — Нам треба закінчити деяку роботу.

— Що за роботу?

— Не будь паскудою. Приїжджай сюди. — сказала вона і обірвала зв'язок.

Її слова викликали у мене роздратування. По-перше, я не знав ні про яку незакінчену роботу і, по-друге, я не був упевнений в тому, що я був паскудою. Чудовиськом — безперечно, так. Але чудовиськом вельми приємним, добре вихованим, з гарними манерами. Крім того, мене вивело з рівноваги те, як сестра кинула трубку. Адже це означало, що, почувши її наказ, я повинен був затремтіти і кинутися його виконувати. Ну і нахабство! Сестра чи ні, важкий у неї удар чи ні, не має значення. Ніхто не може змусити мене тремтіти.

Однак я таки послухався. Поїздка до «Мьютайні» зайняла часу більше, ніж зазвичай. Була субота, і передвечірні вулиці кишіли людьми, які безцільно тинялися навколо. Я повільно пробирався крізь натовп, мріючи для різноманітності про те, щоб втиснути педаль газу в підлогу і врізатися в цю мандруючу орду. Деборі все-таки вдалося зіпсувати мій прекрасний настрій.

Вона не поліпшила його і після того, як я постукав у двері пентхауса. Коли Дебора відкрила двері, на її обличчі був такий вираз, який виникав лише у копів, які намагалися вирішити кризову ситуацію. Одним словом, моя сестричка всім своїм виглядом нагадувала здоровенну рибину з дуже огидною вдачею.

— Заходь. — сказала вона.

— Слухаюсь, хазяїне.

Чатскі сидів на дивані. У ньому як і раніше не було нічого колоніального, ймовірно, для цього йому не вистачало брів. Але все ж у нього був такий вигляд, ніби він вирішив продовжувати жити, з чого випливало, що затіяний Деборою проект перебудови розвивався успішно. Біля стіни поруч з ним стояв металевий костиль, а сам герой потягував каву. На столі перед героєм стояло велике блюдо з булочками.

— Привіт, друже, — привітався він і помахав своїм обрубком. — Бери стілець.

Я взяв британський колоніальний стілець і сів, прихопивши по дорозі пару булочок. Чатскі подивився на мене так, наче хотів висловити протест, але булочки — це було найменше, чим він міг віддячити мене. Адже я як-не-як врятував його від кровожерливих алігаторів і бойового павича, і навіть зараз жертвував суботою заради якоїсь невідомої мені огидної справи. Та я заслуговував цілий торт!

— Отже, — промовив Чатскі. — нам треба визначити, де переховується Хенкер. І це треба зробити швидко.

— Хто? — спитав я. — Ти хочеш сказати, доктор Данко?

— Його прізвище — Хенкер, — пояснив він. — Мартін Хенкер.

— І ми повинні знайти його? — запитав я, збурений зловісними передчуттями. Цікаво, чому вони витріщалися на мене, при цьому кажучи «ми»?

Чатскі пирхнув, ніби я жартував, а він в свою чергу зрозумів в чому прикол.

— Та-ак, правильно. І де ж він, по-твоєму, може перебувати, друже?

— Взагалі-то, я про це взагалі не думаю.

— Декстер. — вимовила Дебора, і в її тоні я вловив загрозу.

Чатскі спохмурнів. Це було доволі дивною експресією на обличчі без брів.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я хочу сказати, що тепер це зовсім не моя проблема. Я не розумію, чому я або навіть ми повинні його шукати. Він отримав те, що хотів, і чому б нам просто не розійтися по домівках.

— Він жартує? — звернувся Чатскі до Дебри, і якщо б у нього були брови, він би обов'язково би їх підняв.

— Він не любить Доукса. — сказала сестра.

— Але послухай, адже Доукс — один із наших хлопців.

— Тільки не з моїх. — заперечив я.

Чатскі похитав головою.

— Ну, добре, це твоя турбота. Але ми все ж повинні знайти доктора. У цій справі є політична сторона, і буде багато лайна, якщо ми його не візьмемо.

— Гаразд, — кивнув я. — Але чому ти вважаєш, що це моя проблема? — особисто мені це питання здалося цілком резонним, але, якщо судити з реакції Кайла, то це виглядало так, ніби я заявив про намір підкласти бомбу під початкову школу.

— О Боже, — промовив він і зі знущальним захопленням потряс головою. — А ти ще та штучка, друже.

— Декстер, — втрутилася Дебора. — поглянь на нас, — я подивився на Дебру із гіпсом на руці і на Чатскі з його двома обрубками. Якщо бути чесним, то вони не виглядали ні небезпечними, ні лютими. — Нам потрібна твоя допомога.

— Але ж, Деб, справді.

— Будь ласка, Декстер. — промовила вона, знаючи, що я не міг відмовити, коли вона вимовляла це чарівне слово.

— Деб, ну годі. Вам потрібний екшен герой, здатний ударом ноги відкрити двері і увірватися куди треба, палячи із пари кольтів. Я ж всього лише експерт-криміналіст — лагідний, трохи пришелепкуватий хлопець.

Дебора пройшла через кімнату і, зупинившись від мене в кількох дюймах, тихо промовила:

— Я знаю, що ти таке, Декстер. І знаю, що ти зможеш це зробити, — вона поклала руку мені на плече і прошепотіла: — Кайлу це необхідно. Він повинен схопити Данко. В іншому випадку він більше ніколи не стане чоловіком. Для мене це дуже важливо. Будь ласка, Декстер.

Що ми можемо зробити, коли в хід пішов великий калібр? Не залишається нічого, окрім як мобілізувати всі ресурси доброї волі і витончено змахнути білим прапором.

— Добре, Деб.

Свобода — матерія тендітна і швидко випаровуються, чи не так?

Глава 28

І хоча мені не хотілося цього робити, але я пообіцяв допомогти, і тому бідний, Вірний Боргу Декстер відразу ж атакував вирішення проблеми, використовуючи всі ресурси свого могутнього мозку. Але сумна істина полягала в тому, що мій мозок, здавалось би, збився з курсу, і як би старанно я не намагався намацати якісь версії, на виході не виникало ніяких результатів.

Втрата двох кінцівок зняла з Чатскі якісь психологічні кайдани. Незважаючи на невпевненість, Кайл став більш дружелюбним і відкритим, почав охоче ділитися інформацією, що було абсолютно немислимо в той час, коли він мав повний набір рук і ніг, на додачу із дорогими сонцезахисними окулярами. Щоб задовольнити своє вічне прагнення до точності і з'ясувати більше подробиць, я, скориставшись його добрим настроєм, дізнався імена всіх членів команди в Ель-Сальвадорі.

Він сидів із жовтим блокнотом, притискаючи його обрубком до колін і дряпаючи на ньому прізвища своєю правою, і єдиною, рукою.

— Про Мануеля Борхеса ти знаєш. — сказав він.

— Перша жертва. — промовив я.

— Ммг, — вимовив Чатскі, не піднімаючи погляду. Він записав ім'я та прізвище, перекресливши їх жирною лінією. — А потім був Френк Обрі, — Чатскі насупився і висунув кінчик язика, коли записував нове ім'я. — Він упустив Оскара Акосту. Тільки Богові відомо, де цей хлопець зараз знаходиться, — поставив поряд з ним знак питання. — Вендалл Інгрейхам. Живе на Норт Шор Драйв поруч з Майамі Біч, — блокнот зісковзнув із його колін, і Чатскі спробував зловити його на льоту, але промахнувся. Він мовчки дивився на блокнот, який уже лежав на підлозі, а потім нахилився і підняв його. Крапля поту, прокотившись по безволосому черепу, впала на підлогу. — Чортові ліки, — вимовив він. — Через них все навколо мене немов у тумані.