Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 44)

— Почекай там. — промовив він, що звучало доволі владно для людини, яка навіть ходити не могла без допомоги іншої істоти.

Але сперечатися я не став. Повернувшись до автомобіля, я сів на капот і став чекати, коли Чатскі закінчить базікати.

Поруч із моєю машиною зупинився старий Buick, з нього висипала група невисоких, смаглявих людей у ​​брудному робочому одязі. Роботяги рушили до крамнички. Вони з подивом подивилися на одноногу, із гладко поголеною головою людину, але, будучи створіннями ввічливими, нічого не сказали. Коли вони увійшли в магазин і за ними з шипінням зрушили автоматичні скляні двері, я раптом відчув, як на мене накотилася страшна втома. День виявився нескінченно довгим, шия скам'яніла, і я за весь цей час нікого не вбив. Схоже, я зовсім розклеївся, і мені дуже хотілося поїхати додому, щоб завалитися в ліжко.

Мені було цікаво, куди доктор Данко відвіз Доукса? Втім, це не мало значення, і мене просто мучила допитливість. Але те, що він кудись повіз сержанта, щоб приступити незабаром до любої операції, було єдиною доброю новиною уже на протязі великої кількості часу, і, думаючи про це, я відчував, як по тілу розтікалося тепло. Я був вільним. Доукс зник. Крок за кроком він ішов із мого життя, звільняючи мене від підневільної служби на дивані Рити. Тепер я знову зможу жити повноцінним життям.

— Хей, друже! — почув я поклик Чатскі. Щоб краще привернути мою увагу, він розмахував обрубком лівої руки. Я зісковзнув із капота і попрямував до нього. — Все в порядку, — оголосив він. — Поїхали.

— Звісно, — сказав я. — І куди ж?

Чатскі подивився в темну даль, і я побачив, як напружилися його жовна. Світло ліхтарів крамнички заливав комбінезон Кайла і висвітлював обличчя. Дивно, як змінюється вигляд людини, якщо їй поголити не тільки голову, але й брови. Це дуже нагадувало клоунський грим із фантастичного фільму з низьким бюджетом. Незважаючи на те що Чатскі, вдивляючись у горизонт, хотів здаватися страшно крутим і рішучим, з боку він виглядав безглуздим другосортним персонажем якоїсь стрічки.

— Відвези мене в мій готель, друже. Мені треба попрацювати.

— А як щодо лікарні? — запитав я, розуміючи, що він поки не був у змозі вирізати собі тростину з твердого тиса і ступити на стежку війни. Але Чатскі похитав головою.

— Я в порядку. Я буду в порядку.

Я багатозначно поглянув на пару марлевих тампонів і запитально підняв брови. Адже рани ще зажили не настільки, щоб можна було зняти пов'язки, і, крім того, Чатскі напевно повинен був відчувати слабкість.

Він подивився на свої обрубки і обм'як. Мені здалося, ніби Чатскі на мить став нижче ростом.

— Зі мною все буде гаразд, — промовив він, знову випрямившись. — Поїхали. — він виглядав таким втомленим і сумним, що мені вистачило мужності вимовити лише одне.

— Добре.

Чатскі пристрибав до дверцят із боку пасажирського сидіння і схилився мені на плече. Я допоміг йому забратися в автомобіль. З дверей крамнички вивалилися роботяги з бляшанками пива і свинячими реберцями в руках. Їх водій посміхнувся мені. Я посміхнувся у відповідь і закрив дверцята.

— Crocodilios³⁵. — сказав я по-іспанськи, кивнувши у бік Чатскі.

— Аа, — кивнув водій. — Lo siento³⁶. — він сів за кермо, а я, обійшовши автомобіль, забрався на своє місце.

Більшу частину шляху Чатскі зберігав мовчання. Однак, як тільки ми в'їхали на Ай-95, Кайл почав сильно тремтіти.

— О, чорт, — сказав він. Я подивився на нього. — Ліки, — пояснив Чатскі. — їх дія закінчується. — його зуби почали стукати, і йому довелося тримати щелепи руками. Його дихання стало нагадувати шипіння, і я побачив, як по безволосому обличчі покотилися струмки поту.

— Може, все ж переглянеш своє ставлення до лікарні? — запитав я.

— У тебе не знайдеться щось випити? — запитав він. Доволі дивна зміна теми, як для мене.

— Мені здається на задньому сидінні є пляшка води.

— Випивка, — повторив він. — Водка, чи віски.

— Як правило, я не тримаю алкоголю в машині.

— Лайно. просто привези мене в готель.

Я так і зробив. Лише з однієї причини, яка була відома тільки йому, Чатскі зупинився в розташованому в Коконат Гроув готелі «Мьютайні». Свого часу це був один із найперших розкішних готелів високоповерхівок у цьому районі і там селилися моделі, кінорежисери, наркобарони та інші знаменитості. «Мьютайні» як і раніше залишався дуже хорошим, хоча померк після того, як у колись сільському районі Коконат Гроув спорудили безліч інших розкішних високоповерхівок. Ймовірно, Чатскі познайомився з готелем в часи його розквіту і тепер оселився в ньому із сентиментальних міркувань. Все ж таки треба із підозрою ставитися до сентиментальних чоловіків, які носять персні на мізинцях.

Ми виїхали на Діксі Хайвей, потім повернули ліворуч на Юніті Стріт, по якій і дісталися до «Мьютайні». Перед головним входом я загальмував.

— Висади мене прямо тут. — попросив Чатскі.

Я здивовано глянув на нього. Напевно, на його розумову діяльність продовжували впливати ліки.

— Ти не хочеш, щоб я допоміг тобі дістатися до номера?

— Я буду в порядку.

Схоже, це була його нова мантра, але виглядав Чатскі зовсім не як людина, з якою все в порядку. Він сильно потів і я не мав жодного уявлення, як він збирався добратися до своєї кімнати. Але я не був тим, хто би ліз зі своєю не потрібною допомогою до людей, які цього не хотіли тому просто сказав:

— Гаразд. — а потім я споглядав як він відкрив двері машини і вийшов. Чатскі притримувався за дах автомобіля і, погойдуючись, простояв на одній нозі до тих пір, поки його не помітив старший швейцар. Начальник всіх швейцарів, суворо глянувши на одягненого в помаранчевий комбінезон людину із блискучим черепом, намірився щось сказати, але Чатскі не дозволив йому цього зробити.

— Привіт, Бенні, — виголосив він. — Дай-но мені руку, друже.

— Містер Чатскі? — невпевнено промимрив швейцар, а його щелепа відпала, коли він помітив бракуючі кінцівки. — О Боже! — він тричі плеснув у долоні і з готелю миттєво виринув коридорний.

Чатскі ще раз подивився на мене.

— Зі мною все буде гаразд. — промовив він.

Тож погодьтеся, коли ваша присутність не бажана, то єдине, що вам лишається — це поїхати геть, що я власне і зробив. Останнє, що я побачив, був Чатскі, який, обпершись на головного швейцара, чекав, коли коридорний підвезе до нього інвалідне крісло.

Було все ще трохи після півночі, коли я їхав по Мейн Хайвей назад додому, в що було важко повірити, оскільки все, що нещодавно трапилось, відбулось лише за один-єдиний вечір. Вечірка Вінса, здавалося, була кілька тижнів тому, а він ще й досі напевно не спустошив свій фонтан із пуншем. Пройшовши через спокусу стриптизерками і порятунок Чатскі з пащ алігаторів, я, безперечно, заслужив повноцінний нічний відпочинок. Повинен зізнатися, я думав лише про те, щоб заповзти в ліжко і сховатися з головою під ковдрою.

Але, як кажуть, грішники спокою не мають. А я, поза всяким сумнівом, таким і був. Коли я звернув ліворуч на Дуглас Авеню, задзвонив телефон. Мені дзвонили дуже рідко, особливо в таку пізню годину. Я подивився на дисплей телефону і побачив номер Дебори.

— Привіт, дорога сестричко. — сказав я.

— Ти ж, дупа, обіцяв подзвонити! — сказала вона мені.

— Здається, вже трохи пізно.

— Невже ти вважаєш, що я в змозі, чорт би тебе забрав, СПАТИ?! — гаркнула вона так, що у водіїв сусідніх машин могли заболіти барабанні перетинки. — Що сталося?

— Я повернув Чатскі. Але доктор Данко зник. Прихопивши Доукса.

— У якому він стані?

— Не знаю. Він втік на катері і...

— Кайл, ідіот! Де Кайл? З ним все гаразд?

— Я висадив його у «Мьютайні». Він, ем... майже в порядку.

— Якого дідька це має означати?! — прокричала сестра, і мені довелося перекладати мобільний до іншого вуха.

— Дебора, з ним все буде в порядку. Він всього лише... втратив половину лівої руки і половину правої ноги. І ще волосся. — сказав я. Вона на кілька секунд замовкла.

— Привези мені одяг. — промовила вона нарешті.

— Його відчуття доволі невизначені, Деб. Я не думаю, що він захоче...

— Одяг, Декстер. Негайно! — вона кинула трубку.

Як я і казав, грішники спокою не мають. Відчувши себе глибоко ображеним подібною несправедливістю, я зітхнув, але послухався. Я знаходився недалеко від своєї квартири, де Дебора залишила деякий одяг. Вбігши в будинок і з тугою подивившись на ліжко, я зібрав для неї зміну одягу і поїхав до лікарні.

Коли я увійшов у палату, Дебора сиділа на краю ліжка, нетерпляче притоптуючи ногою. Пальцями загіпсованої руки вона прикривала низ лікарняного халата, а в здоровій руці тримала поліцейський значок і пістолет. Виглядала вона неначе Мстива Фурія, що потрапила в автомобільну аварію.

— Слава Богу, — сказала вона. — Де ти пропадав? Допоможи мені одягнутися. — вона скинула халат і піднялася.

Я натягнув на сестру теніску, насилу розібравшись із гіпсом. Ледве ми встигли впоратися з сорочкою, як в палату вбігла медсестра.

— Що ви думає ви тут робите? — запитала вона із помітним багамським акцентом.

— Йду. — відповіла Дебора.

— Лягайте в ліжко, або я покличу лікаря.

— Кличте, — кинула Дебора, стрибаючи на одній нозі і намагаючись впоратися з брюками.

— Ви не підете, — не здавалася медсестра. — Лягайте назад у ліжко.

Дебра підняла свій значок.

— Термінова поліцейське справа, — заявила вона. — Якщо спробуєте втрутитися, я вас заарештую за спробу перешкодити слідству.