Дуглас Адамс – Життя, Всесвіт і все суще (страница 7)
— Нумо до корабля, — гукнув Форд. — Знати нічого не бажаю, гайда до корабля. — І побіг сам. — Нічого не знаю, нічого не бачу, нічого не чую, — приказував він на бігу, — це не моя планета, я сюди не просився, не хочу нікуди вв’язуватися, просто витягніть мене звідси і доставте до шинкваса бару, в товариство людей, які мені свої!
Над майданчиком здійнявся стовпом дим, виривалися омахи полум’я.
— Ну от, здається, потойбічна бригада сьогодні завітала до нас у гості… — радісно оголосив сам собі гучномовець.
— Що мені потрібно, — вигукував Форд, ніби уточнюючи свої попередні висловлювання, — добру чарку та товариство братів по духу. — Він летів як опечений, затримавшись лише на якусь мить, щоб схопити за лікоть Артура і потягти його з собою, бо той зреагував на кризову ситуацію в своєму звичному дусі — закляк з роззявленим ротом, очікуючи, доки все скінчиться.
— Вони грають у крикет, — мурмотів Артур, мотиляючись за Фордом. — Клянусь, грають вони в крикет. Не знаю, навіщо це їм, та вони це роблять. Вони не просто забивають людей, вони підкидають їх угору, — репетував він, — Форде, рони нас підкидають!
Без знань історії Галактики глибших, аніж почерпнутих Артуром в своїх мандрах на сьогоднішній день, не піддатися цьому враженню було важко. Здавалося, що примарні, але несамовиті постаті, які сновигали в густій пелені диму, виконували серії пародійних крикетних подач, а різниця полягала лише в тому, що кожен м’яч, який вони подавали, де падав, там і вибухав. І найперший вибух розвіяв первинну надію Артура на те, що то могла бути рекламна затія австралійських виробників маргарину.
А потім усе скінчилося так само раптово, як і почалося. Одинадцять білих роботів щільним бойовим порядком піднялися крізь хмару диму і наостанок, чвиркнувши кількома спалахами полум’я, залетіли до черева свого підвішеного білого корабля, який з галасом, ніби стотисячний натовп сказав «Фу!», хутко розчинився в просторі, з якого раніше він гепнувся.
На мить запала тиша, а потім із хмар диму виринула бліда постать Слартібартфаста. Його схожість з Мойсеєм стала ще більшою, бо незважаючи на постійну відсутність гори тепер він рішуче крокував принаймні по вогненному та задимленому, ідеально підстриженому газону.
Він дико озирався навколо себе, аж доки уздрів, що Артур Дент та Форд Префект прокладали шлях крізь переляканий натовп, який на дану хвилину був зайнятий тим, що панічно летів стрімголов у протилежному напрямку. Було очевидно, що зараз натовпом володіє одна і та ж сама думка: «Ох, і день же видався сьогодні!» — і ніхто не міг зметикувати, куди бігти і чи взагалі варто бігти.
Слартібартфаст звертався до Форда та Артура вигуками і жестами. Всі троє проштовхалися до корабля старого, який усе ще стояв припаркований позад табло і все ще поза увагою натовпу, що, спотикаючись, мчав повз нього і, очевидячки, в даний час мав достатньо своїх клопотів, з якими йому треба було упоратися.
— Вони поцепе собірупу зтупіл! — кричав Слартібартфаст своїм тонким, дрижачим голосом.
— Що він сказав? — сапаючи, спитав Форд, ліктями прокладаючи собі дорогу.
Артур похитав головою.
— Вони щось там… біс його розбере, — відповів він.
— Вони поцупе соборуку зтьопіл! — знов заволав Слартібартфаст. Форд з Артуром тільки похитали один одному головами.
— Звучить настійливо, — сказав Артур. Він зупинився і гукнув: — Чого?
— Вони поцупи урун зпипіл! — крикнув Слартібартфаст, все ще підганяючи їх жестами.
— По-моєму, він говорить, що ті забрали «Урну з Попелом», — пояснив Артур, не збавляючи швидкості.
— Урну… ? — перепитав Форд.
— «Попіл», — стисло відповів Артур. — Недопалок крикетного стовпчика. Тобто — крикетний кубок. За… — він відсапувався… — яким очевидно… вони… прилетіли і який забрали. — 3 цими словами він злегка труснув головою, ніби намагаючись осадити свій мозок на дно черепа.
— Дивна звістка, щоб репетувати щосили, — кинув Форд.
— Дивна здобич.
— Дивний корабель.
Вони досягли мети. Другою найдивнішою властивістю корабля було те, що на ньому можна було простежити за роботою поля КІК. Зараз вони ясно бачили корабель у всій його красі, просто тому, що знали про його наявність. Та втім, було цілком очевидно, що його більше ніхто не помічав. І це було не тому, що він був невидимий чи діяла якась гіпернеможлива заковика. Технологія, пов’язана з перетворенням чогось зримого в незриме, до такої міри складна, що в дев’ятсот дев’яносто дев’ять мільярдів, дев’ятсот дев’яносто дев’ять мільйонів, дев’ятсот дев’яносто дев’ять тисяч, дев’ятсот дев’яносто дев’ять разів із трильйона набагато простіше і набагато дієвіше просто прибрати об’єкт кудись подалі і обійтися без нього. Якось ультрарозвсюдивідомий ученочародій Еффрафакс Вузьколобський побився об заклад на власну голову, що за рік він зуміє зробити велику мегагору Маграмаль цілком невидимою. Коли більшу частину року він змарнував на обробку гори освітлоклапаронами, змилоляторами рефракції та спектровимараторами, і коли до кінця терміну залишалося дев’ять годин, упрівши, він дійшов висновку, що навряд чи він виконає зарок.
Таким чином, він зі своїми друзями, і друзями його друзів, і друзями друзів його друзів, і друзями друзів разом з друзями його друзів, і деякими не такими вже й близькими їхніми друзями, які, зате, володіли одним з найбільших міжзоряних транспортних агентств, виконали те, що зараз широко визнане як найбільший нічний трудовий подвиг в історії Галактики, тож наступного дня Маграмаль видимою вже не була. Еффрафакс програв свій заклад — а заодно і став нижчим на цілу голову — лише тому, що якийсь судовий виконавець помітив, що (а) прогулюючись по тому терену, де мала бути Маграмаль, він ні разу ні об що не спіткнувся і не роз’юшив собі носа, і (б) у небі засяяв підозрілого вигляду новий місяць.
Поле «Когось Іншого Клопіт» набагато простіше і набагато дійовіше, а до того ж може працювати понад сто років на єдиній батарейці від кишенькового ліхтарика. Справа в тому, що принцип його роботи лежить в притаманній людям природній схильності не бачити нічого з того, чого бачити не бажаєш, побачити не передбачаєш або пояснити собі не можеш. Якби Еффрафакс пофарбував гору в рожевий колір та встановив на ній простий і дешевий генератор поля «Когось Іншого Клопіт», тоді б люди проходили повз гору, навкруг неї і навіть по її схилах і просто ніколи б не помітили, що там щось є. Якраз оцим явищем і вирізнявся корабель Слартібартфаста. Правда, він не був рожевий, та якби і був, то на тлі інших його видимих ознак та була б найнепомітнішою для ока і люди просто б ігнорували її, як і всі інші.
Найнезвичайнішим в ньому було те, що він лиш частково виглядав як звичайний зореліт з напрямними стабілізаторами, дюзами та аварійними люками тощо, а всім іншим він більше нагадував маленьку італійську забігалівку, перевернуту догори дригом.
Форд з Артуром розглядали його з подивом та гострим почуттям урази за попраний добрий смак.
— Так, я знаю, — мовив, наздогнавши їх якраз у цей момент, засапаний та розхвильований Слартібартфаст, — та на те є причина. Гайда, треба рушати. Прадавнє зло встало з могили. Над усіма нами простерті крила смерті. Вилітаємо без зволікань.
— Сподіваюся, що в теплі краї, — сказав Форд.
Форд з Артуром рушили за Слартібартфастом до корабля і були вкрай приголомшені тим, що побачили всередині, і тому зовсім не помітили того, що наступної миті сталося назовні.
З небес на майданчик тихо і без галасу опускався зореліт, та не той, що перед цим, зовсім інший, гладенький і сріблистий, і став вистромлювати свої довгі опори, мов ноги балерини, яка прагне продемонструвати свою мистецьку досконалість.
Він м’яко приземлився. Випустив коротку сходню. По ній збігла висока сіро-зелена постать і наблизилася до купки людей, що зібралися на майданчику, навколо жертв недавньої безглуздої бойні. Постать владно відсторонила зі свого шляху людей і підійшла до чоловіка, який лежав у калюжі крові і якому вже не могла, очевидно, допомогти ніяка медицина, бо він видихав і викашлював останнє. Постать стала біля нього навколішки.
— Артур Філіп Деодат? — запитала вона. Чоловік, збентежений і зляканий, немічно кивнув.
— Ти — нікчемний мотлох, — прошепотіла постать. — Я вважаю, що перед тим як піти з життя, ти маєш про це почути.
(запозичено з «Астральної збірки цитат на щодень» із серії «Популярна Історія Галактики»)
Від часу виникнення цієї Галактики величні цивілізації з’являлись та зникали, поставали знову і йшли в небуття так часто, що спадає на думку, ніби життя в Галактиці – це:
а) щось на зразок морської хвороби — суцільні просторохитавиці, часопаморочення та історієскрути, а ще
б) повна дурня.
Артурові здалося, що саме небо раптово відступило і дало їм дорогу.
Йому здалося, що атоми його мозку і атоми космосу злилися в одне своїми струменями.
Йому здавалося, що його несе вітром Всесвіту і що той вітер — то він сам.
Йому здавалося, що він є однією з думок Всесвіту і що Всесвіт є однією з його думок.
Людям на крикетному полі «Лордз» примарилося, що десь на північній околиці Лондона з’явився ще один ресторан і вилетів в трубу, як те часто буває з ресторанами, і що він називався «Когось Іншого Клопіт».