Дуглас Адамс – Життя, Всесвіт і все суще (страница 35)
Тут він зі смаком позіхнув і заснув.
Вранці, коли команда корабля готувалася спрямувати його до якої-небудь тихенької ідилічної планети — нехай Артур балакає собі там про непотрібність мандрівок — як зненацька отримали сигнал біди від якогось бортового комп’ютера і мерщій кинулися на допомогу.
Здавалося, що невеличкий, але з вигляду непошкоджений зорельотик класу «Меріда» витанцьовував по космосу дивну пустотливу джигу. Коротка комп’ютерна перевірка показала, що з самим кораблем було все гаразд, з його комп’ютером — теж, а от пілот збожеволів…
— Напівзбожеволів, напівзбожеволів, — настійно бубонів пілот, коли вони його, мов лантух, переносили на свій зореліт.
Він виявився журналістом «Астральної збірки цитат на щодень». Вони дали йому заспокійливого і приставили Марвіна нянькою, доки той журналіст не перестане плести нісенітницю.
— Я висвітлював один судовий процес, — нарешті заговорив він, — на Аргабутоні.
Він спробував підвестися, спираючись на свої худющі лікті і дико стріляючи очима. Здавалося, що його сиве волосся привітно махало комусь у сусідній кімнаті.
— Спокійно, спокійно, — сказав Форд. Трилліан лагідно поклала на плече газетяра руку.
Чолов’яга знову хляпнувся на подушку і втупився в стелю лазаретної каюти корабля «Золоте Серце».
— Сама справа, — зітхнув він, — тепер немає ніякого значення, але там був свідок… його звали… звали Прак. Дивний та важкий чоловік. Урешті-решт, щоб добитися від нього правди, вони змушені були накачати його еліксиром істини.
Очі журналіста безпорадно закотилися.
— Вони ввели йому надмір велику дозу, — ледве чутним шепотом проказав він, — набагато більшу, аніж годилося б. — Він заплакав. — Мені здається, що то роботи підштовхнули руку лікаря.
— Роботи? — стрепенувся Зафод. — Які роботи?
— Якісь такі білі роботи, — хрипко прошепотів чоловік, — вдерлися до залу суду і поцупили у судді скіпетр, Аргабугонський Скіпетр Правосуддя, то така бридка плексигласова штуковина. Не знаю, навіщо вона їм потрібна, — і журналіст знову зарюмсав: — По-моєму, вони таки підштовхнули руку лікаря…
Його голова безпорадно і сумно зателіпалася з боку на бік, очі вирячилися від болю.
— А коли засідання поновилося, — прошепотів він, схлипуючи, — вони попрохали Прака зробити неймовірне. Вони попрохали його, — він змовк і здригнувся, — говорити Правду, тільки Правду і нічого, окрім Правди. Тільки так, хіба ви не розумієте?
Зненацька він знову звівся на лікті і загорлав на них:
— Вони дали йому надмірно велику дозу!
І знову з тихим стогоном упав на подушку:
— Надмірно велику, страшенно надмірну…
Всі зібралися навколо ліжка, перезираючись. У кожного з них мороз пішов поза шкірою.
— І що ж сталося? — зрештою запитав Зафод.
— О, будьте певні, він їм сказав, — зловісним тоном повідомив журналіст, — і наскільки мені відомо, він і до цих пір зупинитися не може. Розповідає про дивні та жахливі речі… такі жахливі-прежахливі! — зарепетував він.
Вони спробували заспокоїти газетяра, та він знову звівся на лікті.
— Страшні речі, незбагненні речі, — лементував він, — речі, від яких можна збожеволіти!
Він обвів усіх диким поглядом.
— Або, як у моєму випадку, напівзбожеволіти. Я ж журналіст.
— Ви маєте на увазі, — тихо сказав Артур, — що вислуховувати правду — то ваш фаховий обов’язок?
— Та ні, — збентежено мовив той. — Я маю на увазі, що під вигаданим приводом дременув звідти раніше.
Він упав у кому і прийшов до тями лиш один раз і то — ненадовго.
І того єдиного разу вони довідалися від нього ось що:
— Шкода, — озвався Артур. — Хотілося б мені послухати, що він там розказує. Напевне, він знає Відповідь на Питання Життя. Мені й досі прикро, що ми її так і не дізналися.
— Задумайте цифру, — втрутився комп’ютер, — будь-яку цифру.
Артур назвав комп’ютерові номер телефону бюро довідок вокзалу Кінгз Крос, розмірковуючи, що в ньому має бути якась функція, можливо, її якраз і бракує.
Комп’ютер ввів номер у відремонтований двигун Неймовірної Тяги.
Згідно з теорією відносності, Матерія велить Простору, яким чином йому вигинатися, а Простір велить Матерії, яким чином їй рухатися.
«Золоте Серце» звеліло Простору зав’язатися вузлом і м’яко приземлилося всередині залізної огорожі Аргабутонського верховного суду.
Зала суду справляла гнітюче враження. То було велике і темне приміщення, задумане, як святилище для правосуддя — а не для гуляння, наприклад, ви б не влаштували там бенкет — принаймні успішний. Інтер’єр тієї зали убив би веселощі в зародку. Стелі в цьому приміщенні були високі зі склепіннями, в яких навіки засіли зловісні тіні. Стінні панелі та ослони, дебелі лаковані колони — все це було виготовлено з деревини найтемніших та найсуворіших відтінків, з дерев страхітливих Арглебардівських лісів. Масивна чорна трибуна Правосуддя, яка домінувала посередині зали, була гравітаційним чудовиськом. І коли б раптом якомусь приблудному сонячному промінцю вдалося просковзнути в саме серце Аргабутонського Палацу Правосуддя, він би крутонувся і стрімголов висковзнув надвір.
Артур і Трилліан зайшли до зали першими, а Форд із Зафодом мужньо прикривали їх з тилу.
Спочатку приміщення видалося їм темним і порожнім. По залі гулко ширилося відлуння їхніх кроків. Це здалося дивним. Як вони вже впевнилися, всі укріплення залишалися на своїх місцях і вся охорона іззовні будівлі продовжувала виконувати свої обов’язки. Словом, усе вказувало на те, що правдоговоріння все ще триває.
Та нічого подібного не відбувалося.
І от, коли їхні очі призвичаїлися до теміні, в кутку вони помітили якесь тьмяне червоне сяйво, а за тим сяйвом виднілася жива тінь. Вони посвітили туди ліхтариком.
Розсівшися на ослоні, Прак апатично попихкував сигаретою.
— Салют, — привітався він, спроквола помахавши рукою. Від стелі відбився відгомін його власного голосу. То був коротенький лисуватий чоловічок. Він сидів згорбившись, його голова та коліна безперестанно смикалися. Він затягся сигаретою.
Прибульці дивилися на нього мовчки добру хвилину.
— Що тут діється? — зрештою запитала Трилліан.
— Нічого, — відказав чоловічок, смикнувши плечима. Артур наставив промінь ліхтарика прямо на обличчя Прака.
— Ми гадали, що ви говорите Правду, тільки Правду і нічого більше, окрім Правди.
— А, оте, — згадав Прак. — Ну, було, говорив. Та вже виговорився. Не так-то вже її й багато, як собі люди уявляють. Та, часом, цікавинки трапляються.
Раптом він вибухнув нестримним реготом, його напад тривав три секунди, після чого він знову вмовк. Він сидів, а голова та коліна все сіпалися безперестану. Він знову затягся сигаретою, на його обличчі застигла дивна напівпосмішка.
Форд і Зафод виступили із сутінок.
— Розкажіть нам, — попросив Форд.
— Та я вже й не пам’ятаю нічого, — відповідав Прак. — Був у мене намір дещо записати, та спочатку я олівця не знайшов, а потім подумав: «Кому воно треба?»
Настала довга мовчанка, настільки довга, що всі відчули, який старий цей Усесвіт. Прак утупився в світло ліхтарика.
— Анічогісінько? — спитав нарешті Артур. — Ви й дещиці з того не пам’ятаєте?
— Ні. Хіба що те, що більшість вдалих уривків була про жаб, це я пам’ятаю.
Раптом він знову зайшовся реготом і аж затупотів ногами по підлозі.
— Ви просто не повірите дечому про жаб, — прохрипів він. — Гайда, нумо вийдемо й спіймаємо жабу. Чи ж побачу я їх у новому світлі! — Він скочив на рівні і хвилину витанцьовував перед ними. Тоді спинився і затягнувся сигаретою. — Ходімо, спіймаємо жабу, я хоч насміюся з неї, — сказав він тихо. — Хлопці, а хто ви, власне, такі будете?
— Ми прилетіли для зустрічі з вами, — сказала Трилліан, не приховуючи свого розчарування. — Мене звати Трилліан.
Прак труснув головою.
— Форд Префект, — сказав Форд і знизав плечима. Прак труснув головою.
— А я, — заявив Зафод, коли зважив, що запала достатньо глибока тиша для того, аби презентувати свою особу, я Зафод Біблброкс.
Прак труснув головою.