Дуглас Адамс – Життя, Всесвіт і все суще (страница 27)
А хіба можна сподіватися на щось інше, коли там побували кріккітянські роботи?
Вони захопили з собою нагороду «За найнедоречніше вживання слова «Бельгія» в серйозному кіносценарії», залишивши взамін згарище, від чого Артура канудило не меншою мірою, аніж невдатного претендента на премію «Рорі», який опинився на другому місці.
— Ми б з радістю залишилися вам допомогти, — вигукнув Форд, пробираючися поміж уламків, — та не хочемо цього робити.
Вечірка знову перехнябилася, і з-під тліючих уламків долинули крики та стогони.
— Справа в тому, що ми маємо рятувати Всесвіт, — проголосив Форд, — якщо вам це здається невдалою відмовкою, то, можливо, ви маєте рацію. Так чи інакше, а ми покотили далі.
Тут він спіткнувся об невідкорковану пляшку, що якимось чудом не розбилася і спокійнісінько лежала долі.
— Ви не заперечуєте, якщо ми візьмемо її з собою? — запитав він. — Вам вона уже не знадобиться.
Заодно він прихопив і пакет чипсів.
— Трилліан? — закричав Артур надтріснутим від шоку голосом. Але в задимленому безладі він не міг нічого роздивитися.
— Землянине, час іти, — нервово проговорив Слартібартфаст.
— Трилліан? — знову гукнув Артур.
За мить із диму видибала, тремтячи, Трилліан, спираючись на руку свого нового дружка бога Тора.
— Дівчина лишається зі мною, — почав Тор. — Там, на Валгаллі[3], зараз таке гульбище гуде, що ми відразу ж туди вилітаємо…
— А де це ви були, коли отут усе це творилося? — спитав Артур.
— Нагорі, — відказав Тор. — Я її зважував. Бачите, політ — справа тонка, треба врахувати силу вітру і все таке інше…
— Вона полетить з нами, — заявив Артур.
— Та ви що? — вигукнула Трилліан. — Хіба я…
— Ні, — наполягав Артур, — ти полетиш з нами.
Тор утупився в нього палаючими вуглинками своїх очей. Таким чином він намагався продемонструвати божественність, яка не мала нічого спільного з чистотою намірів.
— Вона полетить зі мною, — сказав він спокійно.
— Ходімо, землянине, — збуджено сказав Слартібартфаст, смикаючи Артура за рукав.
— Ходімо, Слартібартфасте, — збуджено сказав Форд і потягнув старого за рукав. Телепортер був у Слартібартфаста.
Вечірка підстрибнула і загойдалася, поваливши всіх з ніг, окрім Тора та Артура, який, тремтячи, невідривно дивився в чорні очі бога грому та блискавки.
Поволеньки Артур став здіймати над собою, як видавалося, дрібненькі гороб’ячі кулачки.
— А що, захотів цього скуштувати? — спитав він.
— Ти щось там бовкнув, жевжику? — заревів Тор.
— Я сказав, — повторив Артур тремтливим, хоч як він намагався приховати свій страх, голосом, — чи не хочеш ти скуштувати цього? — і потішно помахав кулачком.
У Тора аж очі рогом полізли. Потім з однієї ніздрі появилася тоненька цівка диму, а за нею вихопився маленький язичок полум’я.
Він засунув руки за пояс.
Він випнув груди, щоб ніхто не мав сумніву, що перед ним чоловік, якого без восьмерика не завалиш.
Він витяг з-за пояса держак свого молота і підняв його над головою, показуючи величезну залізну балду. Таким чином він розвіяв усі можливі непорозуміння, що буцімто за поясом він тягає звичайнісінький тобі телеграфний стовп.
— А чи не хочеш ти, — заревів він, зриваючись на сичання ріки, що протікає крізь доменну піч, — скуштувати оцього?
— А хочу, — сказав Артур неочікувано звучним та войовничим голосом. І знову потряс кулаками, ніби підкреслюючи серйозність свого наміру. — Що, вийдемо? — прогарчав він.
— Ходімо! — ревнув Тор, мов роздрочений бугай (власне, мов роздрочений бог грому, що звучить експресивніше), і ступив за поріг.
— От і чудово, — мовив Артур, — нарешті спекалися. Слартику, забери нас звідси.
— Гаразд, — кричав Форд на Артура, — хай я буду боягузом, та головне, що я повернувся живим.
Вони знову були на борту «Корчмомата». Тут же був Слартібартфаст. І Трилліан теж. Бракувало лише миру та злагоди.
— А я, по-твоєму, що — мертвий? — парирував Артур, змарнілий від стомливих переживань і пригод.
— Та ще б трохи, і був би мертвий, — ревнув Форд.
Артур рвучко повернувся до Слартібартфаста, який сидів у своєму фотелі на капітанському містку, задумливо втупившись у денце пляшки, яке про щось його сповіщало, а про що, до пуття він второпати не міг. Артур звернувся до нього, щоб заручитися його підтримкою.
— Як ти гадаєш, він розуміє перше слово того, що я сказав? — запитав він, тремтячи від обурення.
— Не знаю, — неуважливо відповів Слартібартфаст. — Не певен, — на мить відірвавши очі від приладу, додав він, — що я смію стверджувати. — І він знову, з новим завзяттям спантеличено втупився у свої прилади. — Давай ти нам усе розтлумачиш з самого початку, — запропонував він Артурові.
— Ну…
— Тільки згодом. Насувається щось страшне. Він постукав по псевдосклу денця пляшки.
— Боюся, що на вечоринці ми поводилися дуже безпечно, — сказав він, — і тепер наша остання надія полягає в тому, щоб завадити роботам вставити ключ у замок. Один Господь відає, як нам це зробити, — помимрив він, — припускаю, що ми просто маємо туди полетіти, іншого варіанту не бачу. Відверто, не можу сказати, що я в захваті від цієї ідеї. Не виключено, що поляжемо там кістьми.
— Чекай, а куди подівалася Трилліан? — спитав Артур з раптовою тривогою. А розсердило його те, що Форд став його картати за згаяний час на суперечку з богом грому тоді, коли їм треба було якнайхутчіше накивати звідти п’ятами. Артур же тримався того, що хто б там і що б там собі не думав, проте, на його власну думку, він тримався напрочуд мужньо і кмітливо.
Одначе в цілому виглядало так, що його думка не варта була пари смердючих розбовтків. Та найболючішим було те, що сама Трилліан проявила повну байдужість до суперечки, а потім і зовсім кудись щезла.
— А куди подівся мій пакет з чипсами? — зарепетував Форд.
— І вона, і вони, — сповістив Слартібартфаст, не відриваючи погляду від денця, — перебувають у залі інформаційних ілюзій. Наскільки я розумію, ваша подружка намагається вникнути в деякі проблеми галактичної історії. А чипси, вірогідно, дуже пособляють цьому процесові.
Думку, що буцімто за допомогою картоплі можна вирішити хоч одну серйозну проблему, слід вважати помилковою.
Наприклад, жив та поживав колись у Галактиці один до безтями агресивний народ, який називав себе Гумогубими Крицепузиками зі Стрітераксу. Таким-от ім’ячком називався нарід. Та ви собі і уявити не можете, яку страхітливу назву носило їхнє військо. На щастя, вони жили в найранішому періоді галактичної історії, куди ми з вами ще не заглядали, — десь понад двадцять мільярдів років тому, коли Галактика була юною та невинною і будь-яка ідея, за яку варто було повоювати, була новою.
А воювати Гумогубі Крицепузики зі Стрітераксу вміли. І не лише вміли, а й не пропускали жодної нагоди. Вони воювали то зі своїми ворогами (тобто з усіма, хто до їхньої нації не належав), то поміж собою. Їхня планета була суцільною руїною. На поверхні були розсипані полишені міста в оточенні полишених бойових машин, а ті, в свою чергу, знаходилися в кільці глибочезних схронів, де Гумогубі Крицепузики жили-поживали і один одного живцем пожирали.
Найкращим способом зав’язати бійку з Гумогубими Крицепузиками зі Стрітераксу було просто народитися. Такі акти їм не подобалися і ображали їх. А коли Крицепузик ображався, то хтось на біду наражався. Вимотуючий триб життя, можете подумати ви, проте, вони, певно,були наділені невичерпною енергією. Найкращий спосіб спекатися Гумогубого Крицепузика — зачинити його одного в кімнаті, бо рано чи пізно він сам себе вколошкає.
Зрештою вони усвідомили, що цьому треба дати якусь раду, тож і прийняли закон, згідно з яким усяк, хто в ході виконання повсякденних службових обов’язків на Стрітераксі (поліцаї, охоронці, вчителі початкових класів і т. п.) щодень зобов’язані щонайменше сорок п’ять хвилин гамселити чувал з картоплею, аби виплюснути надлишок агресії.
Деякий час це спрацьовувало добре, аж поки хтось із них дотеленькав, що розстрілювати чувал з картоплею набагато дієвіше і швидше.
Це викликало поновний ентузіазм до розстрілів всякої всячини, і вже через пару тижнів тільки й балачки було, що про нову велику війну.
Ще одним непересічним досягненням Гумогубих Крицепузиків зі Стрітераксу було те, що вони вперше в історії примудрилися шокувати комп’ютер.
То був настільки гігантський комп’ютер, що він міг розміститися тільки на далекій орбіті, називався він Гактар і до цих пір згадується як один із найпотужніших. То був перший комп’ютер, сконструйований на взірець живого мозку. Будь-яка клітина-комірка несла в собі модель цілого, що уможливило йому набути здатність до більш гнучкого й образного мислення і, як показали подальші події, бути шокованим також.
Гумогубі Крицепузики зі Стрітераксу вели свою чергову війну з Цупкими Щукотхориками з Онучкерії, та насолоджувалися цим менше, аніж бажано, бо їм усяк раз випадало повзати то по Бздюлівійських Радіаційних Болотах, то по Шугайських Вогненних горах і там вони почувалися не в своїй тарілці.
Тож коли до роздраю прилучилися Давучі Жабоколики з Джаджакістаку і змусили Крицепузиків відкрити другий фронт в Гамнуватих Печерах Карфраксу та Криго-Грозах Варленгутена, стрітеракці та стрітерачки вирішили, що хорошого потрошку, і наказали Гактару створити для них Абсолютну зброю.