Дуглас Адамс – Ресторан на краю Всесвіту (страница 40)

– Гаразд, містере всезнайко, – сказала вона, – якщо ви такий розумаха, то чи не скажете ви нам, у який колір його пофарбувати?

Натовп заревів, засвистів, застогнав. “Один нуль на користь наших”, – подумали у юрбі. Форд стенув плечима і знову сів.

– О Боже, – простогнав він, – невже ви ще нічого не зробили?

Наче у відповідь на його запитання почувся несподіваний галас на краю галявини. Натовп не вірив своїм очам: стільки розваг за один раз! На середину стройовим кроком вийшов гурт людей числом близько дюжини, одягнених у залишки уніформ Голгафрінчанського третього полку. Половина з них ще мали при собі пістолети системи “Тут тобі й смерть”, а решта озброїлися списами. Ті зачіпалися один за один під час ходьби. Усі вони засмагли, стали стрункими і надзвичайно потомилися та забрьохалися. Колона зупинилася і прибулі виструнчилися.

– Капітане! – гукнув Номер Другий – бо він був командиром загону. – Дозвольте доповісти, сер!

– Так, Номере Другий, радий вас бачити і все таке. Знайшли гарячі джерела? – запитав капітан з безнадією в голосі.

– Ні, сер!

– Так я й думав.

Номер Другий пробрався через натовп і відсалютував перед ванною.

– Ми відкрили ще один континент!

– Коли ж ви встигли?

– Він лежить за морем... – сказав Номер Другий і багатозначно примружив очі, – на схід від нас!

– Он як.

Номер Другий повернувся обличчям до юрби. Він підняв над головою зброю. Натовп захвилювався: зараз станеться щось цікаве.

– Ми оголосили цьому континентові війну!

Дикі і безтямні вигуки почулися з усіх сторін узлісся – це перевершило усі сподівання.

– Хвилиночку, – намагався перекричати усіх Форд Префект. – Зачекайте хвилину!

Він скочив на ноги і попрохав тиші. За якийсь час він домігся її, або принаймні того, що можна було назвати тишею за таких обставин. А обставини були такими: дудар став тут же компонувати національний гімн.

– А що, нам без цього свистуна не обійтися ніяк? – обурився Форд.

– Авжеж, – сказав капітан, – ми надали йому стипендію.

Форд було уже вирішив подискутувати на цю тему, але зважив, що так можна збожеволіти. Натомість він підібрав із землі замашний камінь і шпурнув його у дударя. Потім повернувся до Номера Другого.

– Отож війна?

– Так! – Номер Другий презирливо зміряв поглядом Форда.

– Із сусіднім континентом?

– Так! Тотальна війна! Щоб покінчити з усіма війнами раз і назавжди!

– Але ж там ще навіть жодної живої душі немає!

“Ти ба, цікаво завернув”, – подумали у натовпі.

Номер Другий залишався незворушним. Цьому допомагали його очі, які нагадували пару комарів, що наче навмисне зависли на висоті трьох дюймів над його носом і не зважали ні на що, – ні на помахи рук, ні на ляпачку, ні на скручену трубочкою замашну газету.

– Я знаю, – сказав він, – але одного чудового дня там хтось з’явиться! Тому ми висунули необмежений у часі ультиматум.

– Що?

– І підірвали кілька військових укріплень.

Капітан перехилився з ванни.

– Про які військові укріплення ви говорите, Номере Другий? – здивувався він.

Якусь мить той вагався, що відповісти.

– Так, сер, потенційні військові укріплення. Ну... дерева.

Його нерішучість одразу ж минулася – його очі горіли, наче метали блискавки в присутніх.

– Крім того, – ревнув він, – ми допитали газель!

Він хвацько ляснув долонею по пістолету “ Тут тобі й смерть”, що висів у нього збоку на ремені, і гордо відійшов під несамовиті вигуки присутніх – глядачі були в екстазі. Не ступив він і кількох кроків, як його підхопили і понесли над натовпом у своєрідному колі пошани навколо скелі.

Форд сидів і від нічого робити перебирав камінці.

– Ну, а що ви ще встигли зробити? – поцікавився він, коли вщух гамір привітань.

– Ми дали поштовх розвиткові культури, – сказало дівча, фахівець з маркетингу.

– Та невже? – здивувався Форд.

– Так. Один з наших кінорежисерів уже знімає захоплюючий фільм про печерних людей.

– Вони не печерні люди.

– На вигляд вони зовсім як печерні люди.

– Хіба вони живуть у печерах?

– Ну...

– Вони живуть у халупах.

– Можливо, зараз вони просто ремонтують свої печери, – озвався з юрби якийсь жартун. Форд подивився на нього сердито.

– Дуже смішно, – сказав він, – а ви не помітили, що вони вимирають?

На зворотному шляху Форд і Артур натрапили на два безлюдні поселення та багато тіл аборигенів у лісах, – вони відповзали туди, щоб там померти.

Ті, що ще не вмерли, здавалися тяжкохворими і апатичними, наче вражені якоюсь психічною, а не тілесною недугою. Вони незграбно рухалися з виразом безконечного суму на обличчі. У них забрали їхнє майбутнє.

– Вони вимирають! – із притиском повторив Форд. – Ви розумієте, що це означає?

– Е-е... то, може, ми не будемо продавати їм страхові поліси? – знову озвався жартівник.

Форд залишив цей жарт поза увагою.

– Невже ви не можете зрозуміти, – сказав він, – що вони почали помирати одразу після того, як тут з’явилися ми!

– В кінострічці це справді дуже гарно відображено, – сказала фахівець з маркетингу, – і додає їй тої пікантності, яка властива дійсно геніальному документальному кіно. Кінорежисер з головою поринув у роботу.

– Ще б пак, – промимрив Форд.

– Мені здається, – сказала дівчина, звертаючись до капітана, який уже клював носом, – що наступний фільм він не хоче зняти про вас, капітане.

– О, справді?– стрепенувся той. – Це з біса приємно.

– Знаєте, він дуже поважно підходить до справи, хоче показати, як то важко командирові нести тягар відповідальності й самотності. Капітан гмукнув, розмірковуючи.

– Знаєте, я б не наголошував на такому аспекті, – нарешті сказав він. – Хіба можна бути самотнім з гумовою качечкою?

Він підняв іграшку над головою і юрба схвально загула.

Весь цей час консультант з проблем управління сидів і затято мовчав, стискаючи пальцями скроні, і усім своїм виглядом демонстрував, що він чекає своєї черги і чекатиме хоч би й цілісінький день, якщо це буде необхідно.

Але тут йому спало на думку, що, зрештою, не варто чекати цілий день.