Дуглас Адамс – Ресторан на краю Всесвіту (страница 23)

– Дзвінок до вас, сер.

– До мене? Сюди? Але кому відомо, що я тут?

Один з його мізків гарячково шукав відповідь. Інший безтурботно втішався їжею, яку Зафод не перестав напихати до рота.

– Вибачте, але я продовжуватиму, ви не проти? – сказала голова, яка їла, і продовжила набивати рота.

Тепер його розшукувало стільки людей, що він уже збився з рахунку. Йому не слід було так виклично поводити себе. “Але чорт забирай, чому власне не слід було, – подумав він. – Хіба можна веселитися, коли ніхто не бачить цього?”

– Може, тут хтось дав знати у Галактичну поліцію, – сказала Тріліан. – Усі бачили тебе, коли ми заходили.

– Ти хочеш сказати, що вони збираються арештувати мене по телефону? – здивувався Зафод. – Цілком можливо. Я стаю дуже небезпечним, коли мене заганяють у глухий кут.

– Еге ж, почувся голос з-під столу, – ти так швидко розвалюєшся прямо на очах, що треба ховатися від шрапнелі.

– Гей, а це що таке, день страшного суду? – відрубав Зафод.

– То ми ще й це побачимо сьогодні? – знервовано запитав Артур.

– Я не поспішаю, – пробурмотів Зафод. – О’кей, то хто там такий на зв’язку? – він торкнув ногою Форда. – Гей, вилазь, хлопче, – сказав він йому, – можливо, ти мені будеш потрібен.

– Особисто я, – сказав офіціант, – не знайомий із металевим джентльменом, про якого ми говоримо, сер...

– Металевим?

– Так, сер.

– Ви сказали, металевий?

– Так, сер. Я сказав, що я особисто не знайомий з металевим джентльменом, про якого йде мова...

– О’кей, продовжуйте.

– Але мені відомо, що він чекав вашого повернення уже багато тисячоліть.

Здається, у поспіху ви залишили тут дещо.

– Залишили тут? – перепитав Зафод. – А вам не здається дивним? Ми щойно тут з’явилися.

– Саме так, сер, – вперто стояв на своєму офіціант, – але перш ніж з’явитися тут, вам довелося, наскільки я розумію, залишити це місце.

Зафод зробив спробу збагнути ці слова однією головою, а потім іншою.

– То ви кажете, – сказав він, – що перш ніж прибути сюди, ми вже встигли тут побувати? “Ну й вечір”, – подумки зітхнув офіціант.

– Цілком правильно, сер, – сказав він.

– Ви б краще застрахували вашого психоаналітика від безробіття, друже, – порадив Зафод.

– Ні, зачекайте хвильку, – вигукнув Форд; знову з’явившись над поверхнею столу, – що ви маєте на увазі, коли говорите “тут” і “сюди”?

– Якщо бути абсолютно точним, то другу планету зоряної системи Жаби.

– Але ж ми залишили її щойно, – запротестував Зафод. – Ми вирушили звідти у напрямку до ресторану на краю Всесвіту.

– Так, сер, – відповів офіціант, відчуваючи, що він уже на фінішній прямій і нарешті зможе розтлумачити їм усе, – його збудували на рештках цієї планети.

– О, – здогадався Артур, – тобто ми здійснили подорож у часі, а не в просторі.

– Послухай, ти, недорозвинута мавпо, – обірвав його Зафод, – чи не пора тобі стулити пельку? Артур спалахнув.

– Можеш зіграти своїми головами в футбола, чотириокий, – порадив він Зафодові. – Для чогось іншого вони не годяться.

– Заждіть, заждіть, – офіціант стримав Зафода, – ваша мавпа усе зрозуміла правильно, сер.

Артур настільки розлютився, що йому аж заціпило, і він не знайшовся, що відповісти, і тільки промимрив щось нерозбірливе.

– Ви плигнули вперед на... як мені здається, на п’ятсот сімдесят шість мільйонів років, але залишилися на попередньому місці, – пояснив офіціант.

Він усміхнувся. Його переповнювало приємне почуття, що він нарешті домігся свого, незважаючи на те, що його шанси, здавалося, були дуже мізерними.

– Ось воно що! – вигукнув Зафод. – Я зрозумів. Я наказав комп’ютерові знайти найближче місце, де можна пообідати. Він зрозумів команду дослівно. П’ятсот сімдесят шість мільйонів років в один чи в інший бік, але з місця ми навіть не зрушили. Чиста робота.

Усі погодилися, що, хай йому грець, але вийшло непогано.

.– Але хто ж тоді телефонує мені? – сказав Зафод.

– А що сталося з Марвіном? – запитала Тріліан.

Зафод взявся за голови.

– Параноїдальний андроїд! Я ж його залишив на другій планеті системи Жаби.

– Коли це було?

– Ну, можна припустити, що п’ятсот сімдесят шість мільйонів років тому, – сказав Зафод. – Гей, ти, тарілчаний капітане, подай-но мені цей теревенізатор.

Очі в офіціанта від здивування полізли на лоба.

– Вибачте, сер?

– Телефон, друже, – сказав Зафод, забираючи трубку в того з рук. – Ну, хлопці, ви ще такі зелені, що я дивуюся, як це вам щастить залишатися живими і неушкодженими.

– Маєте рацію, сер.

– Агов, Марвіне, це ти? – сказав Зафод у трубку. – Як ся маєш, хлопче?

Настала невеличка пауза, після якої почувся слабенький голос.

– Гадаю, варто вам повідомити, що я дуже пригнічений, – сказав він.

Щоб краще було чути, Зафод прикрив трубку долонею.

– Це Марвін, – почулося з того кінця.

– Привіт, Марвіне, – гукнув він у трубку, – ми тут чудово розважаємося.

Наїдки, напої, трохи лаємося, а Всесвіт тим часом летить під три чорти. Де тебе можна знайти?

Знову пауза.

– Знаєте, тільки не треба вдавати, що ви цікавитеся мною, – нарешті промовив Марвін. – Я прекрасно розумію, що я всього-на-всього робот-слуга.

– Гаразд, гаразд, – сказав Зафод, – але де ти зараз є?

– “Ввімкни передню тягу, Марвіне”, – наказують вони мені, – “відчини шлюз номер три, Марвіне”, “чи не міг би ти, Марвіне, підняти з долівки той папірець?” Чи міг би я підняти папірець! Це вони наказують мені, у кого мозок не менший за цілу планету...

– Егеж, егеж, – у голосі Зафода заледве чи можна було вловити бодай натяк на співчуття.

– Але я уже звик до зневажливого ставлення, – бубонів Марвін. – Я можу навіть піти і вилити собі на голову відро води, якщо побажаєте. Чи не хочете ви, щоб я вилив собі на голову відро води? У мене воно напохваті. Зачекайте хвилинку.

– Агов, Марвіне... – вставив слово Зафод, але вже було надто пізно. З трубки почулося дивне калатання і плюскіт води.

– Що він каже? – запитала Тріліан.

– Нічого, – відповів Зафод, – він просто зателефонував, щоб вилити перед нами душу.

– Ну ось, – почувся голос Марвіна, який знову повернувся до телефону. Навіть було чути, як з нього стікає вода. – Я сподіваюся, тепер ви задоволені...