Дуглас Адамс – Путівник по Галактиці для космотуристів (страница 22)

– Я ж казав, що планета зовсім безлюдна, – сказав він, переступаючи через купи сміття.

Тунель нагадав Тріліан лондонську підземку, хоч, звичайно, підземка інколи прибиралася.

Через рівні проміжки на стінах виникали зображення простих геометричних фігур з яскравої мозаїки. Тріліан затрималась на мить, щоб роздивитись одну з них. Нічого не розібравши, вона гукнула Зафода.

– Як ти гадаєш, що це за незвичайні малюнки?

– Нічого особливого. Просто якісь малюнки, – відповів Зафод, не обертаючись.

Тріліан знизала плечима й поспішила слідом. Час від часу то з одного, то з другого боку коридора з’являлись двері. Вони вели у маленькі кімнати, напхані, як виявив Форд, старовинною обчислювальною технікою. В одну з таких комірчин він потягнув Зафода. Тріліан теж зайшла туди подивитися.

– Слухай-но, – звернувся Форд до Зафода, – ти й далі стверджуєш, що це – Магратея?

– Звичайно, – відповів Зафод, – ти ж сам чув голос на плівці.

– Припустимо. Але й досі ти не пояснив нам, яким чином ти її відшукав. Не по зоряному ж атласу!

– Усе значно простіше. Досить було покопатися в державному архіві, зробити кілька логічних висновків і мати трішки талану. Тільки й усього.

– А "Золоте Серце" ти викрав лише для того, щоб дістатися сюди?

– Я викрав корабель, щоб пошукати багато чого.

– Багато чого? – здивовано перепитав Форд. – Наприклад?

– Не знаю.

– Що?

– Я сказав, що не знаю, чого шукаю.

– Себто як?

– Тому що.., тому.., що мені інколи здається, якби я знав це точно, у мене б нічого не вийшло.

– Ти з глузду з’їхав?

– Не виключено, що з’їхав, – спокійно сказав Зафод. – Про себе я знаю не більше, ніж потрібно в даній ситуації. А дана ситуація не дуже для нас сприятлива.

Запала тиша. Форд занепокоєно позирав на Зафода.

– Послухай-но, старий, якщо ти збираєшся... – почав Форд.

– Постривай, – перебив його Зафод. – Я хочу тобі дещо сказати. Я роблю те, що мені хочеться робити. Закортіло мені чогось, і я зразу ж до діла. Захотів стати Президентом Галактики, і став. Захотів мати "Золоте Серце", і маю. Захотів знайти Магратею, і знайшов. Коли з багатьох варіантів я обираю один, він автоматично виявляється єдиним вірним. Це так само, що носити в кишені Всегалактичну кредитну картку, – тебе обслуговуватимуть будь-де. Але варто зупинитись і замислитись – навіщо мені це, як мені таке спало на думку – і зразу виникає незбориме бажання перестати думати взагалі. Як зараз, наприклад. Повір, мені нелегко говорити.

Зафод замовк. Тоді зморщив чого і продовжив.

– Сьогодні вночі я знову про це думав. Скидається, що по півголови в мене не працює, як слід. Ніби хтось користується моїм мозком. Обміркувавши усе разом, я дійшов висновку, що цей хтось відмежував частину мого мозку від мене самого. Цікаво, подумав я, чи існує спосіб перевірити ці здогади.

Я пішов у лабораторію й підключився до енцефалографа. Проробив усі можливі й неможливі медичні трюки з обома головами – усе те, що робили зі мною перед призначенням на посаду Президента. Анічогісінько. Принаймні, нічого нового. Тести показали, що я розумний, вразливий, безвідповідальний. Що на мене не можна покладатися і що я екстраверт. Ніяких аномалій. Тоді я почав вигадувати все нові й нові тести. Нічого. Я наклав результати досліджень однієї голови на результати другої. Знову нічого. Під кінець я справді мало не збожеволів. Перед сном я взяв енцефалограму і подивився на неї крізь зелений фільтр. Ти пам’ятаєш, Форде, у мене з дитинства пристрасть до зеленого кольору. Я завжди мріяв стати пілотом розвідувального космоплану.

Форд кивнув.

– І ось тоді я, нарешті, побачив, – сказав Зафод. – Побачив виразно. З середини обох півкуль було вирізано по секції: вони з’єднувались лише між собою. Якийсь покидьок обрізав усі синапси.

Форд заціпенів від жаху. Тріліан зблідла.

– Хтось зробив операцію? – прошепотів Форд.

– Еге ж.

– Ти не здогадуєшся, хто б це міг бути і чому він це зробив?

– Причина мені не відома. Проте я знаю, хто цей покидьок.

– Знаєш? Але звідки?

– Він залишив свої ініціали на обрізаних синапсах. Залишив навмисне, щоб я зміг їх прочитати.

Форда почала бити нервова лихоманка, тіло вкрилося ціпками.

– Ініціали? Випалені на синапсах?

– Точно.

– Чиї? Та говори ж, Христом-богом прошу!

Хвилину Зафод дивився на нього мовчки, потім одвів очі.

– 3. Б., – сказав він спокійно.

Цієї миті позад них із гуркотом упала сталева заслінка, закривши вихід до коридору. Кімната почала наповнюватись газом.

– Докажу потім, – устиг вимовити Зафод перш, ніж утратив свідомість.

Розділ 21

Похмурий, мов хмара, Артур міряв кроками кратер.

Завбачливий Форд у останню мить встиг тицьнути йому "Путівник по Галактиці для космотуристів". Артур навмання натис кілька кнопок.

"Як ми вже казали, в "Путівнику" міститься багато відступів, які включено до тексту редакторами з єдиною метою – порозважати читача.

Один із таких відступів (саме на нього й натрапив Артур) стосується діяльності якогось Віїта Вуяджига – одного з обдарованих студентів університету Максимегалона. Він займався вивченням стародавньої філології, трансформативноі етики і теорії гармонійних коливань сприйняття історії. Безсумнівно, на нього чекала блискуча наукова кар’єра, якби не випадкова зустріч із Зафодом Бібльброксом. За пляшкою пангалактичного полоскального полиску Зафод поділився зі своїм новим знайомим однією проблемою, яка давно його цікавила, а саме: куди зникають кулькові ручки. Зустріч перевернула усе подальше життя Віїта.

Самотужки він здійснив ретельне дослідження, для чого йому довелось побувати в усіх провідних центрах Галактики по виробництву кулькових ручок. Як результат, на світ з’явилась оригінальна теорія, що довгий час збуджувала думки найширших верств громадськості. Згідно цієї теорії у космосі, крім планет, населених гуманоїдами, рептилоїдами, рибоїдами, ходячими деревоїдами й надрозумними тінями кольору морської хвилі, повинна існувати планета, населена кулькоїдами. Саме туди й прагнуть потрапити усі залишені без нагляду кулькові ручки. Нечутно пролазять вони у чорні дірочки космосу, щоб дістатись світу, де вони зможуть вдосталь насолоджуватись унікальним кулькоідним існуванням, де здійсняться, нарешті, їх кулькомрії й де усі ведуть кулькоеквівалент щасливого життя.

Теорія всім подобалася доти, аж доки Віїт Вуяджиг раптом заявив, що він знайшов передбачену ним планету і навіть певний час попрацював там водієм лімузина, який належав сім’ї зелених кулькових ручок. Зчинився гучний скандал, Віїта заслали до в’язниці, де він написав книжку, судили й прирекли до податкового заслання. Така доля чекає всіх, хто надумає порушити загальноприйняті норми поведінки.

Через багато років по тому, на місце з координатами, вказаними Віїтом Вуяджигом, спорядили експедицію. Ніякої планети вона там не знайшла, проте виявила астероїд, населення якого складалось із одинокого старого чоловіка. На численні запитання старий відказував, що усе – брехня. Пізніше було доведено, що він сам брехав.

Та все ж, не зрозуміло, чому 1) на рахунок старого, відкритий у брантисвогонському банку, щорічно перераховується шістдесят тисяч альтаїрських доларів і 2) такого неймовірного розквіту зазнав бізнес Зафода Бібльброкса по виробництву кулькових ручок".

Артур дослухав цю детективну історію до кінця й відклав книжку вбік.

Робот сидів, не змінюючи пози.

Артур піднявся на гребінь кратера й обдивився довкола. Надійшов вечір. Обидва сонця похилились на захід. Артур спустився вниз і розштовхав робота. У ситуації, що виникла, від тяжких думок могла врятувати лише розмова. Артур ладен був побазікати з роботом. Навіть з маніакально-депресивним.

– Незабаром ніч, – сказав він. – Дивись, Марвіне, зірки спалахують.

Зсередини туманності проглядались лише найяскравіші зірки. Робот звів голову й одразу опустив.

– Бачу, – сказав Марвін. – Це жахливо!

– Поглянь, який чарівний захід. Навіть у найсміливіших мріях я не міг собі уявити таке. Ці два сонця – як два смолоскипи серед темряви ночі.

– Бачу, – сказав Марвін, – дурниця.

– Знаєш, а у нас дома було лише одне сонце, – не вгавав Артур. – Я із Землі.

– Знаю, – відгукнувся Марвін. – Тисячу разів чув. Жах!

– Ні, це була чудова планета.

– У вас там були океани?

– Так. – Артур важко зітхнув, – безмежні блакитні океани.