Дуглас Адамс – Путівник по Галактиці для космотуристів (страница 19)

– ВІТАЄМО ВАС, – сказав голос. Він йшов ізнизу, з мертвої планети.

– Комп’ютере! – заволав Зафод.

– Хелло!

– Що за диявольщина?

– Пусте. Це запис п’ятимільйонної давності.

– Що? Запис?

– Тссс, – сказав Форд. – Вони продовжують. Голос був старий і ввічливий, майже привітний, хоча в ньому й вчувалась прихована погроза.

– Говорить автовідповідач. Прослухайте текст звернення, – проказав він,– бо усі ненадовго відлучились. Комерційна рада планети Магратея дякує вам за відвідини...

– Голос стародавньої Магратеї! – вигукнув Зафод.

– Гаразд, гаразд, – обірвав його Форд.

– ...і просить вибачити. Ми змушені певний час не вступати ні в які ділові контакти. Дякуємо за увагу. Якщо ви залишите своє прізвище й координати планети, ми зв’яжемося з вами пізніше. Говоріть, будь ласка, коли почуєте зумер.

Після короткого зумера запала тиша.

– Вони просто хочуть нас відшити, – сказала Тріліан роздратовано. – Що будемо робити?

– Якщо це не більш, ніж запис, – сказав Зафод, – ми починаємо зниження. Комп’ютере, зрозуміло?

– Зрозуміло, – відповів Едді.

Вони зачекали.

Через кілька секунд знову пролунали сурми, за сурмами почувся голос.

– Ми запевняємо вас, що тільки-но зможемо відновити виробництво, ми помістимо оголошення в усіх ілюстрованих журналах. Наші клієнти знову зможуть замовити усе найкраще, що може запропонувати сучасна географія, – тон голосу змінився на погрозливий, – а зараз ми переконливо просимо наших клієнтів облишити планету. Негайно!

Артур оглянув спохмурнілі обличчя своїх супутників.

– Сподіваюсь, ми послухаємося їхньої поради?

– Нісенітниця! – вигукнув Зафод. – Нам зовсім нічого боятися.

– Тоді чому всі напружились?

– Вони бояться пропустити найцікавіше, – відповів Зафод. – Комп’ютере, приготуватись до входження в атмосферу!

Цього разу сурми лунали не так урочисто, а голос був зовсім похмурий.

– Нас радує, – сказав голос, – що ви виявляєте таку жваву зацікавленість нашою скромною планетою. Тому вважайте наші балістичні ракети – додатковою безкоштовною послугою, яку ми надаємо надто настирним клієнтам, а їхні ядерні боєголовки – маленьким виявом уваги. Сподіваємось знадобитися вам у наступних перевтіленнях... Дякую. Голос урвався.

– О! – зітхнула Тріліан.

– Е-е..., – проскреготів Артур.

– Ну? – здивувався Форд.

– Послухайте, – сказав Зафод, – помізкуйте. Це не більше, ніж запис. Мільйоннорічної давності. Блеф, розумієте? До нас це не має щонайменшого відношення.

– А як відносно ракет? – тихо запитала Тріліан.

– Ракет? Не сміши мене.

Форд торкнув Зафода за плече і мовчки вказав на кормовий екран. Далеко позаду дві срібні крапки набирали висоту. Ракети. Щомиті вони все більшали й більшали.

– Будемо сподіватись, що вони не влучать, – сказав Форд. Зафод дивився на них у подиві.

– Та це ж грандіозно! – вигукнув він. – Хтось там унизу намагається нас збити.

– Грандіозно, – луною озвався Артур.

– Тепер нарешті ти розумієш, що коїться?

– Звичайно, – відповів Форд. – За хвилину нам буде капець.

– Я не про те.

– А про що?

– Це означає, що ми на правильному шляху!

– А чи не можна втекти з їхнього шляху? Зображення на екрані невблаганно збільшувалось. Ракети тепер ішли прямо на них, тож видно було лише їхні боєголовки.

– Можна запитати, – підняла руку Тріліан. – Ми так і будемо сидіти склавши руки?

– Ні, але не будемо втрачати голову, – відповів Зафод.

– І все? – вигукнув Артур.

– Ні. Зараз ми вживемо... е... ухильних заходів! – Зафод лише зараз збагнув серйозність того, що відбувалося. – Комп’ютере, яких ухильних заходів ми можемо вжити?

– Боюсь, що ніяких, – відповів комп’ютер.

– Е... Що? – Зафоду відібрало мову. – Е... але чому?..

– Якась несправність у системі автоуправління, – бадьоро відповів комп’ютер, – сорок п’ять секунд до зіткнення. Якщо ви не проти, називайте мене просто Едді.

Зафод вирішив вжити водночас кілька радикальних заходів.

– Гаразд! – вигукнув він. – Спробуємо перевести корабель на ручне управління.

– А ти вмієш керувати кораблем? – запитав Форд.

– Ні. А ти?

– Ні.

– Тріліан, може, ти вмієш?

– Ні.

– Чудово, – з полегкістю сказав Зафод. – Ми керуватимемо ним усі разом.

– Я також не вмію, – озвався Артур, вирішивши, що саме час заявити про себе на повний голос.

– Я так і гадав, – сказав Зафод. – Окей, комп’ютере, давай ручне управління.

– Даю, – відповів комп’ютер.

Розсунулись панелі, з’явилась клавіатура, вкрита прозорою плівкою поліетилену, загорнена целофаном. До всього цього комплексу ще не торкалася нічия рука.

Зафод дивився на нього спантеличено.

– Чудово, Форде, – сказав він. – Повний назад і десять градусів праворуч. Чи можна...

– Щасти вам, хлопці, – защебетав комп’ютер. – Тридцять секунд до зіткнення.

Форд кинувся до важелів, до тих, які хоч трохи видавались знайомими, і потягнув їх. Корабель важко затрусився – запрацювали одразу усі маневрові двигуни. Форд повернув половину важелів у вихідне положення. Корабель виписав півколо і ліг на зворотний курс. Тепер вони мчали назустріч ракетам.

Стіни враз випустили повітряні подушки – за мить до того, як до них притиснуло команду. Сила інерції давила їм груди, не давала відітхнути. Зафод вигинався, мов епілептик, аж поки нарешті дотягся до важеля на панелі управління.