Дуглас Адамс – Майже безпечна (страница 38)

Тепер вона працює на телебаченні і знову трапляється теж саме.

В неї є відеокасета, справжня відеокасета з найбільш приголомшливим сюжетом в історії людства: забутий форпост іншопланетної цивілізації покинутий на найбільш віддаленій планеті нашої сонячної системи.

В неї є сюжет.

Вона там була.

Вона все бачила.

Заради Бога, в неї є навіть відеокасета.

Але якщо вона комусь її покаже, то стане посміховиськом.

Як їй довести, що це правда? Про це навіть не варто думати. Вся ця історія була кошмаром з будь-якого ракурсу, як би вона не старалася знімати. В неї почала пульсувати голова.

В сумочці десь був аспірин. Тріція вийшла з маленької кімнатки для редагування і підійшла до водяного кулера в коридорі. Вона прийняла аспірин і випила кілька стаканчиків води.

Навколо було дуже тихо. Зазвичай тут метушилось більше людей чи принаймні бодай хтось ходив туди-сюди. Вона заглянула у сусідню кімнату для редагування, але там не було нікого.

Мабуть вона трохи перегнула палку намагаючись тримати подалі людей від своєї кімнатки. «НЕ ТУРБУВАТИ», йшлося в записці. «НАВІТЬ І НЕ ДУМАЙТЕ ВХОДИТИ. МЕНІ ВСЕ ОДНО ЩО ТАМ У ВАС. ЙДІТЬ ГЕТЬ. Я ЗАЙНЯТА!»

Коли вона заходила назад, то помітила, що на внутрішньому телефоні блимає вогник. Цікаво скільки часу він уже так блимає.

— Алло, — промовила вона до реєстратора.

— О, пані МакМіллан, я дуже радий, що ви подзвонили. Всі намагаються до вас додзвонитися. Особливо ваша ТВ компанія. Вони вже розпачі, що не можуть з вами зв’язатися. Можливо вам слід їм подзвонити?

— Чому ви не перенаправили їх до мене? — запитала Тріція. — Ви сказали, щоб я не зв’язував ні з ким. А ще ви сказали, щоб я навіть заперечував вашу присутність тут. Я не знав, що робити. Я піднявся, щоб вручити вам повідомлення, але...

— Добре, добре, — промовила Тріція, проклинаючи саму себе.

Вона подзвонила у офіс.

— Тріція!? Де тебе носило, бісова ти тупа вівця!?

— У редагувальній..

— Мені казали..

— Я знаю. Так, що сталось?

— Що сталось? Та всього-на-всього сраний інопланетний корабель приземлився!

— Що? Де?

— Ріджентс-парк Величезна сіра штуковина. Ще якась дівка з пташкою. Вона говорить англійською, кидається камінцями у людей і хоче, щоб хтось полагодив її годинника. Їдь туди! Швидко!

Тріція витріщилась на нього.

Це не був ґребулонський корабель. Не те, щоб вона раптом стала експертом у позаземних літальних засобах, але ця штука була гладенькою і гарною, срібно-білою і розміром з океанську яхту, і формами її найбільше нагадувала. На її фоні, величезний напіврозвалений ґребулонський корабель виглядав як артилерійська башта на бойовому кораблі. Артилерійські башти. То от на що були схожі ті сірі будівлі. Її ще тоді здивувало, що коли вона проходила повз них, повертаючись на корабель маленький ґребулонський зореліт, вони поверталися за нею вслід. Всі ці факти швидко склалися до купи в її голові, коли вона бігла з таксі, щоб зустрітися зі своєю телевізійною командою.

— Де дівчинка? — намагалася перекричати завивання сирен і гелікоптерів Тріція.

— Там! — крикнув продюсер, поки звукооператор нашвидкуруч причепив їй мікрофон.

— Вона каже, що її батько і мати з цієї планети, але паралельного виміру чи щось типу того, і в неї годинник її батька, і... Я не знаю. Що ще сказати? Не знаю. Біжи бери в неї інтерв’ю. Спитай, як це жити в космосі.

— Дуже дякую, Тед, — пробурмотіла Тріція, перевірила звук і чи надійно прикріплений мікрофон, зробила глибокий вдих, відкинула назад волосся і перемкнулася в режим професійного репортера, який на свої рідній землі і готовий до усього.

Ну, приблизно до усього.

Вона повернулася до дівчини. Так, це має бути вона: дике розпатлане волосся і дикий погляд. Дівчина повернулася до неї. І витріщилась.

— Мама! — закричала вона і почала щосили метати камінці у Тріцію.

Розділ 22

Сонячне світло вибухнуло перед їхніми очима. Гаряче, важке сонце. Пустельні рівнини розтяглися ген за обрій і колихалися від розжареного повітря. Виявилося, що вони мчали саме сюди.

— Стрибай! — крикнув Форд Префект.

— Що? — крикнув Артур Дент, тримаючись за буйвола щосили.

Відповіді не було.

— Що ти сказав? — прокричав Артур знову, а потім зрозумів, що Форда Префекта вже не було на місці. Він оглянувся навколо, запанікував і почав сповзати. Зрозумівши, що вже не може далі триматися, Артур на скільки міг сильно відштовхнувся вбік, скрутився в клубок і котився, котився, котився геть, подалі від смертельних копит.

Що за день, подумав він, коли почав шалено відкашлювати пилюку з легень. В нього ще не було таких паскудних днів відтоді як підірвали Землю. Він піднявся на коліна, потім на ноги і почав бігти. Артур не знав від чого чи куди, але бігти звідси подалі здавалося йому розважливим рішенням.

Він наштовхнувся на Форд, який стояв собі і оглядав навколишню обстановку.

— Дивись, — промовив Форд. — Це ж саме те, що нам треба.

Артур викашляв ще трохи пилу, витер трохи пилу з очей, і ще трохи з волосся. Потім обернувся, задиханий, щоб подивитись на що дивився Форд.

Це все не дуже скидалося на володіння Короля чи того самого Короля, чи будь-якого іншого Короля. Хоча виглядало доволі привітно.

Перш за все контекст. Цей світ був пустелею. Запилюжена земля була міцно спресована і залишала милі синці на всіх тих вільних місцях, які ще не були в синцях від подій попередньої ночі. Попереду виднілися величезні скелі, які виглядали так ніби зроблені з піщанику, що піддався ерозії вітру і дуже рідкого в цих краях дощу. Гори мали фантастичні форми і дуже пасували до фантастичних форм гігантських кактусів, які проросли то тут, то там із сухої, оранжевої землі.

На якусь мить Артур посмів навіть понадіятись, що вони неочікувано потрапили у Арізону чи Нью-Мексико, чи можливо Південну Дакоту, але було вдосталь доказів, що це зовсім не так.

Для початку, абсолютно нормальні буйволи все ще тупотять і гримлять копитами. Вони мчали стадом в десятки тисяч голів з одного кінця, зникали протягом половини милі, а потім знову з’являлися і гуркотіли до іншого кінця горизонту.

Також там були зорельоти, припарковані перед закладом гриль-бар. Ааа. Гриль-бар «Володіння Короля». Трохи занепала місцинка, подумав Артур про себе.

Насправді перед гриль-баром «Володіння Короля» був припаркований лише один зореліт. Інші три були на бічній парковці забігайлівки. Втім, саме той, що стояв перед нею привернув його увагу. Він виглядав дуже круто: дикі плавники по всьому фюзеляжу, надто, надто багато хрому на плавцях, а ще кузов, який в основному мав шокуюче-рожевий колір. Він виглядав наче величезний жук, який збирається от-от стрибнути кудись вдалечінь. Гриль-бар «Володіння Короля» нахабно стояв саме там, де за нормальних умов бігло б стадо абсолютно нормальних буйволів, якби вони не робили невеликий міжпросторовий стрибок. Заклад стояв на самоті. Ніхто не порушував його спокій. Звичайний собі гриль-бар. Забігайлівка для далекобійників. Знаходиться невідомо де. Затишне місце. «Володіння Короля».

— Хочу купити той зореліт, — тихо промовив Форд.

— Купити? — здивувався Артур. — Не схоже на тебе. Я думав, що ти зазвичай викрадаєш їх.

— Інколи треба мати трохи поваги, — відповів Форд.

— Можливо також трохи грошей, — додав Артур. — Як ти думаєш, скільки в біса така штука буде коштувати?

Не довго думаючи, Форд витягнув із кишені кредитну картку Обід-Та-Оплата. Артур помітив, що рука, яка тримала картку ледь помітно тремтіла.

— Я їм покажу як робити з мене ресторанного критика... — просопів Форд.

— Ти про що? — не зрозумів Артур.

— Я тобі покажу, — відповів Форд із неприємним блиском в очах. — Добре, пішли трохи потратимось.

— Кілька келихів пива, — почав перелічувати Форд, — і, хм, навіть не знаю, кілька рулетів з беконом та в принципі будь-що захочеш. А, і ще ту рожеву штуку на парковці.

Він жбурнув свою картку на барну стійку і оглянувся навколо звичайним поглядом.

Всередині було тихо.

Раніше там і так було не дуже багато шуму, але тепер була взагалі повна тиша. Навіть віддалений гуркіт абсолютно нормальних буйволів раптом став трохи приглушеним.

— Тільки-но прибули в місто, — промовив Форд, наче не сталося нічого дивного. Він обперся об барну стійку під дуже екстравагантним і розслабленим кутом.

Крім них було ще троє відвідувачів, які сиділи за столиками і потягували пиво. Приблизно три. Хтось може сказати, що точно три, але це було не таке місце, де можна було бути впевненим в чомусь. Ще там був здоровань, який встановлював на сцені різні музичні інструменти. Стару музичну установку. Кілька гітар. Щось типу кантрі і вестерну.

Бармен не дуже поспішав виконати Фордове замовлення. Насправді він взагалі не рухався.

— Не впевнений, що та рожева штука продається, — нарешті сказав він, після довгого очікування.