Дуглас Адамс – Майже безпечна (страница 12)

В тексті розповідалося про ранні роки поселення. Основною діяльністю на АТеперЩо був відлов, білування і поїдання атеперщоцьких боґхоґів, які були єдиною збереженою формою життя на АТеперЩо. Всі інші вже давно повимирали від відчаю. Боґхоґи були маленькими, злими створіннями, а та тонка межа, за якою вони вдало розмістилися, будучи цілком неїстівними, була тією самою межею, за якою життя на планеті якось існувало. Тож які переваги, хоча й малі, робили життя на АТеперЩо вартим існування? Ну що ж, таких не було. Взагалі. Навіть пошиття якогось захисного одягу зі шкури боґхоґів було вправою на розчарування і нікчемність, оскільки їх шкірки були незбагненно тонкими і легко дірявились. Це спричинило купу домислів і припущень серед спантеличених поселенців. Яким чином боґхоґи утримували сталу температуру? Якби хтось коли-небудь вивчив мову, якою боґхоґи розмовляють між собою, то дізнався б, що в цьому не було жодного секрету. Боґхоґи бути такими ж холодними і мокрими, як будь-що інше на цій планеті. Ніхто не мав ні найменшого бажання вивчити їхню мову з тієї простої причини, що ці створіння спілкувалися між собою дуже сильно кусаючи одне одного за стегно. Якщо подумати, то життя на АТеперЩо, яким воно є, принаймні та частина, яку сприймали боґхоґи, дуже влучно описувалося якраз таким способом.

Артур перегорнув кілька сторінок брошури, поки не знайшов те, що шукав. На задній палітурці було кілька карт планети. Вони були досить грубими і неточними, тому що навряд чи могли взагалі когось зацікавити, але Артур знайшов в них те, що йому було потрібно.

Він не розпізнав це відразу, бо карти були перевернуті іншим боком, ніж він того очікував і тому здавалися цілком незнайомими. Звісно, верх і низ, північ і південь абсолютно довільні напрямки, але ми звикли бачити речі так, як ми звикли бачити їх, і Артур повинен був повернути карти догори ногами, щоб в них розібратися.

Зліва зверху була одна велика маса землі, яка звужувалась донизу і утворювала маленький перешийок, а потім знову розширювалась, як велика кома. Справа знаходилась ціла колекція великих шматків суші, які були об’єднані у знайомі форми. Контури були не зовсім такі ж і Артур не міг здогадатися чи то через те, що карта була надто груба, чи тому, що рівень води був вищий, чи тому, що, ну, може, просто тут все було якось по-іншому. Але докази були незаперечними.

Це безсумнівно була Земля.

Чи радше, це майже безсумнівно була не вона.

Вона просто була дуже схожа на Землю і займала такі ж координати у просторі/часі. Які координати вона займала у Ймовірності, тут уже спробуй вгадай.

Він зітхнув.

Ця планета, зрозумів Артур, була найбільш схожою на дім серед того, до чого він міг дістатися. Що означало, що він був від дому на стільки далеко, на скільки це можливо.

Похмурий, Артур відкинув брошуру і задумався над тим, що, заради всього святого, йому робити далі.

Він видобув із себе гіркий смішок, згадуючи про те, що щойно думав. Потім дістав свого старого годинника і потряс трохи, щоб завести. Йому знадобилося, згідно з його власними розрахунками, провести цілий рік жорстких подорожей, щоб дістатися сюди. Цілий рік з того часу, як відбувся нещасний випадок у гіперпросторі і Фенчьорч зникла. Одну хвилину вона сиділа з ним поруч у СлампДжет, в наступну хвилину корабель виконав абсолютно нормальний гіперпросторвий стрибок, а коли він повернув голову, то побачив, що її вже немає. Навіть сидіння ще було теплим. А її імені навіть не було у списку пасажирів.

Космолінії були дуже насторожені тим, на що він поскаржився. Велика кількість дивних речей трапляється у космосі і велика кількість з них роблять велику кількість грошей для адвокатів. Але коли його запитали з якого він з Фенчьорч Галактичного Сектора і почули у відповідь ZZ9 Множинний Z Альфа, то повністю розслабились, хоча Артуру це не сподобалось. Вони навіть трохи посміялися, хай і співчутливо. Потім вони тицьнули пальцем у розділ контракту, що заключався при покупці квитка, де було вказано, що всім особам, що походять із Множинних зон не рекомендується подорожувати гіперпростором і вони це роблять на свій страх і ризик. Всі, наголосили вони, знають про це. А потім злегка похихикали і похитали головами.

Коли Артур вийшов з їх офісу, то відчував якусь дрож. Він не лише повністю і остаточно втратив Фенчьорч, але й відчував, що чим довше він перебуває поза домом, на відкритих просторах Галактики, то більшою робиться та купа речей, про існування яких він навіть не здогадувався.

Тільки-но він поринув у ці тяжкі спогади, як раптом пролунав стук і двері його кімнати в мотелі рвучко відчинилися. Жирний і розпатланий тип увійшов всередину тримаючи маленьку валізку Артура.

— Де мені це поста… — встиг вимовити він.

Зненацька по підлозі промайнув якийсь фіолетовий клубок і чоловік повалився на підлогу намагаючись відбитися від маленького шолудивого створіння, яке вистрибнуло з мокрої нічної темряви і загнало свої зуби прямо йому в стегно, навіть не зважаючи на кілька товстих шарів шкіряної підкладки, які були на ньому. На короткий момент наступила якась неприємна на вигляд мішанина, яка складалося із незрозумілої швидкої мови і глухих ударів. Чоловік несамовито кричав і кудись вказував. Артур вхопив здоровенну палюгу, яка стояла біля дверей немовби спеціально для цих цілей, і почав дубасити нею боґхоґа.

Той раптом відстрибнув і позадкував, здивований і засмучений. Він знервовано забився у куток і піджав хвоста, поглядаючи на Артура, а його голова незграбно сіпалася на один бік. Здається у істоти була вивихнута щелепа. Вона трохи поскавулила, а потім почала ялозити своїм вологим хвостом по підлозі. В цей час біля дверей жирний чоловік з Артуровою валізою сидів на підлозі проклинаючи все світі і намагався зупинити потік крові зі стегна. Його одяг вже був повністю мокрий від дощу.

Артур витріщився на боґхоґа не знаючи, що робити. Боґхоґ запитально дивився на Артура. Істота намагалася наблизитися до нього і поскиглювала. Боґхоґ намагалася поворухнути щелепою, але та завдавала їй болю. Раптом він підстрибнув до Артурового стегна, але його зміщена щелепа була надто слабкою, щоб вчепитися і той сповз додолу жалібно підвиваючи. Жирний чолов’яга вскочив на ноги, підняв палку — і боґхоґові мізки розлетілися по килимку липучою соковитою масою. Чоловік ще постояв хвильку важко дихаючи, немовби очікуючи чи істота посміє ще поворухнутись бодай раз.

Самотнє око боґхоґа лежало і докірливо дивилося на Артура з потовчених руїн черепа.

— Як ви думаєте, що воно намагалося сказати? — слабким голосом запитав Артур.

— А, та нічого особливого, — відповів чоловік. — Це просто їх спосіб показати дружнє ставлення. А це наш доброзичливий спосіб показати взаємну симпатію, — додав він, махнувши палкою.

— Коли наступний рейс звідси? — запитав Артур.

— Я думав ви щойно прилетіли, — сказав чоловік.

— Так, — погодився Артур. — Це мав бути дуже короткий візит. Просто хотів пересвідчитись чи це потрібна планета. Вибачте.

— Хочете сказати, що потрапили не на ту планету? — похмуро запитав чоловік. — Кумедно, як багато людей кажуть те саме. Особливо ті, хто живуть тут. Він оглянув залишки боґхоґа з глибоким предковічним почуттям образи.

— О, ні, — заперечив Артур, — це потрібна планета, все правильно. Він підняв вологу брошуру з ліжка і поклав її до кишені. — Все добре, дякую, я це візьму, — сказав Артур, забираючи свою валізу у чоловіка. Він вийшов крізь двері і поглянув у холодну вогку ніч.

— Так, це та планета, все правильно, — повторив він. — Та планета, не той всесвіт.

В небі над ним пролетіла самотня пташка, коли він вирушив назад до космопорту.

Розділ 8

Форд мав свій власний етичний кодекс. В ньому було небагато правил, але це був його власний кодекс, і тому він його більш-менш дотримувався. Одним з його правил було ніколи не купувати напої за свій рахунок. Форд не був впевнений чи це вважається за етику, але інколи треба працювати з тим, що є. Він також був цілком і повністю проти будь-яких форм жорстокості до будь-яких тварин, крім гусей. І більше того, він ніколи б не зміг вкрасти щось у своїх роботодавців.

Ну, не зовсім буквально вкрасти.

Якби головний бухгалтер не починав битися в припадку від гіпервентиляції натискаючи на кнопку тривоги «заблокувати-всі-виходи», після того як Форд вручав йому рахунок з витратами, тоді він би вважав, що виконує свою роботу неналежним чином. Проте насправді крадіжка це зовсім інша річ. Це наче кусати руку, яка тебе годує. Дуже сильно смоктати її чи навіть ніжно покусувати — це нормально, але ж не кусати насправді. Особливо коли це Путівник. А Путівник — це святе.

Але все, думав Форд пригинаючись, петляючи і проторючи свій шлях через будівлю, скоро змінитись. І винити у цьому вони мають тільки себе. Тільки-но погляне на це все. Якісь лінії охайних сірих офісних кабінок і зграйки кабінетів. Все це місце стало якимось нудним, заповненим гудінням п’ятихвилинок та нарад, повідомлень через інтерком, і скрізь майоріло службовими наліпками-записками. І це в той час, коли на вулиці грають у, заради Заркуона, Вполюй Вокета, а в офісі Путівника нема кому навіть бездумно буцнути м’яча по коридору чи одягнути пляжний костюм кричущого кольору.