Дуглас Адамс – Бувайте, і дякуємо за рибу (страница 6)

— Що значить, які галюцинації? Я говорю про ті величезні кораблі, людей, які збожеволіли і кричали, що ми всі помремо, а потім лясь — кораблі зникли разом з ефектом наркотиків. ЦРУ заперечувало свою причетність, отже це правда.

У Артура трохи запаморочилось у голові. Його руки, шукаючи опори, вхопились в щось, і щільно притислись. Його рот то відкривався, то закривався наче він щось хотів сказати, але в голову нічого не приходило.

В будь-якому разі, — продовжив Рассел, — яким би той наркотик не був, здається він не повністю вийшов із Фенні. Я позивався на ЦРУ, але мій друг адвокат сказав, що це все одно, що напасти на божевільню з бананом, тому… — він знизав плечима.

— Вогони… — пропищав Артур. — Жовті кораблі… зникли?

— Ну звичайно, вони ж галюцинації, — сказав Рассел і дивно поглянув на Артура. — Тобто ти хочеш сказати, що нічого з цього не пам'ятаєш? Заради всього святого, де ти був?

Це було на диво влучне питання, на стільки, що Артур аж напівпідстрибнув із сидіння.

— Господи!!! — крикнув Рассел, намагаючись зберегти керування автомобілем, який раптом занесло. Він ледве ухилився від вантажівки, яка їхала їм на зустріч, і звернув на узбіччя. Коли авто зупинилось, виявилось, що дівчину кинуло на сидіння Рассела і вона незграбно звалилась на підлогу.

Артур із жахом обернувся.

— З нею все гаразд? — випалив він.

Рассел сердито пропустив рукою через сухе світле волосся. Розгладив свої вуса. І повернувся до Артура.

— Чи не міг би ти, будь ласка, — промовив Рассел, — відпустити ручне гальмо?

Розділ 6

Звідси до його дому було чотири милі: одну милю до повороту, до якого, негідник Рассел з люттю відмовився довезти його, а звідти три милі звивистою сільською стежкою.

Сааб проїхав повз і зник у темряві ночі. Артур спостерігав за ним, приголомшений наче чоловік, який вважав себе сліпим протягом п'яти років, а потім раптом дізнався, що носив занадто великий капелюх.

Він труснув головою сподіваючись, що це розблокує якийсь важливий факт, який стане на місце і одразу додасть сенсу в, наразі повністю незрозумілий, Всесвіт. Проте оскільки важливий факт, якщо такий все ж таки існував, зовсім не зміг зробити свою справу, Артур знову вирушив в дорогу, з надією, що хороша енергійна прогулянка і, можливо, навіть хороші болючі мозолі допоможуть йому хоча б запевнити себе у своєму власному існуванні, якщо не в психічному здоров'ї.

Коли він прибув, була 10.30, цю інформацію він дізнався через запітніле і засалене вікно пабу «Кобила і грум», у якому багато років поспіль висів пошарпаний годинник Гіннес, на якому був зображений страус ему з пінтовим бокалом, що досить кумедно застряг в його горлі.

Це був саме той паб, в якому він провів фатальний ланч, протягом якого його дім, а потім і всю планету Земля зруйнували, чи швидше, напевно, що зруйнували. Ні, чорт забирай, її було зруйновано, а якщо ні, то де ж він у біса був останні вісім років, і як же він дістався туди як не на одному з тих жовтих вогонських кораблів, які, як розповідав той огидний Рассел, були результатом дії наркотиків. І все ж, якщо її було зруйновано, на чому ж він тоді зараз стоїть…?

Він уповільнив свої роздуми через те, що вони не просунуть його далі, як і не просунули останні двадцять разів.

Артур почав знову.

Це був саме той паб, в якому протягом фатального ланчу, щось таке, не важливо що саме, з цим він збирався розібратись пізніше, трапилось, і…

Воно і надалі не мало сенсу.

Артур почав знову.

Це був саме той паб, в якому…

Це був паб.

В пабах подають випивку.

Йому слід трохи випити.

Задоволений тим, що його розумовий процес нарешті досягнув якогось висновку, і висновку, яким він був задоволений, навіть, якщо це був не той висновок, якого він збирався досягти, він зробив крок до дверей.

І зупинився.

Маленький чорний тер'єр вибіг з-за низенької огорожі, побачив Артура і почав гарчати.

Артур знав цього пса і навіть дуже добре. Він належав його другу по роботі в рекламній компанії. Собаку звали Чувак-Незнайка тому, що шерсть, яка стояла в нього на голові нагадувала людям президента США. Пес знав Артура чи хоча б повинен був знати. Це була не дуже розумна собака, вона навіть не могла читати з телесуфлера, через це деякі люди були проти її клички. Але вона повинна була хоча б впізнати його, а не стояти тут здибивши шерсть, наче Артур був найбільш зловісною примарою, яка вторглась в його примітивне життя.

Це спонукало Артура зазирнути у вікно знову, але цього разу не для того, щоб поглянути на ему, який задихався, а щоб подивитись на себе.

Побачивши себе вперше в знайомому контексті він, мусив визнати, що собака мала рацію.

Він мав вигляд того, чим фермери зазвичай відлякують пташок, і не було сумніву, що якби він пішов до пабу у теперішньому стані, то вислухав би цілу низку грубих коментарів, і гірше того, там безсумнівно буде кілька людей, яких він знає, і які засиплять його питаннями, на які він не зміг би відповісти в своєму теперішньому хворобливому стані.

Наприклад, Вілл Смізерс, власник Чувака-Незнайки. Тварини настільки придуркуватої, що її прогнали з власної реклами Вілла, за те, що вона була нездатна віддати перевагу, якомусь певному собачому корму, не зважаючи на той факт, що у всіх крім однієї миски їжа була полита машинним маслом.

Вілл безумовно був тут. Тут був його пес, тут було його авто, сірий Порше 928S із написом на задньому склі «Інше мож авто також Порше.» До біса його.

Він витріщився на нього і усвідомив, що щойно довідався щось нове, чого не знав раніше.

Вілл Смізерс, як і більшість переплачених і не зовсім чесних покидьків у рекламному бізнесі, прагнув міняти машину кожного серпня, так ніби це його бухгалтер змушує його робити так, хоча правда була в тому, що бухгалтер старався як міг, щоб зупинити його, нагадуючи про ті аліменти, які йому ще слід заплатити, і так далі. Здається це було те саме авто, яке Артур бачив раніше. На номерному знаку було вказано рік.

Згідно з ним, зараз була зима, а та подія, яка завдала Артуру стільки проблем вісім років тому, відбулась на початку вересня, менш ніж шість чи сім місяців назад.

На якусь мить він застиг, і дав можливість Чуваку-Незнайці стрибати і гавкати на нього. Артур був раптово приголомшений усвідомленим: він був інопланетянином на своїй власній планеті. І тут як не старайся, ніхто навіть не буде в змозі повірити в його історію. Не тільки через те, що вона звучала повністю божевільно, але й через, що вона суперечила найпростішим видимим фактам.

Чи це справді Земля? Можливо могла бути, якась найменша можливість, що він припустився, якоїсь незвичайної помилки?

Паб перед ним був нестерпно знайомим кожною деталлю — кожною цеглиною, кожним шматочком обдертої фарби; і всередині він міг відчути його дружній, душний, шумний і теплий інтер'єр, з відкритими балками і несправжніми чавунними арматуринами, з його барною стійкою, липкою від пива, на яку його знайомі клали лікті; з картонними дівчатами, які тримали пакетики горішків між грудьми. Всі ці речі були з його дому, з його світу.

Він навіть знав цю дурнувату собаку.

— Гей, Незнайка!

Голос Вілла Смізерса означав, що йому потрібно швидко вирішувати, що робити далі. Якщо він залишиться на своєму місці, і його помітять, то почнеться такий цирк. Якщо він сховається, то це тільки відстрочить небажаний момент, а на додачу зараз неймовірно холодно.

Той факт, що це Вілл трохи полегшив вибір. Не те, щоб Артур так сильно його не любив — Вілл був доволі веселим. Просто він був веселим у дуже виснажливий спосіб, працюючи в рекламному бізнесі він завжди хотів, щоб ви знали скільки в нього розваг і де він дістав цей жакет.

Пам'ятаючи це, Артур сховався за фургоном.

— Гей, Незнайка, як справи?

Двері відчинились і Вілл вийшов одягнений в шкіряний бомбер. Він попросив свого знайомого, в Науково-дослідній Лабораторії Дорожнього Руху, аби той розбив машину разом з його курткою, спеціально, щоб вона отримала такий пошарпаний вигляд. Незнайка гавкав і скиглив із задоволенням, отримавши увагу, і з радістю забув про Артура.

Вілл був разом з друзями, які придумали спеціальну гру, щоб пограти з собакою.

— Комуністи! — закричали вони до собаки гуртом. — Комуністи, комуністи, комуністи!!!

Собака шаленіла від люті, гавкала, скакала, лементувала з насолодою від усього свого маленького серця, переносячись у екстатичний сказ. Всі сміялись і тішились, а потім поступово розсілись по різним машинам і розчинились в ночі.

Ну що ж, це пояснює хоча б щось, подумав Артур за фургоном, це точно та планета, яку я пам'ятаю.

Розділ 7

Його дім і досі був на своєму місці.

Як, чи навіщо, він не мав жодного уявлення. Він вирішив поглянути на свій будинок, поки чекав, щоб в пабі спорожніло аби потім попросити власника залишитися на ніч.

І ось він тут.

Артур поспішно увійшов, знайшовши ключ під кам'яною жабкою в саду. Дивно, дзвонив телефон.

Він ледь вчував цей звук всю дорогу до дому, і почав бігти як тільки-но зрозумів звідки той надходить

Відчинити двері було важко, через надзвичайну купу непотрібної пошти на килимку. Серед листів, які притисли двері було: чотирнадцять однакових, особисто адресованих запрошень подати заявку на кредитну картку, яка вже в нього є, сімнадцять однакових загрозливих повідомлень про несплату рахунків за кредитну карту, якої в нього немає, тридцять три однакових листа, в яких йшлося, що його було спеціально обрано, як людину зі смаком, яка знала, чого хотіла у сучасному складному швидкоплинному світі і тому вона б із радістю купила б якийсь потворний гаманець, крім всього іншого там також було мертве смугасте кошеня.