Дуглас Адамс – Бувайте, і дякуємо за рибу (страница 20)
— Вниз, — відповіла Фенчьорч, — з цього місця.
Він пересунув руку.
— Низ, — сказала вона, — насправді в іншу сторону.
— О, так.
Марк Нопфлер має незвичайну здібність робити так, щоб Schecter Custom Stratocaster звучав і грав як ангели суботнього вечора, виснажені бути добрими цілий тиждень і потребуючі міцного пива — що не дуже доречно саме в цей час, оскільки запис ще не дійшов до тієї частини, але поки це трапиться станеться ще купа всього, і більше того, хронік не збирається сидіти тут з трек-листом і секундоміром, тому краще буде згадати, що зараз все продовжує поволі розвиватись.
— І ось ми дістались, — сказав Артур, — до твого коліна. В ньому є щось жахливо і трагічно неправильне.
— З моїм лівим коліном, — відповіла Фенчьорч, — все в порядку.
— Так, й справді.
— Ти знав, що…
— Що?
— Ем, та нічого. Я впевнена, що ти знаєш. Продовжуй.
— Отже, щось не так з твоїми стопами…
В приглушеному світлі було видно як вона посміхнулась, і, ухиляючись від відповіді, засовала плечима на подушках. Оскільки, у Всесвіті є подушки, а якщо бути точним, то на Скворншелос Бета (що знаходиться за дві планети від рідного болотяного світу матраців), які активно насолоджуються коли на них соваються, особливо ухиляючись від відповіді, через те, що плечі в цей момент рухаються особливим чином, то шкода, що їх тут зараз не було. Так вони хотіли б, але таке життя.
Артур тримав її ліву ступню в руці і старанно розглядав. Те як її сукня спадала з ніг, робило дещо важчим думати лише про своє завдання.
— Мушу визнати, — сказав він, — я уявлення не маю, що слід шукати.
— Ти зрозумієш, коли знайдеш, — сказала вона. Серйозно, ти одразу дізнаєшся. В її голосі була ледь помітна заминка. — Але це не там.
Відчуваючи себе ще більше спантеличеним, Артур опустив її ліву ногу долі і пересів так, щоб зручніше було взяти праву. Вона нахилилась, обвила його шию і поцілувала, через те, що запис дійшов якраз до тієї частини, коли, якщо ви знаєте пісню, буде неможливо не зробити це.
Потів вона дала йому свою праву ногу.
Він погладив її, пробігся пальцями навколо щиколотки, до пальців, вздовж ступні і не міг знайти нічого неправильного.
Вона слідкувала за ним з величезним захопленням, сміялась і крутила головою.
— Ні, не зупиняйся, — сказала вона, — хоча це не там.
Артур зупинився. Він поглянув на її ліву ногу, що стояла на підлозі.
— Не зупиняйся.
Він погладив її праву ногу, пробігся пальцями по щиколотці, до пальців, вздовж ступні і сказав:
— Ти маєш на увазі, мені треба щось зробити з ногою, яку я тримаю…?
Вона знову стенула плечима, що принесло б масу задоволення для простої подушки із Скворншелос Бета.
Він нахмурився.
— Підніми мене, — тихенько попросила вона.
Він опустив її праву ногу і піднявся. Те ж зробила й вона. Він підняв її на руках і вони знову поцілувались. Це затягнулось на довго. Вона сказала:
— Тепер постав мене на землю.
Все ще спантеличений, він так і зробив.
— Ну?
Вона поглянула на нього майже з викликом.
— То, що не так з моїми ногами? — запитала вона.
Артур все ще не розумів. Він сів на підлогу, потім опустився на четвереньки і подивився на її ноги в природному положенні. І як тільки-но Артур поглянув ближче, щось дивне вразило його. Він поклав свою голову на підлогу і почав вдивлятись. У повітрі застигла довга пауза. Він важко сів.
— Так, — сказав він, — я зрозумів, що не так з твоїми ногами. Вони не торкаються землі.
— То… то, що ти думаєш…?
Артур швидко поглянув на неї і побачив глибоке розуміння, яке раптом зробило її очі чорними. Вона закусила губу і тремтіла.
— Що ти… — вона запиналась. — Ти…? Вона труснула головою і волосся закрило її темні, налякані сльози.
Він швидко піднявся, обійняв її і поцілував.
— Мабуть, ти можеш робити те ж, що і я, — сказав він і вийшов прямо у горішні двері.
Запис дійшов саме до тієї частини.
Над зіркою Заксіз саме розгорілась битва. Сотні лютих і страшенно озброєних Зірзлянських кораблів вже розгромлено і розтрощено до атомів усіма можлививми руйнівними силами величезного срібного Заксізіанського корабля.
Частина супутника також кудись ділась. Швидше всього її рознесло тим же сліпучим пострілом силової гармати, який розщеплює кожну найменшу частинку простору, через яку проходить.
Зірзлянські кораблі, що залишились, хоч як жахливо озброєні вони не були, дали драла, безнадійно переможені руйнівною силою Заксізіанського головного корабя, і шукали прихистку за супутником, залишки якого продовжували дезінтегруватися. В цей час, Заксізіанський флагман, який мчав, навздогін Зірзлянським кораблям, раптом оголосив, що йому потрібен вихідний і полетів з поля бою.
На якусь мить у всіх подвоїлось відчуття страху і переляку, проте корабель зник.
З колосальною силою він пурхав вздовж неосяжних шляхів нераціонально вигнутого простору, швидко, легко, і головне, безшумно.
Глибоко в його засаленій, смердючій койці, якою насправді був люк, що вийшов з ладу, Форд Префект спав серед своїх рушників і снились йому старі улюблені місця. Серед них був і Нью-Йорк.
У сні він проходив пізно ввечері біля Іст Сайду, вздовж річки, яка стала настільки сильно забруднена, що нові життєві форми з’являлися з неї спонтанно, вимагаючи соціального забезпечення і права на голосування.
Одна з таких форм щойно пропливла повз, махаючи кінцівкою. Форд помахав у відповідь.
Істота підпливла до берега і виповзла з води.
— Привіт, — сказало воно, — мене щойно створено. Я геть зовсім новий і нічого не знаю про Всесвіт. Ти можеш мені щось розповісти?
— Отакої, — сказав Форд трохи розгублено, — я можу розповісти хіба, що де найближчий бар.
— А як щодо любові і щастя. Я відчуваю глибоку потребу в таких речах, — сказала істота і помахала щупальцями. — Є якісь думки з цього приводу?
— Ти можеш одержати щось типу того, — відповів Форд, — на Сьомій Авеню.
— Я інтенсивно відчуваю, — продовжило створіння, — що мені треба бути красивим. Я гарний?
— Ти доволі прямолінійний.
— Не має часу на пусті балачки. Я гарний?
— Як на мене? — запитав Форд. — Ні. Але слухай, — додав він за мить, — більшості людей начхати. Розумієш. На поверхні є ще такі як ти?
— Не знаю, чуваче, — відповіла істота, — я ж казав, що новенький тут. Життя зовсім чуже для мене. На, що воно схоже?
Нарешті, Фордові трапилось запитання, на яке він міг авторитетно відповісти.
— Життя, — почав він, — наче грейпфрут.
— Ем, як так?
— Ну, воно щось типу помаранчево-жовте і покрите западинами зовні, вологе і м’ясисте всередині. А ще в ньому є зернятка. О, і деякі люди полюбляють з’їдати половинку на сніданок.