Дуглас Адамс – Бувайте, і дякуємо за рибу (страница 16)
Артур пройшовся вздовж вікон і визирнув на вулицю. Потім повернувся і почав переглядати її платівки. Зверху він почув шелест її сукні, яка впала додолу. Артур запевняв себе, що він не з тих людей, які так чинять. Він дуже рішуче сказав собі, що буде тримати твердо і стійко очі на корінцях платівок, переглядатиме назви, задоволено киватиме, порахує пошарпані і подерті обкладинки, якщо доведеться. Він триматиме свою голову опущеною.
Все це він цілком і повністю принижено не зміг зробити.
Вона втупилась на нього з такою напруженістю, що здається навряд чи помітила, що він дивиться на неї. Потім раптово похитнула головою, накинула на себе легке літнє плаття і зникла у ванній.
За мить вона з’явилась: вся усміхнена, з капелюшком, ступаючи вниз сходами з незвичайною легкістю. Це був наче характерний тільки їй танцювальний рух. Вона зрозуміла, що він помітив його і легенько схилила голову на бік.
— Подобається? — запитала вона.
— Ти виглядаєш розкішно, — сказав він, бо це було насправді так.
— Хмммм, — сказала вона, наче він не відповів на питання.
Фенчьорч закрила парадні двері, які залишались відчиненими весь цей час, і озирнулась по кімнаті, перевіряючи чи все на місці і зможе подбати про себе поки її не буде. Артур прослідкував за її поглядом, і поки він дивився в іншу сторону вона дістала щось із шухляди і поклала в полотняну сумку, яку взяла із собою.
Він знову поглянув на неї.
— Готова?
— Ти знав, — сказала вона із загадковою посмішкою, — що зі мною щось не так?
Її прямота спіймала Артура непідготовленим.
— Ну, — почав він, — я чув щось незрозуміле типу…
— Мені цікаво скільки ти знаєш про мене, — сказала вона. — А якщо ти чув звідти, звідки я думаю, то це неправда. Рассел один з тих людей, які вигадують різні нісенітниці, бо не можуть змиритися з реальним станом речей.
Приступ тривоги прокотився Артуром.
— А, що ж тоді правда? — запитав він. — Можеш мені розповісти?
— Не переймайся, — запевнила вона, — нічого поганого. — Просто дещо незвичне. Дуже-дуже незвичне.
Вона торкнулась його руки, а потім нахилилась і легенько поцілувала його.
— Мені дуже цікаво, — сказала вона, — чи ти здогадаєшся, що це, цього вечора.
Артур відчував: якщо його зараз стукнути пальцем то він задзвенить глибоким розлитим дзвоном наче сірий акваріум, якого він отримав невідомо від кого.
Форд Префект був роздратований тим, що його постійно будив звук пістолетних пострілів.
Він зісковзнув на люк, що вийшов з ладу, якого пристосував собі у якості ліжка, відімкнувши ту частину машинерії, яка шуміла найбільше і зробивши підкладку з рушників. Форд сповз по драбині і потайки пішов коридором. Настрій у нього був кепський.
Коридори були кошмаром клаустрофоба: погано освітлені, з ліхтарями, які постійно блимали і гасли. Це все через стрибок напруги який пройшовся цим шляхом через весь корабель, спричинюючи сильні вібрації і скрипучий гул.
Хоча, можливо, це не він.
Він зупинився і виглянув з-за стіни, коли щось схоже на маленький срібний дриль, пропливло повз з несамовитим виском.
Це також не те.
Він мляво проліз через двері і опинився у більшому коридорі, який все одно був погано освітлений.
Корабель хитнуло. Його і раніше постійно похитувало, але цей раз був потужніший. Невеликий загін роботів пронісся повз спричинюючи жахливий стукіт.
Все одно не те.
З одного кінця коридору поповз їдкий дим, тому він пішов у іншому напрямку.
Він минув цілий ряд наглядових моніторів вмонтованих в стіну і закритих ззовні загартованим, проте все одно погано прикріпленим, плексигласом.
На одному з них з’явилась жахлива зелена луската фігура рептилії, яка щось з запалом розповідала про Єдину Передавальну Систему Голосування. Важко було сказати, чи він за, чи проти неї. Але одне було зовсім очевидно — він дуже сильно за неї переживав. Форд вимкнув звук.
І це все одно було не те.
Він минув ще один монітор. Той показував рекламу, якоїсь брендової зубної пасти, яка безсумнівно дасть вам змогу почуватися вільно аби лише ви її використали. Її супроводжувала бридка ревуча музика, але це все одно не те.
Він підійшов до іншого, набагато більшого тривимірного екрану, який слідкував за зовнішньою частиною величезного срібного Заксізіанського корабля.
Поки він спостерігав, тисячі страшенно озброєних Зірзлянських роботичних крейсерів зблиснули пролітаючи через тінь супутника. Їх силуети вимальовувалися навпроти осліплюючого диску зірки Заксіс. Раптом Заксізіаський корабель одночасно випустив захмарну кількість жахливо некомпетентних військ з усіх своїх шлюзів.
Це воно.
Форд роздратовано струснув головою і потер очі. Він опустився на розтрощене тіло тьмяно-сріблястого робота, який не так давно яскраво палав, але тепер достатньо охолодився, щоб на ньому можна було сидіти.
Форд, позіхаючи, витяг із сумки свою копію
Він знову повернувся до
Він дістав маленький модуль пам’яті, скинув з нього обгортки і крихти печива, і вставив у гніздо з тильної сторони
Коли вся, на його думку, потрібна інформація була закинута в модуль, він від’єднав його, легенько підкинув у руці, поклав
— Причина з якої сонце сідає по вечорам, влітку і особливо в парках, — сказав серйозний голос, — це щоб зробити краще видимим те, як жіночі груди підстрибують вверх і вниз. Я переконаний, що в цьому вся справа.
Артур і Фенчьорч почувши це захихотіли, і пішли далі. На якусь мить вона обійняла його міцніше.
— І я впевнений, — сказав кучерявий рудий молодик, з довгим тонким носом зі свого шезлонга біля озера Серпентайн, — якщо хтось знайшов певну істину, той зрозуміє, що вона витікає з ідеальною натуральністю і логічністю з усього підряд, — він напосідав на свого темноволосого компаньйона, який розлігся на сусідньому шезлонгу і здавалося був пригніченим через власні проблеми, — от що Дарвін мав на увазі. Це точно. Це безсумнівно. І,— додав він, — я це обожнюю.
Він різко повернувся і скоса поглянув через свої окуляри на Фенчьорч. Артур відвів її подалі, в той же час відчуваючи як вона трусилася, ледь стримуючи сміх.
— Наступна спроба, — сказала вона, коли перестала хихотіти, — давай.
— Добре, — відповів він, — твій лікоть. Твій лівий лікоть. З твоїм лівим ліктем щось не так.
— І знову неправильно, — сказала вона, — зовсім неправильно. Ти рухаєшся не в тому напрямку.
Літнє сонце потроху потопало в зелені парку, схоже на — Давайте відверто. Гайд Парк приголомшливий. Все в ньому приголомшливе, хіба що крім сміття по понеділках. Навіть качки приголомшливі. Будь-яка людина, яка може минути Гайд Парк літнього вечора і ніскільки не розчулитись, скоріше всього минає його в машині швидкої допомоги, з покритим простирадлом лицем.
Це саме той парк, де люди витворяють більше незвичних речей ніж зазвичай деінде. Артур і Фенчьорч знайшли чоловіка в шортах, який тренувався грати на волинці під деревом. Він зупинився на мить, щоб відігнати пару американців, які ніяково намагались кинути кілка монет у скриню з-під волинки.
— Ні! — крикнув він, — забирайтесь! Я просто тренуюсь.
Він почав рішуче наповнювати мішок волинки, але навіть те, що він оглушив їх страшним шумом, не змогло зіпсувати їм настрій.
Артур обвів руку навколо неї і повільно опустив донизу.
— Я не думаю, що справа у твоїх сідницях, — сказав він через якийсь час, — здається в тобі взагалі нічого неправильного немає.
— Так, — погодилась вона, — в моїх сідницях немає нічого неправильного.
Вони цілувались настільки довго, що зрештою чоловік, який грав на волинці, сів з іншого боку дерева.
— Я розкажу тобі одну історію, — сказав Артур.
— Добре.
Вони знайшли клаптик газону, який був відносно чистий від парочок, які вже буквально налазили одне на одного, сіли і почали спостерігати за приголомшливими качками і присмерковим світлом, яке скакало по хвилькам, які відходили від приголомшливих качок.
— Історія, — сказала Фенчьорч, пригортаючи його руку до своєї.
— Яка розкаже тобі щось таке, що трапилось зі мною. І це абсолютна правда.
— Знаєш, інколи люди розповідають історії, які мали б трапитись із жінкою кузена його найкращого друга, але насправді ймовірно вони їх власне вигадали під розповіді.