Донато Карризи – Ловець тіні (страница 24)

Коли з операційного центру спробували зв’язатися з двома агентами по рації, як то робилося зазвичай щогодини, відповіді не отримали. Тоді надіслали для перевірки поліційний патруль, який і повідомив про страшний злочин.

Загальну картину подій уже з’ясували. Було вжито всіх застережних заходів з боку квестури з метою попередження витоку інформації.

Подвійне вбивство сталося неподалік від старого відрізку Аппієвого шляху, де того вечора помітили незвичне пожвавлення транспорту. На той час це було єдиним незвичним фактом, за який можна було зачепитися.

Віцеквестора Моро аж тіпало від люті. Операція «Щит» провалилася. А смерть двох агентів обернулася для поліції цілковитою поразкою.

Окрім того, монстр ще й познущався з тіла Пії Рімонті, розфарбувавши їй обличчя пудрою та губною помадою. Можливо, і цього разу зробив фото напам’ять про свою роботу. Хай би якою була мета того ритуалу, Сандрі він видавався відразливим.

І цього разу ніяких слідів ДНК убивці, ніяких відбитків пальців.

Разом з іншими членами команди ЦОС під проводом Моро Сандра переступила поріг квестури, повернувшись з місця злочину. Ціла юрба журналістів та фотографів товклася у фоє, чекаючи саме на Моро, який без будь-яких коментарів роздратовано проштовхнувся між ними до ліфтів.

Серед присутніх у фоє Сандра помітила матір Джорджо Монтефйорі. Жінка, що так наполегливо вимагала в поліції повернути їй особисті речі сина, тепер стояла там, стискаючи в руках пластиковий пакунок, яким намагалася привернути увагу Моро.

Віцеквестор звернувся до одного зі своїх підлеглих, говорив тихо, однак Сандра розібрала його слова:

— Приберіть мені з очей оту жінку. Поводьтеся чемно, але рішуче.

Сандрі стало шкода бідолашну, однак у душі вона розуміла роздратування Моро. Убито двох їхніх колег, зараз тут не було місця для виявів психозу матері потерпілого, навіть пояснюваного болем.

— Почнімо розслідування від самого початку, — оголосив віцеквестор членам групи, що зібралися в оперативному залі й майже відразу перейшов до оновлення зазначених на стіні попередніх деталей, додаючи до них ті, що їх вони знайшли на місці нового злочину.

Убивство в сосновому лісі біля Остії

Речові докази: наплічник, альпіністський шнур, мисливський ніж, револьвер Ruger-SP101.

Відбитки пальців хлопця на альпіністському тросі й на рукоятці ножа, залишеному в грудях дівчини: він наказав йому зв’язати дівчину й зарізати, якщо той хотів урятувати собі життя.

Убив хлопця пострілом у потилицю.

Нафарбував дівчині губи (щоб сфотографувати?).

Залишає соляну фігурку поряд із жертвами (ляльку?).

Убивство агентів Рімонті та Карбоні

Речові докази: мисливський ніж, револьвер Ruger-SP101.

Убиває агента Стефано Карбоні пострілом у груди.

Стріляє в агентку Пію Рімонті, поранивши її в живіт. Потім роздягає її. Приковує до дерева наручниками, піддає тортурам і добиває мисливським ножем. Фарбує їй обличчя (щоб сфотографувати?).

Поки Моро писав, Сандра відразу збагнула різницю в деталях, зібраних у місцях першого й другого злочинів. На другому їх було менше, і вони здавалися не такими очевидними.

І цього разу убивця не залишив для них нічого. Ніяких фігурок, ніяких особистих знаків.

Закінчивши, віцеквестор звернувся до присутніх:

— Я хочу, щоб ви знайшли кожного виродка чи маніяка з попередніми притягненнями до відповідальності за сексуальні злочини в цьому місті. Ви мусите всіма правдами й кривдами витягнути з них усе, що їм відомо. Ми повинні ще раз переглянути їхні справи, слово за словом, перевірити, якщо виникне потреба, усі їхні пересування протягом останніх років. Хочу знати те, що є в їхніх комп’ютерах, які сайти вони відвідують, над якою бридотою мастурбують. Отримаємо роздруківку їхніх телефонних номерів, зателефонуємо на кожен номер — на всі до одного! — аж поки щось не з’ясується. Вони повинні почуватися під прицілом, загнаними в куток. Наш монстр не міг вигулькнути нізвідки, у нього повинно бути якесь минуле. А тому перечитайте звіти та протоколи розслідувань, прискіпуйтеся до кожної дрібниці, що впаде в око. І принесіть мені щось на цього сучого сина.

Моро завершив прочухана, гепнувши кулаком об стіл.

Планерка закінчилася.

Сандрині підозри дістали підтвердження: у них не було ніяких зачіпок. Від цієї думки стало тривожно на серці. У душі знала, що не лише вона так почувалася. На обличчях колег відбивалася та сама збентеженість.

Поки всі виходили із зали, вона на мить зустрілася поглядом з комісаром Креспі. Вигляд у літнього поліціянта був замучений — так, ніби події останніх днів стали для нього важким випробуванням.

— Ну, то як минув огляд квартири Астольфі? — запитала вона.

Креспі відповідав за обшук помешкання судмедексперта, який наклав на себе руки.

— Ніякого зв’язку з убивством.

Сандра здивувалася:

— Тоді як ти поясниш те, що він вчинив?

— А хто його знає! Оті з ЦОС перебрали до дрібниць усе його життя, кожну його хвилину й нічого не знайшли.

Вона не могла цьому повірити. Як це?

— Він міг відразу допомогти нам урятувати Діану Дельґаудіо, а замість цього залишив її помирати. А потім приховав і знищив доказ. Нікому не спаде на думку допомагати злочинцеві, якщо він у цьому особисто не зацікавлений.

Креспі збагнув, що говорить занадто голосно, а тому підхопив її під руку й відвів убік:

— Не знаю, що там вдарило в голову Астольфі, однак подумай: навіщо йому було знищувати соляну фігурку? Так, він був самотній. Відлюдькуватий тип і, правду кажучи, нікому не подобався. Можливо, у нього були причини не довіряти квестурі чи взагалі людській расі. Хтозна. З деякими соціопатичними особами таке трапляється, вони скоюють страшні та незбагненні вчинки.

— Ти кажеш, що Астольфі був божевільний?

— Божевільний — ні, хіба що дещо втратив самоконтроль. — Він помовчав. — Якось я заарештував педіатра, який у кожному сто одинадцятому рецепті виписував хибні ліки. І ті бідолашні діти потім мучилися, але ніхто не розумів причини.

— Чому саме сто одинадцятому?

— А хто його знає!? Однак саме ота точність його й видала. Щодо решти, він був чудовим лікарем — на диво уважним, турботливим. Може, просто мав потребу час від часу давати волю темній стороні своєї душі.

Утім таке пояснення Сандру не переконало.

Креспі поклав руку їй на плече:

— Знаю, що тобі від цього боляче, адже саме ти викрила того вилупка. Але ти сама знаєш, що серійні кілери зазвичай не мають спільників, це самотні вовки. До того ж вірогідність того, що Астольфі міг знати убивцю і що — такий збіг! — саме його викликали на місце першого злочину, видається мені надзвичайно низькою.

Нехай і неохоче, але поліціянтці довелося визнати, що в словах комісара був здоровий глузд. Однак через це вона почувалася ще вразливішою, ще більш безсилою перед тим, що скоїлося. Вона згадала пенітенціарія. Де він зараз? Їй так кортіло поговорити з ним, так хотілося, щоб він її заспокоїв і підбадьорив.

Маркус прибув до клубу SX, коли до восьмої бракувало зо дві-три хвилини. Тієї вранішньої години вуличка, де розташовувався заклад, була безлюдна. Він підійшов до вхідних дверей і натиснув кнопку виклику домофона, зачекав відповіді. Марно.

Він подумав, що Космо, не побачивши його до призначеного часу, можливо, вирішив прискорити вивезення своєї родини. Той чоловік дуже боявся, і Маркус не міг передбачити, яким чином діятиме його мозок, якщо відчує загрозу.

Однак пенітенціарій не міг знехтувати жодним слідом, навіть найдрібнішим. Отже, переконавшись спершу в тому, що поблизу справді нікого немає, він вийняв з кишені маленьку розкладну викрутку, яку завжди носив із собою, і відімкнув нею дверний замок.

Пройшов довгим цементним коридором, що вів до червоних дверей. Неонова лампа, яка зазвичай його освітлювала, цього разу була вимкнена. Повторив ту саму операцію з другими дверима й увійшов до приміщення.

У кімнаті було лише одне джерело світла, над центральним майданчиком.

Пенітенціарій пройшов через залу, ретельно обходячи дивани й столики. За хвилину ступив до підсобки, де містився кабінет Космо. На порозі завмер.

У тиші, яка панувала навколо, було щось моторошне.

Ще навіть не доторкнувшись до ручки дверей, він уже збагнув, що по той бік дверей на нього чекає труп.

Коли він нарешті переступив поріг, побачив у темряві мертве тіло Космо Бардіті, схилене над письмовим столом. Маркус підійшов і увімкнув настільну лампу. Чоловік стискав у руці пістолет. А на скроні був слід від кулі. Очі вирячені, права щока в калюжі крові, що розлилася аж до краю столу й краплями стікала на підлогу.

Усе було влаштовано таким чином, щоб скидалося на самогубство, але Маркус знав, що то неправда. Хоч і не було слідів сутички, які свідчили б про присутність убивці. Космо нізащо не наклав би на себе руки. Тепер у нього була донька, він говорив про неї з такою гордістю! Він нізащо її не покинув би.

Його вбили, бо він дізнався про щось дуже важливе. В останньому повідомленні, залишеному в скриньці голосової пошти, він промовив слова, які викликали неабияку тривогу.

Усе значно гірше, аніж ми могли собі уявити. Ми в небезпеці, у великій небезпеці.

Що мав на увазі Бардіті? Що його так налякало?

Сподіваючись, що перед смертю чоловік зміг залишити йому якусь зачіпку, Маркус узявся оглядати кімнату. Спершу він надів гумові рукавички, по тому повідсував усі шухляди письмового столу, порився в кишенях мертвого, пересунув меблі та інші предмети, заглянув до кошика для сміття.