Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 52)

«Завжди можна натрапити на ще одне тіло, таке буває», — сказав він.

Але Сандра завжди відчувала, коли хтось із колег говорив їй неправду. Так поводяться поліціянти, коли бояться, що не виконали всього, що було слід, і тепер намагаються виправитися, перш ніж це обернеться проти них.

Цієї миті за її спиною з’явився комісар Камуссо.

— Усе гаразд? — поцікавився він. — Я помітив, що ви поквапом залишили будинок…

— Хотіла вдихнути свіжого повітря, — урвала його Сандра.

— Ви знайшли щось цікаве? Я не хотів би, щоб ви постали перед своїм начальником із порожніми руками.

Було очевидно, що Камуссо лише намагається бути ввічливим. Але Сандра хотіла скористатися нагодою.

— Є дещо. Трохи дивне. Може, ви допоможете це зрозуміти.

Комісар поглянув на неї здивовано.

— Слухаю.

Сандра помітила в його очах тінь неспокою. Розгорнула теку й показала фото чотирьох жертв Єремії Сміта.

— Я зауважила, що маніяк убивав пересічно що півтора року. Коли його викрили, час саме сплив. Я розмірковую, чи не готувався він до наступного вбивства. Як ви напевно знаєте, у житті серійних убивць проміжки між злочинами мають ключове значення. Якщо кожен із цих періодів ділити на три фази, тобто задум, планування та дія, то я сказала б, що Єремія, коли нездужав, перебував у третій фазі.

Комісар мовчав. А Сандра промовила:

— Отож я запитую себе, чи нема в якомусь місці ув’язненої жінки, яка чекає, поки ми її відшукаємо.

Вона сказала це так, щоб трохи пом’якшити похмурий вираз його обличчя.

— Можливо, — неохоче пробурмотів комісар.

Сандра відчула, що не лише вона про це подумала.

— Чи не зникала останнім часом якась дівчина?

Камуссо нашорошився.

— Ви ж знаєте, пані, як це буває з такими справами. Існує ризик, що станеться витік конфіденційної інформації, яка може зашкодити слідству.

— Чого ви боїтеся? Натиску журналістів? Громадської думки? Своїх начальників?

Комісар замислився. Розуміючи, що Сандра не припинить допитуватися, таки визнав:

— Майже місяць тому зникла студентка з архітектурного відділення. Спершу все вказувало на те, що вона пропала з власної волі.

— Боже мій. — Сандра не могла повірити, що її здогадка правильна.

— Усе так, як ви сказали, час збігається. Та немає ніяких доказів, лише підозри. Але уявіть собі метушню, яка зчинилася б, коли б усі довідалися, що ми нехтували справою, поки не з’явився цей Єремія Сміт.

Сандра й не думала засуджувати колег. Інколи поліціянти діють під тиском і припускаються помилок. Але не можуть розраховувати на пробачення. І в цьому немає нічого дивного. Люди очікують відповіді, солідної доказової бази й чесного правосуддя.

— Ми шукаємо її, — мерщій додав Камуссо.

«Не тільки ви», — подумала Сандра. Зрештою вона зрозуміла, яку роль відіграють у цій історії пенітенціарії.

Кам’яна статуя ангела кинула тінь на комісара.

— Як звуть цю студентку?

— Лара.

11:26

Озеро Немі має площу близько півтора квадратних кілометра й розташоване в Альбанських горах, що на південь від Рима, у кратері вулкану. Уже чимало століть існує легенда, що на дні лежать рештки двох величезних, багато оснащених суден, які побудували за дорученням імператора Калігули і які стали справжніми плавучими палацами. Місцеві рибалки протягом тривалого часу витягали з води їх рештки.

Після багатьох спроб лише у XX столітті, після часткового осушення озера, змогли підняти обидва судна й помістити їх у музей, у якому, вони, проте, згоріли під час Другої світової війни. Провину поклали на німецьких солдатів, але насправді доказів цього не знайдено.

Цю інформацію було вміщено в буклеті, який Клементе залишив йому в поштовій скриньці, використовуваній для обміну документами. Колега додав туди також коротке досьє на Альберто Канестрарі. У ньому не було нічого суттєвого, крім інформації, яка змусила Маркуса ненадовго податися за місто.

Він їхав берегом озера в автобусі й розмірковував про винятковий зв’язок цих місць із вогнем. Немовби далекий відгомін трагічного спадку, клініка, яку Канестрарі побудував біля озера Немі, була знищена в пожежі через підпал. Винуватця не спіймали.

Автобус їхав угору, залишаючи по собі смугу чорного диму. Маркус розпізнав обсмалену полум’ям будівлю, яка все ще становила собою гідний уваги елемент краєвиду.

Він вийшов біля розташованої неподалік галявини й решту дороги подолав пішки. Увійшов через браму, де ще була вивіска з назвою клініки, схована під розлогим плющем. Рушив алеєю між деревами. Рослинність кущилася тут без перешкод і заповнювала кожне вільне місце. Будівля мала два поверхи й підвал. Колись це була літня резиденція, пізніше перебудована й модернізована.

«Це мало бути маленьке королівство Альберто Канестрарі», — подумав Маркус, придивляючись до споруди, укритої шаром сажі. Людина, яку вважали за доброчесну, дарувала тут людям життя.

Маркус увійшов до передпокою, проминувши те, що лишилося від сталевих дверей. Ізсередини все було на вигляд таке саме примарне, як із фасаду. Обгорілі колони в холі були такі тонкі, аж важко вірилося, що вони тримали вагу склепіння. Підлога в багатьох місцях викривилася, а зі щілин виріс бур’ян. У стелі зяяла вибоїна, через яку можна було побачити другий поверх. Навпроти Маркуса — широкі сходи, які вгорі розділялися на два крила.

Він обійшов клініку, почавши з другого поверху. Це місце скидалося на готель, одномісні кімнати були обладнані всіма зручностями. Те, що залишилося з меблів, свідчило про клас люкс. Клініка Канестрарі мала бути дуже прибуткова. Маркус обійшов три операційні. Тут вогонь заподіяв найбільше лиха, знищивши все. На паркеті валялися хірургічні знаряддя та інші металеві предмети, які опиралися стихії. Перший поверх був у такому самому стані, як другий. Полум’я перекидалося з одного приміщення на друге, залишаючи темні смуги на стінах.

На момент пожежі клініка була порожня. Після смерті Канестрарі пацієнти її залишили. Їх приводили сюди надія і віра в надзвичайні здібності хірурга.

Маркус нарешті сформулював думку, яка непокоїла його протягом останньої години. Хтось хотів спалити клініку після самогубства лікаря, бо, мабуть, боявся, що в ній є компрометаційні докази.

Певно, з цієї самої причини в кабінеті Канестрарі було розміщено камеру, а двоє здорованів так завзято переслідували його того ранку. Вони були вбрані в елегантні темні костюми, тож мали бути професіоналами. Очевидно, хтось їх найняв.

Маркус мав надію, що вогонь помилував бодай щось. У нього навіть було таке передчуття, бо в іншому разі таємничий пенітенціарій припинив би слідство.

«Якщо він дізнався правду, я теж можу», — подумав чоловік.

Спустившись у підвал, Маркус став перед приміщенням, до якого, згідно з табличкою на дверях, приносили лікарняне сміття. Здогадувався, що потім його відправляли на переробку. Він увійшов туди й побачив скелети контейнерів, частково розтоплених полум’ям. Паркет було викладено маленькими синіми кахлями. Майже всі потріскані або обсмалені. Окрім однієї.

Маркус присів навпочіпки, щоб придивитися. Здавалося, хтось її вийняв, очистив і поклав на місце. Зауважив, що вона не закріплена, і легко її зняв. Під нею була мілка заглибина, яка сягала кутка стіни. Він засунув туди руку, а тоді намацав і витягнув металеву коробку. Завдовжки близько тридцяти сантиметрів.

На ній не було ані замкової шпарини, ані замка. Маркус підняв кришку. Не відразу здогадався, на що дивиться, і за хвилину зрозумів, що здовжений білий предмет усередині — це кістка. Придивився до неї. Дійшов висновку, що це людська плечова кістка. Йому здалося, він завжди це знав, хоча не розумів звідки. Тепер не хотів над цим замислюватися, адже збагнув, що знає правду про цю кістку. Зважаючи на ступінь її звапніння, жертва ще не досягла статевої зрілості.

Невже Альберто Канестрарі мав на совісті вбивство дитини? Маркус відчував, що його охоплює жах, який тамує йому дух і спричиняє тремтіння рук. Він відчував: байдуже, у чому полягає випробування, якому піддає його Бог, — він не гідний його. Він уже хотів перехреститися, аж ось дещо зауважив.

Напис, вирізаний у кістці гострим знаряддям. Ім’я та прізвище: Астор Ґояш.

— Вибачте, але я мушу це у вас забрати.

Маркус повернувся й побачив чоловіка з пістолетом у руці. Він упізнав його — це був той самий здоровань у піджаку й краватці, який кілька годин тому намагався наздогнати його в амбулаторії Канестрарі. Маркус не сподівався, що знов його зустріне. Звідси було багато кілометрів до людського житла, отож він визнав, що шансів немає. Був певний, що тут і помре. Але не хотів померти вдруге.

Раптом ситуація здалася йому знайомою. Він уже зазнав цього страху, дивлячись у дуло пістолета. Це було в готельному номері в Празі, того дня, коли вбили Девока.

Маркус частково пригадав, що тоді сталося.

Він і його вчитель не хотіли бути лише глядачами. Дійшло до гострого обміну словами. Був також третій чоловік, найманий убивця, шульга. Йому він протистояв.

Тепер, подаючи кістку здорованеві, Маркус різко підвівся й кинувся на нього. Чоловік цього не сподівався. Він відступив на крок, але спіткнувся та впав на паркет, випустивши пістолет.

Маркус кинувся за зброєю і став над ним. У нім пульсувало нове, невідоме раніше почуття. І несила було його опанувати. Ненависть. Маркус націлився в голову чоловіка. Не пізнавав самого себе, хотів лише одного — натиснути на спусковий гачок. Від пострілу його утримав чийсь крик: