Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 47)

Однак після смерті Девока й аж до візиту у квартиру Дзіні напередодні ввечері Маркус був переконаний, що він сам.

Ця думка не давала йому спокою, коли він ішов вуличками єврейського гетто до Портика Октавії позаду великої синагоги. У Давньому Римі тут містився храм Юнони, а потім Юпітера Статора. Над руїнами звели сучасний міст зі сталі й деревини, з якого відкривався краєвид на Цирк Фламінія.

Клементе тримався обома руками за балюстраду. Він уже знав усе.

— Як його звуть? — спитав Маркус.

— Ми не знаємо, — відповів його приятель, не повертаючись.

Маркусa не задовольнила така відповідь.

— Хіба це можливо, щоб ви не знали особи одного з пенітенціаріїв?

— Я не надурив тебе, сказавши, що лише отець Девок знав імена й обличчя вас усіх.

— То в чому полягала брехня? — Маркус квапив його, здогадуючись, що Клементе почувається винним.

— Це почалося значно раніше, ще до справи Єремії Сміта.

— Отже, ви знали, що хтось порушує таємницю архіву. — Він мав дійти до цього сам.

— «Це сталося. І станеться знову»… «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно». Хочеш знати, що це означає? Зазирни до Екклезіяста, розділ перший, вірш дев’ятий[24].

— Коли розпочалися викриття?

— Кілька місяців тому. Було забагато жертв, Маркусе, а це погано для Церкви.

Слова Клементе стурбували його. Він думав, що найважливіше — порятунок Лари. Тепер, однак, мав задовольнитися чимось іншим.

— Отже, вам треба лише ліквідувати витік інформації з архіву й не допустити, щоб світ дізнався, що це самовільне вчинення справедливості сталося через нас? Тоді яку роль відіграє в цьому Лара? Вона була лише «одним із випадків на роботі»? А її смерть ви визнаєте неминучим побічним наслідком? — У його голосі звучала нестяма.

— Тебе покликали, щоб урятувати цю дівчину, — нагадав Клементе.

— Це неправда.

— Те, що робили пенітенціарії, суперечило постановам Церкви. Ваш орден розпущено, але деякі з вас і надалі хотіли діяти.

— Девок.

— Він стверджував, що припинення діяльності було б помилкою, що пенітенціарії мають відігравати важливу роль і що світ має дізнатися про все зло, сховане в архіві. Девок був переконаний, що його місія дуже важлива, а ти й інші священики пішли за ним, щоб узяти участь у цьому безумстві.

— Навіщо ти приїхав до Праги? Щоб знайти мене? А що я там робив?

— Не знаю, присягаюся.

Маркус поглянув на руїни імператорського Риму. Він потроху розумів, яку роль повинен відіграти.

— Щоразу, коли хтось із пенітенціаріїв викриває одну таємницю, він залишає сліди для своїх колег. Хоче, щоб його стримали. Ви перепідготували мене лише для того, щоб я його знайшов. Я став вашим слугою. Зникнення Лари правило за привід. Ви хотіли втягнути мене в справу так, щоб я нічого не підозрював. Але насправді вам начхати і на мене, і на неї.

— Не начхати! Як ти можеш таке казати?!

Маркус підійшов до Клементе й поглянув йому в очі.

— Якби архіву нічого не загрожувало, ви залишили б мене на лікарняному ліжку позбавленим пам’яті.

— Ні. Ми прагнули повернути тобі спогади, щоб твоє життя тривало. Я приїхав до Праги, бо Девок загинув. Дізнався, що, коли в нього стріляли, хтось був із ним. Я не мав уявлення, хто ти такий, тільки знав, що ти в лікарні й нічого не пам’ятаєш.

Спочатку Маркус просив повторювати собі цю історію, щоб дізнатися, ким він є. Обшукавши його речі в готельному номері, Клементе знайшов ватиканський дипломатичний паспорт, виданий на фальшиве прізвище, а також нотатки — щоденник, у якому Маркус писав про себе, побоюючись, мабуть, що, якби помер, залишився б безіменним трупом. Переглянувши цей щоденник, Клементе здогадався, хто такий Маркус. Але дістав підтвердження лише тоді, коли по виході з лікарні відвів його на місце нещодавнього злочину. І цього разу Маркус зумів доволі точно описати, що сталося.

— Я розповів це своєму начальству, — вів далі Клементе. — Вони хотіли відмовитися. Я наполягав, кажучи, що ти нам потрібен, і переконав їх. Тебе ніколи не використовували, якщо це тебе турбує. Ти став для нас такою собі можливістю.

— А якщо я знайду пенітенціарія-зрадника, що на мене чекатиме?

— Ти будеш вільний — не розумієш цього? Зовсім не тому, що це вирішить хтось інший. Якщо хочеш, ти можеш піти зараз, це залежить від тебе. Ти не маєш ніяких зобов’язань. Однак я знаю, що в глибині серця ти маєш потребу дізнатися, хто ти насправді. А те, що ти нині робиш, хоч і не усвідомлюєш цього, допоможе тобі все збагнути про себе.

— По всьому пенітенціарії знов стануть історією. І цього разу ви добре про це подбаєте.

— Якщо орден розпустили, то для цього існував якийсь привід.

— Який? — спитав Маркус задиристо. — Ну ж бо, насмілься, розкажи мені.

— Є справи, яких ані я, ані ти не зможемо зрозуміти. Постанови згори, що відповідають конкретним потребам. Як люди Церкви ми зобов’язані виконувати їх без вагань, пам’ятаючи, що над нами є хтось, хто здійснює вибір заради нашого добра.

Поміж античних колон ширяли зграї птахів, гармонійно кружляючи та співаючи у дзвінкому світанковому повітрі. Починався сонячний день, але погода контрастувала з тим, що коїлося в душі Маркусa. Попри те що він боровся, йому не завдавала прикрості й думка, що можна жити інакше. Виявивши свій талант, він почувався до певної міри зобов’язаним, немовби міг знайти в собі пояснення всього зла. Але тепер Клементе звільнив йому шлях до виходу. Однак він мав рацію, коли казав, що те, що робить Маркус, вигідно і йому самому. Якби він знайшов Лару й стримав таємничого пенітенціарія, то заслужив би на те, щоб піти. Це було б прийнятно.

— Що я маю робити? — спитав Маркус.

— Дізнайся, чи дівчина жива, і врятуй її.

Маркус добре знав, що єдиний спосіб це зробити — піти слідами пенітенціарія.

— Йому вдалося розкрити справи, які в архіві класифікували як нерозкриті. Він спритний.

— Ти теж. В іншому разі ти не розкрив би того самого. Ти такий, як він, — відповів Клементе.

Маркус не міг сказати, втішило його це порівняння чи налякало. Мусив, однак, довести все до кінця.

— Цього разу йдеться про код c.g. 925-31-073, — нагадав він.

— Це тобі не сподобається, — попередив його Клементе й вийняв із внутрішньої кишені піджака конверт. — Одну людину вбили, але ми не знаємо, хто це. Убивця зізнався в скоєнні злочину, але ми не знаємо його імені.

Маркус узяв конверт і здивувався, що він такий легкий та тонкий. Відкрив його й побачив усередині лише один аркуш, увесь списаний від руки.

— Що це?

— Визнання гріхів одного самогубця.

7:40

Вона прокинулася, відчувши пестливий доторк на щоці. Розплющила очі, сподіваючись, що побачить біля себе Шалбера. Але була сама. Утім враження було дуже чітке.

Її супутник на цю дивну ніч уже встав. Сандра почула шум води у ванній. «Так краще», — подумала вона. Не була певна, чи хоче його побачити. Ще ні. Мала потребу в дрібці часу для себе. Адже тепер, удень, вона зовсім інакше оцінювала те, що сталося вночі. Нечутливе до її засоромлення й турбот сонце вдиралося крізь жалюзі в кімнату, освітлюючи розкидану білизну й зім’яте покривало в ногах ліжка, а також її оголене тіло.

— Я гола, — пробурмотіла вона під ніс, немовби хотіла впевнитися, що це насправді.

Спочатку вона вирішила, що вся річ у вині. Але потім усвідомила, що це не так. Кого вона хотіла обманути? «Жінки ніколи не погоджуються на секс випадково», — сказала вона собі. Так роблять чоловіки. Коли є можливість, охоче використовують жінок. А жінки мусять до того підготуватися, хочуть мати гарний вигляд і добре пахнути. Бо навіть якщо здається, що вони прагнуть пригоди на одну ніч, насправді цю ніч вони вже запланували. І хоча протягом останніх місяців Сандра не думала, що з нею станеться щось таке, вона не піддалася й далі дбала про себе: якась її частина не дозволила, щоб восторжествувало страждання. Крім того, згадала про матір. Перед похороном Давіда вона послала Сандру до кімнати, щоб донька причепурилася. «Жінка завжди знайде дві хвилини, щоб причесатися, — сказала вона й додала: — Навіть тоді, коли ледве дихає від болю». Це не мало нічого спільного з красою чи зовнішнім виглядом, ішлося про питання особистості, жертву заради себе, те, що чоловіки точно визнали б перебільшенням.

Сандра була засоромлена. Невже Шалбер подумав, що вона віддалася йому занадто легко? Побоювалася, що він міг її так оцінити. Давід помер недавно, а вдова охоче лягла в ліжко з іншим.

Жінка раптом усвідомила, що шукає приводу, аби відчути відразу до Шалберa, який цієї ночі був такий чутливий. Пам’ятала, що він мовчки притуляв її до себе й цілував у тім’я, а вона чула його тепле дихання.

Від першої хвилини її до нього вабило. Мабуть, саме це і дратувало. Вона впізнала банальну схему: передусім чоловік і жінка ненавидять одне одного, а потім неминуче закохуються. Почувалася як наївне п’ятнадцятирічне дівчисько. Бракувало лише, щоб стала порівнювати коханця з Давідом. На превелику силу відкинула цю думку, після чого примусила себе встати з ліжка. Схопила труси й швидко вдягла на той випадок, якби Шалбер вийшов із ванної та заскочив її цілком беззахисну.

Сандра сиділа на ліжку й чекала, поки ванна звільниться й вона зможе побути там під потоком теплої води. Хотіла розплакатися, але водночас відчувала радість.

Вона ще кохала Давіда. «Ще», — у цьому слові крився плин часу. Це спало їй на думку, а Сандра навіть не зауважила. Попередження, що це станеться. Усе змінюється, і рано чи пізно зміниться і її кохання. Що вона відчуватиме до Давіда за двадцять чи тридцять років? Сандрі двадцять дев’ять років, і вона повинна жити, попри те що це буде життя без нього. Щоразу, коли озиратиметься в минуле, силует її чоловіка ставатиме дедалі невиразнішим, а одного дня зовсім зникне. Вони були разом довго, але не аж так, щоб цей час міг витримати порівняння з майбутнім. Сандра боялася, що забуде його. Тому відчайдушно хапалася за спогади.