Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 28)

Єремія зберігав ці речі в кімнаті, адже хотів мати їх біля себе. Завдяки цьому він думав, що дівчата повсякчас поряд. Їх стражденні душі ув’язнені в цьому будинку разом із ним.

Але поміж предметів бракувало чогось, що належало б Ларі.

Маркус увійшов до вітальні, а Клементе залишився на порозі. Меблі накриті білими чохлами, крім крісла, що стояло посередині, перед старим телевізором. Столик був перекинутий, на підлозі лежали друзки кухля й крихти печива, а поряд засохла світла пляма.

«Єремія перекинув столик, коли йому стало погано», — подумав Маркус. Він вечеряв перед телевізором молоком із печивом. Ця картинка чудово свідчила про його самотність. Єремія не переховувався, його найкращим укриттям була байдужість оточення. Якби світ ним зацікавився, можливо, його зупинили б значно раніше.

— Єремія Сміт — це тип людини, закритої в собі, але він перетворювався на когось іншого, щоб ловити своїх жертв.

Маркус пригадав: «Усіх, крім Лари, він викрав удень». До чого він удався, щоб наблизитися до своїх жертв і здобути їхню довіру? Він був переконливий, дівчата його не боялися. Чому він не використав ті самі прийоми, щоб знайти приятелів? «Його єдиною метою було вбивство, а вчинення зла — винагородою, тому що саме завдяки злу він здавався гідним довіри», — думав Маркус. Але було щось, чого Єремія Сміт не врахував: за все потрібно платити. Кожну людську істоту, навіть таку, яка обрала самотнє життя, найбільше жахає смерть наодинці, думка, що ніхто за нею не плакатиме, ніхто не відчує її відсутності й не згадуватиме. «Те саме сталося й зі мною», — спало на думку Маркусові.

Він придивився до місця, де рятувальники реанімували Єремію. Тут лежали латексні рукавички, марля, шприци й канюлі. Усе мало такий самий вигляд, як під час тих напружених хвилин.

Маркус намагався уявити, що сталося перед тим, як Єремія Сміт відчув симптоми отруєння.

— Хтось, хто його отруїв, знав його звички. Поводився з ним так само, як він із Ларою. Втрутився в його життя, увійшов до його дому й спостерігав за ним. Не всипав наркотик у цукор, але, мабуть, укинув щось у молоко. Це помста.

Клементе спостерігав за своїм опікуваним, за тим, як він намагався зрозуміти хід думок того, хто це вчинив. Він мовив:

— Тому Єремії стало зле, і він звернувся до швидкої.

— Найближчою є клініка Джемеллі, отож не дивно, що виклик було скеровано туди. Хтось, хто влаштував усе це Єремії Сміту, добре знав, що вчора ввечері черговим лікарем була Моніка, сестра його першої жертви, — здогадувався Маркус, вражений хитрістю людини, яка все це організувала. — Він діяв не хаотично. — Крок за кроком Маркус викривав інтригу, її суть. — Згоден, ти молодець. А тепер подивимось, що ти залишив для нас, — сказав він, немовби звертаючись до таємничого супротивника.

— Гадаєш, тут є якісь підказки, котрі можуть нас довести до місця, де ув’язнена Лара?

— Ні, він дуже хитрий. Хоч би й були, він їх усунув. Не забувай, що дівчина є винагородою. Ми маємо її заслужити.

Маркус став ходити кімнатою, певний, що знайде щось, чого не помітив відразу.

— І що, на твою думку, ми маємо шукати? — спитав Клементе.

— Те, що не має зв’язку з рештою. Щоб захиститися від поліції, він мусив залишити знак, який тільки ми можемо прочитати.

Маркус намагався точно визначити місце, від якого треба розпочати обшук кімнати. Був певний, що йому в очі впаде якась очевидна аномалія. Найбільш логічним було місце, де лежав Єремія.

— Жалюзі, — кинув він і заслонив два великих вікна, що виходили на заднє подвір’я.

Маркус освітив кімнату світлом ліхтаря. Промінь видобував із сутінків предмети, і тіні від них здіймалися за чергою, як слухняні солдати. Дивани, буфет, стіл, крісло, камін, над яким висіла картина з тюльпанами. Маркус подумав, що десь уже це бачив. Він знову освітив картину з квітами.

— Її тут не має бути, — промовив він.

Він точно пам’ятав цей камін із пісковику, адже бачив такий на фото, що до нього придивлявся в кабінеті. Єремія з матір’ю стояв біля полотна, на якому олією був зображений його померлий батько.

— Цю картину перевісили, — вирішив Маркус.

Але в кімнаті для неї місця не було. Маркус підійшов до картини з тюльпанами, підійняв раму та впевнився, що на стіні залишений слід від іншої картини. Він хотів був уже відійти, коли побачив, що на звороті, у нижньому кутку ліворуч, видно цифру 1.

— Я знайшов її, — проказав Клементе з коридору.

Маркус підійшов до нього й побачив портрет батька Єремії, що висів на стіні біля дверей. Він зняв картину й подивився, що за нею. Цього разу знайшов цифру 2. Чоловіки ззирнулися, подумавши про те саме. Розділилися й заходилися знімати всі картини в коридорі, намагаючись знайти третій номер.

— Є, — гукнув Клементе.

Це був сільський пейзаж, що висів у глибині коридору, якраз біля підніжжя сходів. Чоловіки стали підійматися нагору. На півдорозі знайшли й четверту картину, таким чином упевнившись, що вони на правильному шляху.

— Він нас веде, — сказав Маркус.

На другому поверсі, біля сходів, вони побачили п’яту картину. А потім шосту в закутку й сьому в коридорі, що вів до спалень. Восьма була маленька, намальована темперою. На ній був зображений тигр, що мав такий вигляд, немовби зійшов зі сторінок роману Сальґарі[17]. Він висів біля невеликих дверей у приміщенні, яке, певно, було дитячою кімнатою Єремії Сміта. На полиці стояв батальйон олов’яних солдатиків, поряд коробка з конструктором, рогатка, а на підлозі — коник-гойдалка.

«Часто забувають, що чудовиська теж колись були дітьми», — подумав Маркус. Є речі, які ми носимо в собі з дитинства. Хто знає, під впливом чого народилася в нім потреба в убивстві?

Клементе відчинив двері й побачив круті сходи, які, напевно, вели на горище.

— Може, поліціянти ще не перевіряли там?

Обидва були певні, що дев’ята картина остання. Вони обережно ступали нагору нерівними сходами. Стеля над ними була низька, і вони нахилили голови. У кінці тісного кам’яного проходу було велике приміщення, заставлене старими меблями, книжками та скринями. Між дошками попід стелею горища птахи звили гнізда. Перелякані появою людей, вони закружляли, шукаючи способу, як утекти, і врешті вилетіли в прочинене вікно.

— Ми не можемо залишатися тут довго, незабаром світатиме, — поквапив Маркусa Клементе, зиркнувши на годинник.

Вони заходилися шукати картину. У кутку стояло декілька полотен. Клементе підійшов, щоб їх роздивитися.

— Нічого, — сказав він за хвилину, струшуючи пил зі свого одягу.

Маркус побачив золотистий фриз, що виглядав з-за великої скрині. Він обійшов її та опинився перед розкішною рамкою, що висіла на стіні. Зайве було й повертати зображення, щоб упевнитися: це і є дев’ята картина. Те, що висіло там в обрамленні, було досить незвичне, тож підтверджувало їхнє переконання: пошук «скарбу» добіг кінця.

Дитячий малюнок.

Виконане кольоровими олівцями на аркуші зошита зображення помістили в цю пишну раму саме для того, щоб привернути увагу.

На ньому намальовано літній або весняний день, усміхнене сонце посеред буйної природи. Дерева, ластівки, квіти й струмок. Головні персонажі — двоє дітей, дівчинка в сукні в червоний горошок і хлопчик, який тримає щось у руці. Попри барвисті кольори й цілком невинну тему Маркус мав якесь дивне враження. У малюнку крилося щось зловісне.

Він ступив уперед, щоб краще роздивитися. І лише тоді зауважив, що на сукні дівчинки не горошок, а кровоточиві рани. А в хлопчика у руках ножиці.

Зиркнув на дату збоку: малюнок зробили двадцять років тому. Єремія вже тоді був надто дорослий, щоб його створити. Отже, картинка була плодом хворої фантазії когось іншого. Маркусові спало на думку «Мучеництво святого Матвія» Караваджо — перед собою він теж бачив місце злочину. Проте, коли малюнок зробили, справжній жах був іще попереду.

«Чудовиська теж колись були дітьми», — повторив подумки він. Автор малюнка вже дорослий. Маркус зрозумів, що повинен його знайти.

6:04

Від першого дня в поліції тебе навчали, що на місці злочину не може бути нічого випадкового. Потім повторювали це за кожної нагоди, якщо ти забувала. Пояснювали, що визнання будь-чого за збіг обставин не лише може завести в пастку, а й утруднити або навіть унеможливити віднайдення правди. І наводили як приклад різні випадки, за яких такі помилки компрометували слідство.

Завдяки цьому Сандра не надто вірила в долю. Однак визнавала, що простежування випадкових зв’язків між подіями інколи корисне, принаймні привертає нашу увагу до речей, які за інших обставин ми нізащо не спостерегли б.

Інколи дивні збіги ми визнаємо за випадковість або, якщо вони провокують зміни в нашому житті, називаємо їх знаками. Часто це змушує нас думати, що ми адресати якогось послання, скерованого саме до нас, немовби сила, що править світом, чи якась вища істота обрала саме нас. Іншими словами, це дає нам змогу почуватися винятковими.

Сандра пам’ятала, що Карл Ґустав Юнґ називав такі хитросплетіння обставин синхронічністю, вирізняючи певні їх ознаки: вони мають бути вільні від причинно-наслідкових зв’язків, їх супроводжує глибоке емоційне переживання, і врешті вони повинні мати потужне символічне значення.

Юнґ писав, що певні люди протягом цілого життя надають глибокого значення кожній надзвичайній події, яка їх супроводжує. Сандра до таких не належала, але з часом змінила думку. Причиною стала розповідь Давіда про дивовижний ланцюг подій, які привели до їхньої зустрічі.