Долорес Редондо – Диригент (страница 90)

Високо в небі сяяло сонце. Нянька кульгала настільки сильно, що її тіло розгойдувалося на кожному кроці. Будь-якої миті їй загрожувало ще одне падіння. Діставшись поруччя, що оточувало зону доступу, вона глянула на місто. Похмура панорама краяла їй серце. Багато годин вона слухала історії новоприбульців, але навіть у найстрашніших кошмарах не могла уявити більш гротескного видовища. Її ровесники, пенсіонери з очманілими очима, збилися докупи біля перил. Жінки тягнули до стадіону малюків, які невпинно плакали. Чимало новоорлеанців — напівголих і вкритих брудом — лежало на землі. Вода підступила до будівлі, запах був огидним, а мухи пили слину з кутиків губ безпорадних старих. Нянька збагнула, що пропала у самісінькому центрі рідного міста. Вона ледве пересувалася без своєї палиці. Можливості повернутися до коридорів не було. Очевидно, що Боббі не знайде її. Вона лишилася сама. Озирнувшись, жінка побачила, що весь газон навколо стадіону перетворився на величезне відхоже місце. Люди сідали навпочіпки впритул одне до одного й справляли свої потреби, немов тварини. Нажахана, збожеволіла від болю, вона усвідомила, що їй несила терпіти, і піднялася на ділянку, яка ще донедавна була газоном.

Розм’якла, просякнута екскрементами й сечею земля провалювалася під ногами. Нянька наблизилася до муру, стараючись не ступати в лайно. Гірко плачучи, вона задрала спідницю, трохи нахилилася вперед і помочилася. Тим часом до зони доступу ввірвалась армія, і солдати почали спускатися з вантажівок.

60. Чорні мангри

Болота

Середа, 31 серпня 2005 р.

Група покинула кемпінг іще до світанку. Вже понад годину вони плили болотом. Після попереднього спекотного дня і двадцятисемиградусної нічної температури здавалося неможливим, що стане так холодно. Зависла в повітрі вологість приставала до шкіри, мов плівка крижаного поту. У міру того як припікало сонце, туман, що вкривав усю поверхню озера щільною пеленою, потроху піднімався. Бліде, змучене обличчя Дюпре свідчило про пережиті страждання, але, всупереч цьому, його рухи були сповнені рішучості та сили, що, здавалося, народжувалися у тому самому місці, що й вчорашній біль. Він пошепки віддавав накази Буллу, який керував човном разом із двома каджунами. Амая, Джонсон і Шарбу вмостилися посередині, прикрившись пластиковими плащами, позиченими рибалками. Попереду, в носовій частині, влаштувалася Медора, яка нагадувала чорну гальюнну фігуру. За нею доглядав знахар, який наполіг на тому, щоби супроводжувати їх. Вони проминули береги, затоплені внаслідок бурі два дні тому. Рельєф поступово набував звичної форми. Уздовж болота виднілися ряди хижок, що в найкращому випадку були понівечені, зсунуті з фундаменту, неначе вивернуті чиєюсь могутньою рукою, або, навпаки, нахилені вперед, мов придворні, що смиренно кланялися своєму королю — величному баю. Деякі дерева дрейфували за течією, а деякі — наполовину вирвані — нерухомо лежали на рослинному покрові. Між бурими від баговиння каналами стирчала грот-щогла кількох риболовецьких суден, що пішли під воду, потягнувши за собою життєвий устрій їхніх власників.

Щойно небо посвітлішало, сонце почало пекти. Туманні візерунки моментально змінилися роями москітів, що дзижчали над водою. Мандрівники заплили до баю, що здавалося похмурим навіть при яскравому вранішньому світлі. Верхівки дерев, яких ніколи не дістанеться вода, облямовували прохід, утворюючи своєрідний зелений тунель. Рибалки показали їм місце, звідки випинали якісь жорсткі горбки — очі кайманів, які стежили за ними з води. Клайв спрямував рушницю на щільні крони.

— Обережно! Коли вода піднімається, змії шукають прихисток на деревах і часто падають на здобич.

Вони з острахом глянули вгору, усвідомлюючи, що їхня необізнаність із життям на болоті не дає їм відрізнити змію від гілки або від однієї з темних ліан, що звисали звідусіль. Течія баю слабшала у міру того, як вони проникали у маленьку неглибоку затоку. Булл заглушив двигун і підняв гвинт. Попереду розкинувся густий ліс. Невисокі дерева приплюснутої форми ще більше затьмарювали проміжки між ними. Повітряні корені здіймалися над водою заплутаним клубком, неначе зробленим із кісток і дещо схожим на мангрові зарості, але цілком чорні.

Амая помітила якийсь рух у тіні й націлила туди пістолет. До берега, зацікавившись новоприбульцями, наблизилися дикий кабан і вісім дитинчат. Один із рибалок підняв зброю. Дюпре позирнув на нього й хитнув головою.

— Навіть не думайте! Останнє, чого б нам хотілося, — оголосити про нашу присутність.

Чоловік цокнув язиком, виражаючи незадоволення.

— Одна з найважливіших рис справжнього каджуна — вміння їсти все. Вепр може вирішити проблему харчування моєї родини на два тижні, — щиро пожалівся він.

— Можливо, ви вполюєте його дорогою назад, — пообіцяв Дюпре.

У передній частині «Зодіака» ворухнулася чорна фігура — уособлення смерті. Плащ сповз із її спини, відкривши висохле тіло. Багатошарова біла пов’язка та шина, накладені знахарем для додаткового захисту, заіскрилися у бляклому сяйві болота, що неначе підсвічувало тканину зсередини. Медора нахилилася вперед, витягнувши свої кістляві руки над носом човна. Дюпре здійняв руку, просячи супутників зачекати, хоча в цьому не було потреби. Усі затамували дух, спостерігаючи за жінкою, чиє існування як таке передбачало серйозну аномалію. Схвильовані, вони слухали хрипи, що зривалися з її губ при кожному порусі, — щось схоже на шипіння води, яке супроводжується засмоктуванням гущі. Медора підняла поранену ногу над опуклим бортом і незграбно перевалилася на берег із гучним плескотом. Дюпре кивнув і, опустивши руку, наказав іншим рушити слідом за нею. Цей ґрунт, напевно, годився для міцних худих лап кабанів, проте людські стопи чіплялися за коріння, що височіло над водою, і зісковзували з вузлуватої округлої поверхні. Дірки у цьому плетиві були такі глибокі, що там могла застрягти ціла нога.

Медора крокувала попереду в супроводі знахаря. Попри неспроможність згинати здавлену шиною ногу, що змушувала її небезпечно розхитуватися у різні боки, вона пересувалася швидше за всіх учасників експедиції. Амая глянула на Дюпре й згадала слова, сказані ним минулої ночі. Безперечно, їй доведеться врахувати всі можливі латентні змінні, оскільки подорож цим лабіринтом гілок із Медорою на чолі була найбільш подібна до гонитви за зомбі по нескінченному осуарію, що будь-якої миті загрожував проковтнути їх.

Повітря було просякнуте різким запахом мокрого дерева, грибів, живої стоячої води. Дівчина намагалася не думати про змій і кайманів, які могли ховатися між чорними манграми. Вона одягла рукавиці й уникала торкатися кори дерев, що кишіла вогняними мурахами й отруйною гусінню. Їй стало ясно, що це місце — справжнісіньке пекло і чужинці мали мізерні шанси вижити тут. Надмірна зосередженість, обумовлена необхідністю дивитися на землю і не збити Медору зі шляху, змусила її втратити відчуття часу та відстані; вона гадки не мала, у якому напрямку вони рухаються. Піднімаючи голову, Амая бачила ділянку, що нічим не відрізнялася від попередньої. Вона кілька разів озиралася, хвилюючись за Дюпре, який ішов позаду в товаристві одного з рибалок. Щоразу, як це траплялося, Дюпре жестом наказував їй не зупинятися. Амая замислилася, чи це вдала ідея — обрати провідницею майже сліпу жінку. Вона почала сумніватися, що вони виберуться звідси живими. Аж тут сталося дещо несподіване — «вищі сили» немовби забажали відповісти на її запитання: сліпучі ранкові промені осяяли луку, що постала перед ними. Медора зупинилася на краю громаддя коренів і роззирнулася довкола, ніби шукаючи якусь підказку. Інші відпочивали, невідривно спостерігаючи за нею. Амая вдихнула свіже, напоєне пахощами зелені повітря, що пробудило спогади про інші луки, інші часи. Вона відігнала ці думки, готуючись рушити слідом за жінкою, яка насилу спустилася з вузлуватого горбка й занурилася по коліна в оманливу луку, що простиралася щонайменше на дві милі вперед.

Між смарагдовими паростками, які вкривали рівнину, пробивалися пахучі червоні квіточки, схожі на дивний різновид зірчастої орхідеї. Придивившись уважніше, вона виявила, що це «флер-де-ліс», геральдичні лілії, символ Нового Орлеана.

Просування було надто повільним навіть для Медори. Дюпре наздогнав знахаря і щось обговорював із ним, стишивши голос так, що не можна було розчути жодного слова. Тепла вода нагадувала м’яку органічну субстанцію, чий дотик був огидним. Раптом пролунав перший гуркіт грому. Гучний і впевнений. Зовсім поряд.

«Вона наближається».

Амая звела очі до неба. Туман дещо піднявся. На рівні землі видимість була повною, але вище стелилася густа запона низьких розірваних хмар. Як вони зазвичай називали таке небо? Солодкуватий заворожливий аромат квітів накочував запашною хвилею. Здавалося, озон — передвісник бурі — надавав йому ще більшої звабливості. Подолавши певну відстань, група опинилася на пологому схилі, де рівень води суттєво зменшився. Щільний туман не давав нічого розгледіти. Сонце, що ховалося за цією пеленою, іскрилося на поверхні дивними виблисками, засліплюючи очі. Грім знову розколов повітря, гуркочучи одну, дві, три секунди.