Долорес Редондо – Диригент (страница 68)

— Добре подумайте. Чи є інший вихід звідти?

— Ні. Ми забили дошками двері та вікна, а самі сховалися нагорі. Будинок дуже старий. Цей прохід на дах був збудований як укриття під час повеней.

Дюпре витягнув пістолет і запалив ліхтар, після чого спрямував униз і те, й інше. Вода піднялася до першого прольоту, туди, де сходи звертали вбік і губилися у темряві. Цівка крові підтверджувала оповідь свідка. Судячи з обсягу пролитої рідини, поранений зловмисник мав от-от померти від крововтрати. Дюпре теж розчув дивний звук.

Плескіт, подібний до того, що лунає, коли людина умиває обличчя або хтось дуже худорлявий крокує ледь зволоженим піщаним берегом. Від його рухів піднімалися хвильки, що розходилися довкола, виштовхуючи каламутну воду з наступної сходинки. Дюпре розвернувся до жінки й прошепотів, вказуючи в глиб горища:

— Я хочу, щоби ви підійшли до свого чоловіка та онука й тихенько сіли там. Зрозуміло?

Навдивовижу мовчазна й покірна, жінка кивнула, відійшла назад і влаштувалася поряд зі старим, який важко дихав.

Дюпре жестом покликав Амаю та Джонсона, і вони підійшли впритул до Шарбу. Останній демонстративно хитав головою, виражаючи незадоволення, і кидав докірливі погляди на свого напарника. Було очевидно, що детектив сердився. Він став на тій сходинці, куди вказав Джонсон, але не заперечував, коли Дюпре й Булл очолили групу і почали спускатися першими.

Вони рушили вниз, уникаючи ступати у багряні калюжки. Іржавий запах крові зливався зі смородом брудної застійної води, до якого домішувалися земля, пліснява, гниль. Агенти притулилися до стіни, неподалік від майданчика, де сходи вели вбік.

— З вами говорить поліція... — Хлюпотіння було чудово чутним. Важко ступаючи, утікач здіймав бризки, що заливали нижні сходинки.

Шарбу вказав на вигин сходів, попередивши Дюпре, що підозрюваний зупинився за поворотом. Нічого дивного. Вода сягала голови людини, що стояла на повен зріст. Вибору не було — хоч-не-хоч, а він мусив пригальмувати.

— Ми знаємо, що ви там, і знаємо, що ви поранені! Киньте зброю у воду і підніміть руки над головою так, щоби їх було добре видно! — крикнув Булл.

І знову до них долинули плескіт і човгання ніг.

— Ми озброєні, іншого виходу немає. А ще ми знаємо, що ви поранені. Не ускладнюйте ситуацію. Якщо ви не залишите нам вибору, ми стрілятимемо, — категоричним тоном застеріг Булл.

Він висунувся за поворот і негайно відстрибнув назад.

— Він там, — беззвучно мовив детектив. — По коліна у воді. — Він вказав на власні коліна. Потім стиснув кулак і підняв великий палець, підтверджуючи, що не бачив зброї.

Дюпре обернувся, прагнучи попередити тих, хто ішов згори. Він побачив, що Амая вже спустилася слідом за ним.

Поки Дюпре прикривав Булла, той проминув наступний проліт і спустився збоку, весь час тримаючи підозрюваного на мушці. Щойно струмінь світла упав на нього, він почав ходити по колу, мов зацькований звір, ледве пересуваючи ноги в тісному просторі площею в один квадратний метр. Він не піднімав голови; обличчя було приховане масними пасмами волосся. Тіло розхитувалося туди-сюди, тож він мало не падав на кожному кроці. Булл спрямував промінь ліхтаря йому на ноги. Вода навколо нього почервоніла, і щоразу, як цей тип піднімав кінцівки під час своїх моторошних блукань, з калюжі крові випинався якийсь білуватий предмет. Потім його тіло знову ходило ходором, і він насилу робив наступний крок, якимось дивом не опускаючись на коліна. Булл прикинув, що той предмет має довжину близько двадцяти сантиметрів. Він не встиг його роздивитися, але припускав, що це руків’я ножа або маленький мачете. Іншої зброї не було — принаймні він не стискав її у долонях, оскільки допомагав собі руками, спираючись однією об стіну і чіпляючись другою за дерев’яне поруччя. Булл здійняв ліхтар, намагаючись розгледіти обличчя чоловіка, досі приховане під волоссям — поодинокі плішини чергувалися з брудними патлами, що нагадували шерсть шолудивої вівці. Булл зауважив, що незнайомець не видав жодного звуку — нічого не казав і не стогнав попри те, що втрачав кров і мав відчувати сильний біль через рану, що змушувала його плестися дедалі повільніше. Дочекавшись, коли він зробить черговий крок у нескінченному, маніакальному кружлянні, Булл удруге освітив його ноги. Чоловік підняв стопу над водою, і тоді Булл чітко побачив те, що його цікавило. Детектив спотикнувся і, втративши рівновагу, усівся на сходах. Стривожившись, Дюпре кинувся за ним. Однією рукою він цілився у підозрюваного, а другою допомагав Буллу підвестися. Вони зупинилися на дві сходинки вище від чоловіка.

Дюпре наказував йому лягти на землю, а Булл силкувався щось додати. Тим часом Амая спрямувала на них свій ліхтар згори. Освітлення стало яскравішим, що дозволило їм пересвідчитися у надмірній худорлявості переслідуваного, помітній навіть попри просторий балахон, що спадав до колін. Спина була згорблена, а шия неприродно запала між лопатками. Вузькі плечі й злегка округлі груди розвіяли всі сумніви щодо статевої приналежності.

— Це жінка, — попередила Амая своїх супутників.

Змучена істота не виявляла жодних ознак того, що бачить або чує їх. Вона безперестанку крутилася навколо власної осі, розмахуючи худезними руками, аби не впасти; її нігті — довгі й тверді, мов темні ядерця плодів, — чіплялися у поруччя, дряпаючи лаковану поверхню. Після чергового повороту Амая розгледіла, що саме налякало Булла. Коли жінка ступила вперед, занурившись у калюжу криваво-червоної води, стало ясно, що білий предмет, який вони сплутали з руків’ям ножа, був гострою зламаною кісткою, що стирчала з її ноги. Кожен крок давався їй дуже важко: вона насилу волочила роздуту стопу і щоразу, коли переносила вагу свого тіла на ногу, завдавала ще більшої шкоди розтрощеній великогомілковій кістці, що дедалі глибше встромлялася в її власну плоть.

— Боже мій! — зойкнула шокована Амая, не в змозі відвести погляд від рани. Її цікавило, як ця сердега могла триматися на ногах і не волати від болю.

— Трясця! Зупиніть її! — заблагав Шарбу, який ішов позаду.

Дюпре спустився на дві сходинки й поплескав її по плечу, змусивши розвернутися на 180 градусів. Вона впала, застрягнувши між поруччям і сходовим маршем. Поки Амая та Булл цілились у жінку, Дюпре світив на неї ліхтарем згори. Стримавши огиду, він випростав затягнену в рукавицю руку і майже торкнувся її щоки. Жінка інстинктивно подалася назад, немовби побоюючись, що він її вдарить.

— Я не завдам вам шкоди. Просто хочу побачити ваше обличчя, — мовив він. Амая розрізнила в його голосі якусь нову, незнайому емоцію.

Почулося щось схоже на шипіння.

— Я...

— Вона щось сказала. Заговорила з нами, — мовила Амая до своїх напарників.

Всі замовкли, намагаючись щось розчути.

І знову до них долинув невиразний шепіт. Хрипливе зітхання.

— Я... по... померла.

Амая глянула на Дюпре поверх плеча Булла і голови жінки.

— Здається, вона сказала, що... померла.

Дюпре розсунув довгі пасма жорсткого, як солома, волосся і різким жестом закинув їх за її голову. Обличчя жінки було попелясто-сірим; туго натягнута шкіра нагадувала пергамент, що ось-ось лусне; на черепі було так мало плоті, що крізь щоки виднілися обриси зубів.

Сухі, потріскані губи були вкриті кіркою на кшталт герпесу, а величезні очі без вій ще більше розширилися через викид адреналіну. Найжахливішим був погляд: хоча її переповнював страх, очі мертвої риби залишалися порожніми, без жодного проблиску надії.

Дюпре став навколішки перед жінкою і зазирнув їй у вічі.

— Я померла, — повторила вона.

Дюпре спрямував промінь ліхтаря на її зіниці й пересвідчився, що вони майже не реагували на світло.

— Як вас звуть? Скажіть мені своє ім’я, — спитав він, підвищивши голос.

Тоді жінка зробила дивний жест, ніби щойно прокинулася або прийшла до тями. Сполошившись, вона різко підняла голову. Між набряклими губами показався білий язик, обліплений грибковим нальотом вершкового кольору. Бурі зуби ледве трималися на хворих яснах.

Губи злегка ворухнулися. Звідкись із глибин горла долинув низький звук, що вирвався назовні разом із потоком слини.

— Ме-е-дора...

Дюпре відчув запах могили з її рота. Нажаханий, він відступив назад.

— Це неможливо... я не вірю. — задихаючись, сказав Булл. Він відкинув пасмо волосся, що прикривало шию цієї істоти. Суха, зневоднена шкіра потемнішала через пурпурову пухлину, але, попри це, татуювання лишалося видимим. Її ім’я було викарбувано красивими літерами в стилі рококо. — Це Мéдора Ліретт. Боже милостивий! — пробурмотів Булл.

Жінка здійняла праву руку і вперлася п’ятьма довгими пальцями у груди Дюпре. Той недовірливо дивився на неї.

— Медора. Медора Ліретт, — повторив він.

Жінка відповіла йому ледь чутним, замогильним голосом:

— Басаґра. Я мертва. Так само як і ти.

Дюпре зблід і почав судомно ковтати повітря, неначе йому забракло кисню або ним опанувала раптова втома. Він упустив зброю, а разом із нею ліхтар, що осяював жіночу постать. Чоловік підніс праву руку до грудей, поклавши її на кістляві пальці Медори. Він анітрохи не сумнівався, що його схопив інфаркт, і збирався сказати про це, але вже був неспроможний говорити. Його обличчя змокло від поту, і він затремтів усім тілом, перш ніж знепритомніти й упасти горілиць.