Долорес Редондо – Диригент (страница 64)

Булл збирався розвертатися, коли Джонсон попередив його:

— Я щось побачив. Там хтось є.

Булл вирівняв курс човна й відплив назад, до вказаного Джонсоном місця. Тим часом інші націлили свої ліхтарі туди.

Задні двері на нижньому поверсі були напіввідчинені — достатньо, аби було видно людську руку, що вчепилася у дошки.

— Бачу! Там застрягла людина!

Коли човен наблизився до фасаду, Шарбу та Джонсон схопилися за двері з того боку, де вони виступали над водою. Їхні зусилля були марними: двері, вочевидь, заклинило мулом, камінням і гілками, принесеними водою. Дюпре прийшов на допомогу. Вони щосили штовхали, і двері трохи піддалися, потім — ще трохи, аж поки невидимі пазурі не розтиснулися, дозволивши їм розчахнутися. Рука зісковзнула з дощок, і, щойно агенти відчалили, на порозі вигулькнув труп. Прослизнувши між фасадом і човном, він поплив до вулиці, що простиралася позаду. То був літній чоловік. Амая визначила це завдяки сивому волоссю і бороді; роздута синюшна шкіра мало що могла розповісти про його вік. Він, імовірно, помер минулої ночі, коли ураган бушував з особливою люттю; водні мікроби й висока температура повітря, що трималася впродовж дня, прискорили процес розкладання. Спершу показалися бліді ноги, які нагадували желе. Небіжчик був босий, але на ньому були блакитні джинси й зібгана світла футболка, з-під якої виднівся білий живіт, що подекуди набував блакитного відтінку через гниття. На футболці красувався напис, вишитий червоними літерами: «Найкращий у світі батько».

Амая заверещала; з її губ зірвався протяжний стогін. Усі обернулися і стривожено глянули на неї. Вона прикрила рота обома долонями, немовби бажаючи притлумити весь свій потаємний біль, витіснити весь морок, що огортав її. Обличчя перекосила страдницька гримаса, в очах читався невимовний жах, поки вона в розпачі спостерігала за тим, як течія повільно виносить тіло з внутрішнього дворика. Перш ніж хтось із агентів встиг якось зреагувати й спробувати зупинити її, Амая, недовго думаючи, стрибнула у воду. Вона занурилася у м’яку субстанцію, що, вочевидь, була розбухлою садовою землею. Поки напарники навперебій кричали і вмовляли її повернутися, дівчина вперто плила вперед, не зважаючи на те, що її очі засліплювали сльози й каламутна вода. Вона перетнула сусідній дворик і опинилася на вулиці, подумки дякуючи долі за те, що одягла не свій попередній бронежилет, а той, що не тонув. Булл розвернув човен, збираючись слідувати за нею, проте відмовився від свого наміру, побачивши жердини парканів, що випиналися над водою, між двома садами. Він подався на кілька метрів назад і, обігнувши будинок збоку, вискочив на ту саму вулицю. Шарбу поривався зістрибнути з човна й допомогти Амаї, однак Дюпре зупинив його.

— Зачекайте.

— Але... — недовірливо мовив той.

— Зачекайте.

Амая вже доплила до тіла й схопилася за руку — ту саму, якою він чіплявся за двері до останнього подиху. Чоловік виявився кремезним і сильним. Навіть у воді їй не вдавалося проштовхнути його назад до будинку. Опанована відчаєм дівчина роззирнулася довкола.

— Амає, ти нічого не можеш вдіяти, він мертвий! — вигукнув Шарбу.

Та Амая нічого не чула. Гірко плачучи, вона перечитала напис на футболці. «Чи справді цей чоловік був найкращим у світі батьком?» — запитала вона себе. З далекої далечіні пролунав голос дванадцятирічної дівчинки: «Достатньо, що хтось вважав його найкращим».

Вона розстебнула пряжку його пояса й, різко смикнувши, дістала ремінь з джинсів, після чого знову протягла крізь дві передні петельки, взялася за край і відволочила труп до дорожнього знака, де міцно прив’язала його. Якщо цей чоловік був хорошим батьком, син оплакуватиме померлого на могилі. Було справедливо дати йому таку можливість, завадити течії забрати тіло. Заспокоївшись, Амая нерухомо стояла біля небіжчика. Вона спробувала прочитати молитву. «Отче наш Отче наш Отче наш Отче наш Отче наш». Трохи згодом вона припинила це заняття, усвідомивши, що знову і знову перечитує слова на його футболці.

— Що вона, в біса, робить? — спитав Шарбу, який зачаровано спостерігав за нею.

Дюпре збирався відповісти, але Джонсон випередив його:

— Ховає свого батька.

Булл і Шарбу розвернулися до нього.

— Батько Саласар помер учора вранці.

— Неймовірно! Чому ви не дозволили їй поїхати? Хіба не бачите, у якому вона стані?

— Вона вирішила залишитися з нами. І ніхто не має права засуджувати її. Ми всі приймаємо рішення, яких не завжди дотримуємося. Хвилину тому ви теж зірвалися. На мою думку, вона дуже добре тримається, але будь-хто може втратити над собою контроль, якщо прочитає якусь фразу на футболці або побачить потонулого кота.

Шарбу нормально сприйняв цей докір. Він кивнув, не відриваючи очей від дівчини.

— Може, я підійду до неї? Як гадаєте?

— Так, — погодився Дюпре. — Але дайте їй ще трохи часу.

Група обрала великий будинок за дві вулиці звідти, у західному напрямку. Після того як агенти гучно покликали господарів і пересвідчилися, що в приміщенні нікого немає, вони вибили вікно на другому поверсі й проникнули всередину. Ними опанувало дивне відчуття, коли вони крокували з розправленими спинами — всі надто звикли до сидячого положення за останні години. Сходи, що вели до першого поверху, були затоплені майже до верхнього одвірка. Вони виявили три спальні у хорошому стані й ванну кімнату, де вода виплеснулася з унітаза й розлилася довкола, утворивши смердючу калюжу. Джонсон зачинив двері, поки Білл і Булл оглядали всі отвори й маленьке горище без вікна, захаращене всякою всячиною. У кімнатах панувала задуха, повітря було вологим і пахло багнюкою. Попри це, відвідувачі раділи нагоді розім’ятися, зняти жилети й трохи освіжитися. За мовчазною згодою ніхто не скористався ліжком. Одна річ — укритися в чужому будинку, а зовсім інша — лягти у ліжко, що зберігало відбиток тіла когось із господарів. Вони взяли подушки та пуфи, приставили їх до стіни й усілися всі разом у кімнаті, через яку потрапили до будинку, — єдиній, де було відчинене вікно. Місто огорнула непроглядна темрява. Ніч видалася чорною, беззоряною. Гелікоптери вже не літали, тож єдиними звуками, що порушували тишу, були тріск дерев’яних дощок, що набрякали від брудної води, і дихання п’яти осіб у чужій оселі. Після сніданку на пожежній станції агенти нічого не їли, крім двох шоколадок. Вони розподілили запаси харчів і вперше за весь день пожвавішали й почали усміхатися.

Джонсон мовив до Амаї:

— Цілий день я намагався згадати, звідки знаю назву селища, де ви народилися. Перш ніж взятися за дослідження кримінальної поведінки, я працював у підрозділі, що спеціалізувався на вивченні сект. Сектознавці часто згадують прикордонну зону в Піренеях, між Францією та Іспанією, оскільки цей регіон пов’язаний із відьомством. Здається, Суґаррамурді та інші місця, де відбувалися шабаші, розташовані дуже близько від вашого рідного краю. Елісондо?

Вона неохоче кивнула.

— Так, це зовсім поряд.

— Хіба не в Елісондо один католицький інквізитор проводив розслідування, прагнучи встановити, чи побував там диявол? — допитувався Джонсон із дедалі більшим ентузіазмом.

Амая промовчала.

Джонсон захоплено дивився на неї.

— Так, це сталося в Елісондо, — підтвердив він власне припущення. — Інквізитор зі Святої Інквізиції носив те саме прізвище, що й ви, — Саласар. Саласар і Фріас, — додав він. Інші агенти озирнулися і зацікавлено глипнули на дівчину.

— Суди Святої Інквізиції дуже схожі на Салемські процеси над відьмами, чи не так? — спитав Шарбу. — Це якось пов’язано з отим Саласаром? Він був вашим предком?

Вкрай серйозна, Амая відповіла:

— Сумніваюсь. Моє прізвище походить із назви долини й річки, розташованих поблизу місця мого народження.

— А ви не намагалися це з’ясувати? — не здавався Джонсон, нетерпляче проводячи рукою по вусах. — Гадаю, було б дуже цікаво... Я знаю одного дослідника родоводів, якому достатньо сказати прізвище, аби він зібрав інформацію про ваших родичів за останні п’ять століть.

Дюпре, який весь цей час спостерігав за Амаєю, втрутився в розмову:

— Джонсоне, мені здається, що Саласар не в захваті від цієї теми.

— Як таке можливо? — здивувався Булл. — Якби я був на вашому місці, мені б дуже хотілося дізнатися більше.

Джонсон не здавався.

— Якщо ваша родина завжди жила в тій місцевості, існує велика ймовірність, що ваші пращури долучилися до одного з багатьох судових процесів над відьмами, ініційованих Інквізицією, — як свідки або звинувачені. Пригадую, що, коли інквізитор Саласар проводив розслідування про стосунки місцевих із дияволом, він отримав тисячі свідчень: люди або звинувачували себе, або виказували інших. Майже все населення взяло участь у судилищах.

— Скільки осіб наразі проживає у вашому селищі? — спитав Шарбу.

— Близько трьох тисяч, — відказала вона.

— От вам і доказ! — скрикнув Джонсон. — За тих часів усі мешканці були звинувачені. Або доносили на сусідів.

— Ваша правда, — з гіркотою мовила дівчина.

— Вам неприємно говорити про це. Чому? — поцікавився Дюпре.

Амая мовчала.

— Інспекторко, ті події відбувалися бозна-скільки століть тому, — зауважив Джонсон. — Якби це трапилося у США, там відкрили би шість «готелів із привидами», три «відьомські маршрути» й десяток сувенірних крамниць. Згадайте власницю готелю «Дофін».