Долорес Редондо – Диригент (страница 49)
Хтось відчинив двері в кінці коридору, і до неї долинуло оглушливе дзеленчання десятків телефонів, які дзвеніли одночасно. Втім, шум стих, щойно двері затріснулися. Дівчина зауважила, що за останню годину кількість дзвінків помітно збільшилася. Попри те що Амая щойно дивилася на годинник, вона знову покосилася на циферблат і розвернулася до вікна. Треба було зосередитися, проте, як би вона не старалася впорядкувати всі дати й отриману за день інформацію, у голові все плуталося і безглуздо повторювалося, вказуючи на те, що її ось-ось зморить сон. Вона спробувала зосередитися, рішуче налаштована опиратися. Їй навіть не спало на думку заснути: такий спосіб ніколи не спрацьовував. Для неї засинання не було ні свідомим рішенням, ні добровільним бажанням. Сон атакував її, мов грабіжник, що крав її свідомість, і вона не здавалася без боротьби. Так було завжди, оскільки йшлося про сон засудженої людини, яка щоночі чекала, коли кат схилиться над нею і скаже, що час її смерті настав.
Зрештою це сталося...
Вона дуже втомилася, але знає, що спати не можна, тож змушує себе розплющити очі й опускає ноги, відчуваючи голими п’ятками тепло навощеного дерева. Вона дивиться на свої маленькі бліді стопи, що пересуваються темною підлогою, аж доки не зупиняються біля ліжок її сестер. Рос лежить із заплющеними очима й начебто спить; довге й темне, як у Флори, волосся заплетене в косу, що спочиває на подушці, наче відданий песик. Флора читає під світлом бронзової люстри з підставкою у вигляді німфи. Інтуїтивно здогадавшись про присутність молодшої сестри, вона неохоче відкладає книгу.
— Ти знову тут? Що трапилося сьогодні?
Налякана Амая глибоко вдихає повітря, перш ніж відповісти:
— Мені страшно, Флоро. Дозволь мені спати з тобою.
— Ні, не дозволю, я вже казала тобі. Краще повертайся до ліжка, поки
Рос розплющує очі й випростовується, спираючись на лікті. Вона все чула, але про всяк випадок перепитує. Така вже її звичка.
— Амає, що сталося? Чому ти не спиш? — Сестра терпляче дивиться на неї.
— Рос, мені дуже страшно. Дозволь мені спати з тобою. — Амая відчуває, як тремтить її голос. Вона ладна заплакати й з останніх сил стримує сльози. Флора сміється з неї, коли вона плаче.
— Амає, тобі немає чого боятися. — Рос завжди розмовляє з нею наче з маленькою дівчинкою — повільно, лагідним голосом. — Флора спить біля дверей, а я — неподалік від неї. Ми захистимо тебе від будь-якого чудовиська, привида чи вампіра.
— Ні, вночі я нікого не захищаю, я просто сплю, — уїдливо заперечує Флора. — І ви теж мали би засинати. Я вимкну світло.
«Ні, ні, ні, не вимикай світла, не вимикай світла, не вимикай світла, не вимикай світла».
Амая дуже втомилася, вона розуміє, що все пропало. Хоча в кімнаті тепло, дівчинка починає трястися, її очі заплющуються самі собою. Вона намагається не стулити їх, і від цих відчайдушних спроб ллються перші сльози. Потім все відбувається простіше: страх, благання і печаль виплескуються бурхливим потоком, що струмить її щоками.
— Будь ласка, — ридаючи, молить Амая. Вона геть виснажена, і ці слова важко розібрати.
Зворушена її плачем, Рос нахиляє голову вбік, а потім піднімає ковдри й посувається, звільняючи для неї місце.
— Гаразд, ходи сюди.
Амая влаштовується поряд із сестрою і згортається в клубок. Здалеку доноситься голос Рос:
— Але ти маєш повернутися до свого ліжка, перш ніж
Та Амая не чує її. Вона міцно спить, почуваючись у безпеці.
Аж раптом лунає дзвін. Дін-дін-дон.
Дівчинка розплющує очі лише для того, щоб пересвідчитися, що довкола панує тиша і цей потужний дзвін їй наснився. Проте звук розрізняється дуже чітко. Дін-дін-дон. Вона сідає на ліжку і дивиться на сестер, здивована, що вони не сполошилися. Прислухавшись, вона розуміє, що, окрім гудіння дзвонів, можна розчути несамовитий шум, подібний до свисту вітру або потріскування вогню. Її увагу привертає якийсь порух. Розвернувшись до дверей, Амая помічає блискучий шовковий халат — її мати виходить у коридор. Дівчинка встає з ліжка й відчуває, що ногам холодно, тепло підлоги безслідно зникло: будинок неначе заледенів. Визирнувши за двері, вона дивиться на бурштинове світло, що пробивається з вітальні й осяює половину коридору. Їй вдається розгледіти матір, яка стоїть спиною до неї. Поли халата розвіваються, мов шлейф. Дін-дін-дон. Амая остаточно переконується, що це сновидіння. Такий громовий передзвін мав би розбудити весь дім, усе Елісондо.
Звук стає оглушливим. Амая затуляє вуха руками в намаганні захиститися. Не менше лякає чиєсь зловісне гучне дихання, що заповнює паузи між ударами дзвонів. Роззирнувшись довкола, вона бачить, що з різних кімнат простежуються криваві сліди, які поєднуються в центрі вітальні. Стараючись обійти струмки крові, дівчинка прямує туди, тремтячи від холоду і страху. На підлозі лежить ціла родина: спершу дорослі, а потім діти, від старших до молодших (найменший — її ровесник). Дін-дін-дон. У музичній залі гримить музика; секвенція «День гніву» радше нагадує блюзнірство на цьому шабаші відьмаків і демонів, що прийшли поховати вбитих. Здригаючись усім тілом, Амая не може відвести погляду від рук небіжчиків, що мляво повисли вздовж тіл; голови розвернуті в напрямку річки (Амая знає, що вона розташована на півночі). Куля маленького калібру пробила їм чоло, лишивши темний отвір, що лякає своєю бездонністю; волосся на маківці наймолодшого сина, розпростертого найближче до неї, стало дибки, утворивши вихор. Із розтрощеного черепа вилилася кров і стекла вниз, вкривши його темною липкою масою, схожою на патоку. Калюжа повільно підповзає до її ніг. Амая впадає у відчай. Вона знає, що не варто цього робити, але відчуває нестримне бажання торкнутися рани й зупинити кров власноруч. Дівчинка розплющує очі й бачить, що над нею нависає Росаріо. Жінка пронизує її презирливим поглядом.
— Невже ти думаєш, що це не має значення? І байдуже, коли це станеться — сьогодні вночі чи пізніше. — Її обличчя виражає безмежну зневагу. — Гадаєш, усе це не має жодного значення? — Широко розвівши руки, вона вказує у бік вітальні з трупами, звідки долинає музика Берліоза. Росаріо нахиляється ще нижче, її гаряче дихання куйовдить пасмо волосся на лобі дівчинки. — Невже ти думаєш, що я божевільна? Ні,
Амая прокинулася. Таке враження, ніби вона виринула з крижаної води. Чоло змокло від поту, холод сновидіння пристав до шкіри. Дівчина тремтіла від страху і впевненості в реальності того, що відбулося. Задихаючись, вона роззирнулася довкола, сподіваючись, що не крикнула, усвідомлюючи, що не заснула, що минуло кілька секунд відтоді, як вона заплющила очі. «Саласар, чи бачите ви мертвих біля підніжжя вашого ліжка?» — Голос Дюпре чітко пролунав в її голові. «Це клята гіпнаногічна галюцинація, чорт забирай! Це лише стрес, втома, хвилювання і клята галюцинація на межі між явою і сном».
— Мертві є мертвими. От і все, — прошепотіла Амая, переконуючи саму себе. Вона збагнула, що сказала це вголос, і стривожено озирнулася, бажаючи переконатися, що її колеги мирно сплять.
Приголомшена, вона звелася на ноги й навпомацки рушила до дверей, до тьмяних вогників, що осяювали сходи. Їй подумалося, що треба йти вперед, бо те блакитне мерехтіння і той гуркіт, певно, допоможуть їй струсити з себе залишки сну. «Невже ти думаєш, що я божевільна?» Наступної миті здалося, що буревій посилився і видав майже людський стогін, який пролунав як усередині будівлі, так і за її межами. Раптом нею оволоділо лихе передчуття. Амая піднесла руку до грудей і, трохи заспокоївшись, попрямувала туди, де блимало світло. Вона сповнилася впевненості, що злочини вчинялися не випадково, що вбивцям не було байдуже, коли атакувати — цієї ночі чи будь-якої іншої, що все було прораховано, що, коли мати наближалася до її ліжка, вона не дарувала їй ще одну ніч життя, а своїм візитом підтверджувала смертний вирок, як це робив Мартін Ленкс.
Попри торохтіння кондиціонерів, що працювали на всю потужність, у залі було жарко. На стелі висіло з десяток блакитних плазмових телевізорів, у яких демонструвалися кадри, безпосередньо передані дорожніми відеокамерами: безлюдні вулиці, де невпинно лив дощ і бушував вітер; деякі райони були невпізнанними через те, що скрізь літали підхоплені несамовитим ураганом гілки, рекламні щити, пластмасові пакети, відірвані віконниці й ринви. На більшості екранів нічого не було видно, крім розмитих сірих плям, що їх гнав вітер на шаленій швидкості. Так виглядало всюдисуще супутникове зображення Катріни, відзняте з космосу. Ураган невблаганно насувався на Новий Орлеан.
Духота посилювалася не лише через відсутність вікон — у приміщенні зібралися тридцять розпашілих операторів, які працювали за комп’ютерами. Ще десятеро обходили залу, виконуючи різні доручення.
За центральним столом вмостилися директор та його помічниця — жінка, з якою Амая познайомилася вдень, коли їх інструктували щодо типів дзвінків, що попереджають про тривогу. Побачивши дівчину, операторка жестом покликала її і простягла їй склянку холодної кави, налитої з термоса. Не рухаючись із місця, жінка підтягнула до себе ще один стілець, щоб Амая влаштувалася поруч. Потім вийняла навушник із лівого вуха.