Долорес Редондо – Диригент (страница 46)

Увійшов Шарбу з тацею, повною бутербродів. Якщо детектив перетнувся в коридорі зі своїм напарником, коли той розмовляв із Дюпре, він нічим не показав, що це здивувало його.

Джонсон протер очі й поклав закладку між сторінками однієї зі справ, яку він уважно читав. На обкладинці виднілася назва, написана його власним почерком і наведена фломастером: «Родина Міллер». Агент узяв бутерброд і приєднався до Шарбу, який усівся на розкладачці.

— Спробуйте відпочити трохи, зараз майже третя година ранку, а завтра буде важкий день, — мовив він до Амаї, чий погляд досі був спрямований у бік коридору.

— Мабуть, я краще спробую знайти рятувальну групу Нельсона, — відказала вона, хоча її втома була очевидною.

— Наскільки мені відомо, цим займаються агентка Такер та агент Емерсон, — злорадо сказав Джонсон. — Вони зателефонують нам, щойно розвідають інформацію.

— А ви знайшли щось цікаве? — спитала вона, вказуючи на гору тек із прізвищами загиблих на обкладинках.

Він мотнув головою і стиснув губи.

— Нічого особливого. Звичайні родини зі звичайними проблемами. Міллери розпочали процес розлучення за рік до того, як їх убили; подружжя консультувалося з сімейним адвокатом і не поспішало завершувати формальності. Мейсони страждали від економічних негараздів: нещодавно вони взяли другий іпотечний кредит. Здається, їм було важко оплачувати навчання старшого сина, а молодший влаштував кілька сварок у школі — погана поведінка, бійки... Про Ендрюсів ми знаємо те, що розповів нам Джозеф. Аллени теж мали вдосталь клопотів: торік сеньйорі Аллен зробили операцію з видалення пухлини в грудях, і вона проходила хіміотерапію. Судячи з усього, жінка добре сприймала лікування, але це випробування, безсумнівно, позначилося на поведінці дітей та їхній успішності в школі. Якось її сини взяли трактор сусіда й виїхали у поля. Трактор перевернувся, і ногу одного з хлопчиків затиснуло знизу. Його прооперували, і він швидко одужав. Я щойно отримав дані про родину з Тампи. Приблизно те саме, що у попередніх випадках: нормальна сім’я, штрафи за паркування в неналежному місці, судова тяганина з місцевою владою через будівництво причалу, троє дітей підліткового віку. Дівчинка один раз була заарештована за крадіжку помади в супермаркеті. От і всі «гріхи». Остання деталь: як сказав нам Джозеф, Ендрюси жили у Ґальвестоні без бабусі, хоча можна було припустити, що вона перебуває там, адже за кілька днів мала возз’єднатися з ними. Не знаю, чи знадобиться вам ця інформація, але ні Нельсон, ні його дружина не мали бабусі. Його батьки померли, коли йому було двадцять років. Братів, сестер та інших родичів немає. Ідеальний варіант для Мартіна Ленкса, якщо він вирішив видати себе за Нельсона. Мати дружини Нельсона, Сари Нельсон — у дівоцтві Сара Розенблант, — померла, коли та була зовсім малою; батько виховував дівчинку та її братів у Флориді. До слова, Стівен Розенблант — республіканський сенатор, який представляє штат Флорида.

Шарбу видав довгий свист, після чого широко посміхнувся.

Під вусами Джонсона промайнула ледь помітна усмішка, але він провадив далі, наче нічого не чув.

— Я намагаюся скласти графік на основі «ймовірних злочинів» жертв і дат, коли вони були вчинені. Потім я порівняю ці дані з відомостями про членів усіх родин. Побачимо, чи можна встановити якийсь зв’язок між «гріхами» цих людей і критеріями, за якими їх засуджує диригент. — Джонсон розмовляв, розмахуючи затиснутим у руці бутербродом. Завершивши промову, він відкусив шматочок хліба.

Шарбу підхопив естафету.

— Невже ви думаєте, що такі дрібниці, як розлучення, судовий процес із місцевою владою, аварія на тракторі сусіда й крадіжка помади в супермаркеті, можуть бути причинами винесення смертного вироку з боку диригента? Я — вуличний коп; я знаю, як поводяться сутенери, наркодилери, повії, торчки; я знаю, чого від них чекати, й можу уявити, як вони мислять. Гадки не маю про поведінку психопатів, але, якщо вони керуються такими дивними мотивами, дев’ять із десяти сімей нашої країни були би приречені на смерть.

Амая задумливо глянула на нього.

— Ваша правда, — мовила вона. — Подібні мотиви видаються дивними, тому що жертви не роблять нічого поганого й осудливого. Такий тип убивці описаний у всіх підручниках із психології, і всі експерти погоджуються з тим, що причини, які підштовхнули Ленкса до злочину, — банальне самовиправдання, обґрунтування потреби покінчити з життям, яке його не влаштовувало: він почувався невдахою, йому не подобалося, що реальність відрізняється від його фантазій. І він вигадав привід викинути все на смітник — саме так поводяться психопати, бажаючи покласти чомусь край.

— Ось чому ми вважаємо, що Ленкс почав нове життя, — погодився Джонсон. — Можливо, якийсь час це життя відповідало ідеалу, створеному його уявою, проте віднедавна щось пішло не так.

Амая зітхнула.

— Не підлягає сумніву, що мотиви, які підштовхують психопатів до вчинення вбивства, не мають бути логічними або серйозними. Достатньо, аби щось їх дратувало. Завважте, що чоловік такого штибу, як Ленкс, є єдиним головним актором і творцем своєї вистави: якщо хтось із учасників йому не подобається, він ліквідує його й замінює іншим, переймаючись не більше, ніж видатний режисер, який звільняє другорядного актора за те, що той не вивчив тексту.

Шарбу дивився на неї великими, мов блюдця, очима.

— Ви дуже розумна, Саласар, і ваш розум мене збуджує. Забудьте про останню деталь, — сказав він і здійняв обидві руки, немовби стримуючи її обурення. — Я щиро вражений вашим інтелектом. Це робить вас дуже сексуальною.

Збентежена таким зізнанням, Амая покосилася на чоловіка, не знаючи, чи варто їй ображатися. Вона чудово вивчила метод Шарбу і втомилася від нього. За неї вирішив Джонсон:

— А як же я, детективе Шарбу? Мій розум вас не збуджує? Другу половину звіту Саласар написав я.

Шарбу підняв долоні, стенув плечима й, усміхаючись, заперечно хитнув головою. Вона теж усміхнулась, хоча постаралася це приховати.

Надворі посилювався буревій. Щоразу, як хтось відчиняв двері, що вели до сходів, вітер проникав у щілини старих вікон і завивав, наче жива істота, якийсь розгніваний звір. Агенти мимоволі глянули на двері, а потім покосилися на вікно, що помітно тремтіло під обгортальним папером.

— Відпочиньте, Саласар, — мовив Джонсон, підхопивши ще один бутерброд із таці й простягнувши його дівчині. — Поїжте чогось і спробуйте трохи поспати.

— Я не хочу спати, тим паче що цей шум навряд чи дав би мені змогу заснути.

— Ви б здивувалися, якби дізналися, за яких умов здатні заснути люди. Раніше вам вдалося покуняти в машині, — з усмішкою сказав Джонсон.

Шарбу кивнув.

— Точно, я був свідком цього. Якщо ж ви не можете спати, принаймні розслабтеся.

Зрештою Амая здалася. Вона зняла пластикову обгортку з бутерброда й вмостилася на своїй розкладачці, притулившись спиною до стіни.

— Може, вимкнути світло? — спитав Шарбу.

Перш ніж вона встигла відповісти, у всій будівлі запала темрява. Стало тихо, і навіть телефони аварійної служби замовкли. За вікном люто ревів ураган, і від цього страшного гуркоту здригалися шибки.

— Бачу, що в Новому Орлеані полюбляють крайнощі, — пожартував Джонсон. — Якщо вже вимикають світло, то конкретно.

Місячний промінь окреслив профіль Амаї, яка підійшла до вікна.

— Електроенергія зникла скрізь, — зауважила вона, визирнувши надвір. — Світла немає у всьому районі, принаймні в тій частині, яку видно звідси.

— Заспокойтесь, дуже скоро ввімкнеться аварійний генератор! — вигукнув хтось із коридору.

Амая Саласар не любила темряви. Вона не знала, чи колись відчувала спокій при вимкненому світлі. Якщо й так, вона цього не пригадувала. Відтоді як дівчина пам’ятала себе, вона завжди ставила лампу біля ліжка — світло мало бути тьмяним, аби дати їй змогу заснути, але достатньо яскравим, аби, розплющивши очі, вона могла розгледіти місце свого перебування, впевнитися, що там безпечно, що ніхто не схилиться над ліжком, погрожуючи з’їсти її душу. Часом це бувало складно, особливо тоді, коли Амая вирушала у відрядження і мала спати в готелі або гостювала у знайомих. Однак вона вдавалася до різноманітних хитрощів — ховала лампочки в шафі; лишала напіввідчиненими двері ванної кімнати; не опускала жалюзі на вікнах, що виходили на вулицю, внаслідок чого в спальню проникало світло ліхтарів; будувала «піраміду» з книг, невеличких предметів, шаликів, хусток або власної валізи, а потім використовувала її як екран, що встановлювався перед яскравою лампочкою, стратегічно розташованою на підлозі, — таким чином досягався необхідний рівень світла, що дозволяв спати й водночас бачити все, що відбувалося довкола. Вона рідко ділила ліжко з кимось, але про всяк випадок вигадала пояснення, яке, хоч і не відповідало дійсності, було найближчим до істини. Мовляв, її лякали кошмари; жахіття, породжені тим, що їй доводилося бачити на роботі. Та ніхто з її коханців ніколи не цікавився, чому вона це робить. Амая запитувала себе, що б вони сказали, якби вона зізналася, що не вимикає світла, бо боїться, що її з’їсть привид із минулого.

Вона не любила темряви. Тим паче темряви в поєднанні з тишею, адже тиша дозволяє розчути всі звуки. Можливо, тому Амая запитала у Джонсона: