Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 82)

— А хочете, я розповім вам одну? — спиталася дівчинка.

Мабуть, Аврелій вже мав забагато історій для одного дня, подумалося мені, але він схвально кивнув головою.

Дівчинка виставила праву руку, тримаючи в ній уявну книжку. А лівою зробила такий рух, наче розгорнула її. Швидко озирнулася, пересвідчуючись, що аудиторія готова слухати, потім знову поглянула на «книжку» і почала:

— Був собі колись…

Карен, Том і Аврелій — три пари очей спостерігають за Еммою, три пари вух ловлять кожне її слово.

Вони будуть гарними родичами.

Я непомітно вислизнула з двору й хутенько подалася вулицею.

Я не публікуватиму біографії Віди Вінтер. Нехай увесь світ із нетерпінням чекає появи цієї історії, але це — не моя історія, і я не маю права її розповідати. Аделіна й Еммеліна, пожежа і привид — усі ці історії належать тепер Аврелієві. Могили на цвинтарі — теж його, разом із днем народження, який він може святкувати на власний розсуд. Правда, яку він дізнався, і так є великим тягарем, тому не варто покладати на його плечі ще й тягар зацікавлених поглядів і безглуздої допитливості. Аврелій та Карен — якщо їм дадуть спокій — зможуть перегорнути цю сумну сторінку і почати нове життя.

Та час іде. Колись Аврелія не стане; одного дня і Карен залишить цей світ. Її діти, Том і Емма, будуть далеко від описаних подій — далі, ніж їхній дядько. За допомогою своєї матері вони почнуть творити свої власні історії — міцні, надійні і правдиві. Настане день, коли Ізабель і Чарлі, Аделіна й Еммеліна, Хазяйка, Джон-копач і дівчина без імені опиняться в такому далекому минулому, що згадка про їхні старезні кістки ні в кого не породить ані страху, ані болю. Усе це стане просто давньою історією, яка вже нікому не заподіє зла. І коли цей день настане — а я сама на той час буду як давня історія — я подарую Томові й Еммі цей документ. Нехай прочитають його, а якщо схочуть, то й опублікують.

Сподіваюся, що вони його все ж таки опублікують. Бо поки вони цього не зроблять, дух отієї дитини-примари завжди переслідуватиме мене. Вона блукатиме моїми думками, ховатиметься в закутках моїх фантазій, і моя пам’ять лишиться її єдиним майданчиком для ігор. А так, після публікації, в неї буде життя після смерті — небагато, та все ж краще, аніж повне забуття. І це життя після смерті буде більш повним і насиченим, ніж усе її попереднє існування.

Отже, історія дівчинки-примари не буде опублікована ще впродовж багатьох років, а може, і взагалі ніколи. Однак це не означає, що мені нема чим задовольнити цікавість людей щодо Віди Вінтер. Бо дещо я дійсно маю.

Наприкінці останньої зустрічі з містером Ломаксом, коли я вже збиралася йти, він раптом зупинив мене:

— Я тут маю ще одну річ.

І з цими словами містер Ломакс витягнув шухляду і дістав звідти конверт.

Коли я вислизнула непоміченою з подвір’я Карен і рушила до цвинтарної брами, той конверт уже був у мене. Майданчик для будівництва готелю вже розчистили, і коли я спробувала відтворити в пам’яті будинок, у моїй уяві постали лише зроблені мною фотографії.

Але трохи згодом щось мені таки пригадалося. Авжеж. Енджелфілд завжди створював враження будинку, фасад якого дивиться кудись убік. Наче скоса. Нова ж споруда мала бути правильною. І дивитися просто на вас.

Я зійшла з гравійної алеї і попрямувала через засніжену галявину до оленячого заповідника та лісу. Під тягарем снігу темні віти схилилися додолу і час від часу роняли на мене білі, немов ватні, грудки. Нарешті я вийшла до схилу, на точку найкращого огляду. Звідти було видно все. Церкву і цвинтар із вінками квітів, що яскравіють на снігу. Головну браму, білу як крейда на тлі блакитного неба. Каретний сарай, без прихистку з кущів та будяків. От тільки будинок зник, зник повністю. Люди у жовтих касках зрівняли минуле із землею, перетворивши його на чистий аркуш паперу. Точку незворотності пройдено. Уже не можна говорити «об’єкт знесення». Тепер слід казати «об’єкт будівництва». Минуле зруйновано. Час будувати майбутнє.

Я витягла конверт із торби. Він терпляче чекав. Належного часу. Належного місця.

Спочатку почерк видався мені химерним — із надзвичайно ретельно, красиво виписаними великими літерами та всілякими завитками, — та все ж я не могла позбутися враження, що автор листа — дитина. Слова ніби нашкрябано невмілою рукою: через нерівномірний натиск вони то ледь виднілися, то, навпаки, здавалися вдавленими в папір. Літери не створювали відчуття цілісності, бо кожну з них було виведено окремо. Це був почерк дитини або дуже старої людини. Лист було адресовано Марґарет Лі.

Я розкрила конверт, витягла вміст і сіла на впале дерево, щоб його прочитати, бо я ніколи не читаю стоячи.

Люба Марґарет!

Це той уривок, про який я вам говорила.

Я намагалася закінчити його, але бачу, що не зможу. Тож нехай ця історія, через яку в усьому світі зчинили скільки галасу, залишається такою, як є. Вона банальна і непереконлива; так собі — щось незрозуміле й недоладне. Чиніть із нею на ваш власний розсуд.

Стосовно ж назви, то перше, що спадає на думку, — «Попелюшчине дитя», але я надто добре знаю читачів і тому розумію, що хоч як би я цю казку не назвала, вона все одно фігуруватиме під іншою назвою, а не тією, яку дала їй я.

Дати нема. Підпису теж нема.

Зате є історія Попелюшки.

Таку її історію — лаконічну, безжалісну і злу — мені ще ніколи не доводилося читати. Речення були схожі на осколки розбитого скла: блискучі і смертельно гострі.

Уявіть собі таке. Хлопець і дівчина. Хтось із них багатий, а хтось — бідний. Найчастіше бідною буває саме дівчина, і в цьому історія, яку я вам розповідаю, не є винятком. Обійшлося без балу. Для цих двох прогулянки у лісі було достатньо, щоб спіткнутися і впасти одне одному в обійми.

Були собі колись добрі феї, та перевелися. Їх не стало. І розповідь моя про ті часи, коли добрих фей давно вже й слід прохолов. Гарбуз нашої героїні не перетворився на розкішну карету. Він так і залишився гарбузом. Дівчина повзе додому пізно вночі — зґвалтована, у закривавленій спідниці. Біля дверей її не зустрічатиме лакей, тримаючи в руках капці з опушкою з кротячого хутра. Про це вона вже знає. Вона ж бо не дурепа. Утім, вона вагітна.

Далі у казці йдеться про те, як Попелюшка народила дитину, як вона ростила її у злиднях та поневіряннях і через кілька років покинула неподалік будинку свого ґвалтівника.

Кінець цієї казки несподіваний і жорстокий.

Опинившись посеред незнайомого парку, дитина, голодна й холодна, раптом усвідомлює, що її покинули. За нею — паркова брама, що веде до лісу. Вона незамкнена і прочинена. Може, за брамою й досі її мати? Може, вона ще не встигла далеко відійти? А попереду — сарай, який у дитячий уяві перетворився на маленький будиночок. У ньому можна знайти притулок. Хтозна — може, там і харчі є?

Куди ж податися?

До брами — чи до будиночку?

До брами? До будиночку?

Дитина вагається.

Вона вагається, бо…

І на цьому історія закінчується.

Що це? Дитячі спогади міс Вінтер? Чи просто вигадана історія, яку дитина з багатою уявою створила, аби заповнити порожнечу у своїй свідомості?

Ось вона яка, «Тринадцята казка». Остання, знаменита незакінчена історія.

Я прочитала її, і мені стало сумно.

Поволі мої думки переключилися з міс Вінтер на власне життя. У мене принаймні була мати, попри всі її вади. Невже ж запізно спробувати змінити наші стосунки на краще?..

Але це — уже інша історія.

Я поклала конверт у сумку, підвелася, струсила з брюк шматочки кори і вирушила назад, до дороги.

Мене найняли написати історію життя міс Вінтер, і я з цією роботою впоралася. Я виконала всі умови контракту, усі до єдиної. Один примірник рукопису я маю віддати на зберігання містерові Ломаксу, який помістить його в сейф у підвальному приміщенні банку, а потім дасть розпорядження виплатити мені велику суму грошей. Вочевидь, він навіть не збирається перевіряти: а що, як я віддам йому чисті аркуші?

— Вона ж довіряла вам, — сказав він мені.

Міс Вінтер і справді мені довіряла. Її наміри у контракті, якого мені так і не довелося ані як слід прочитати, ані підписати, були чіткими й недвозначними: вона мала перед смертю розповісти мені свою історію, а я мала її записати. Що я зроблю з цією історією опісля — то вже моя особиста справа. Я розповіла правозаступникові про свої плани стосовно Тома й Емми, і ми призначили зустріч для того, щоб зафіксувати мої наміри офіційно — про всяк випадок. І на цьому все мало скінчитися.

Однак я відчуваю певну незавершеність. Не знаю, чи багатьом людям таки судилося прочитати те, що я написала, не знаю, що це будуть за люди, але навіть якщо їх буде обмаль, навіть якщо це станеться багато років опісля — тим не менш я не можу позбутися відчуття, наче я перед ними в боргу. І хоча я розповіла їм усе, що знала про Аделіну, Еммеліну й дівчинку-примару, я чудово розумію, що для декотрих цього недостатньо. Я сама добре знаю, що це таке — прочитати книжку, а потім ходити кілька днів та сушити голову: чи покарали вбивцю, кому дісталися діаманти і чи помирилася, врешті-решт, удова зі своєю племінницею. Тож уявляю, як хвилюватимуться читачі: а що ж сталося з Джудіт і Морісом? хто зараз живе у будинку міс Вінтер? чи досі її знаменитий парк перебуває у належному стані?