Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 52)

— Розумницею ця дівчинка не стане, але я впевнена: надійде час, і вона зможе жити окремо від сестри. Може, навіть заміж вийде.

Я пригадала також слова Хазяйки про Ізабель:

— Вона була з тих дівчат, яких чоловіки не можуть проминути, щоб не помацати.

Пригадала — і раптом занепокоїлася.

Тим часом Еммеліна, і не підозрюючи про свою жіночу привабливість, плюхнулася у крісло, витягла із шовкової сумочки колоду карт і з дитячою безпосередністю мовила:

— То що, зіграймо?

Я трохи заспокоїлася, але все одно намагалася робити так, щоб вона не виходила з будинку у своїх нових нарядах.

Джон впав в апатію. Утім, на один рішучий крок він таки спромігся: найняв хлопця, щоб той допомагав йому в парку.

— Усе буде гаразд. Це ж Амброс, син старого Проктора. Тихий, спокійний хлопець. Він тут ненадовго. Доки я не полагоджу будинок.

Але я ніскілечки не сумнівалася, що цей ремонт триватиме до нових віників.

І хлопець з’явився. Він був вищий за Джона і ширший у плечах. Запхавши руки в кишені, чоловіки трохи постояли, погомоніли про справу, і парубок узявся до роботи. Він копав розмірено і неквапливо; ритмічне гепання лопати об ґрунт нервувало мене. «І навіщо він нам здався? — хотілося спитати мені. — Він же такий самий чужинець, як і решта».

Але — через якісь невідомі мені обставини — для Джона цей хлопець чужинцем не був. Може, тому, що він прийшов із Джонового світу, світу чоловіків, світу, про який я не мала жодного уявлення.

— Він хороший хлопчина, — знов і знов повторював Джон у відповідь на мої настирливі запитання. — Трудяга. Багато не питає, зате багато працює і не базікає.

— Але, крім язика, він ще й очі має.

Джон знизав плечима й відвернувся, намагаючись не показувати свого занепокоєння.

— Я ж не вічний. Ніщо не вічне, — нарешті мовив він і зробив непевний жест рукою, наче намагаючись охопити і будинок, і його мешканців, і все життя. — Якогось дня настануть зміни.

— Зміни?

— Ти ж ростеш, незабаром станеш дорослою. Невже ти думаєш, що все залишиться таким, як було? Бути дитиною — це одне, а бути дорослою…

Не встиг він договорити, як я пішла геть. Я не бажала знати, що означає бути дорослою.

Еммеліна була у спальні — зривала блискітки з елегантного вечірнього кашне для своєї колекції скарбів. Я сіла поруч із нею. Сестра настільки захопилася своїм заняттям, що навіть не помітила, як я увійшла. Її пухкі конічні пальці хапали прикрасу і безжально шарпали, доки та не відривалася. Потім Еммеліна кидала блискітку до скриньки. Робота копітка, забарна; але ж у моєї сестри все життя було попереду! З незмінним виразом на обличчі знущалася вона з беззахисного шалика. Погляд — зосереджений і водночас замріяний. Губи стулені в тоненький шнурочок. Час від часу повіки опускаються, затуляючи зелені зіниці, а торкнувшись нижнього краю, відразу ж здіймаються, демонструючи незмінно зелені очі.

Цікаво, невже і я так само гарна? Авжеж, бо я бачила у дзеркалі, що мої очі не гірші за очі Еммеліни. Я знала, що в мене така сама копиця червоно-рудого волосся, що кучерявиться на потилиці. А ще я знала, як задивлялися на нас люди під час наших нечастих прогулянок, коли ми з Еммеліною, в однакових сукнях, тримаючись за руки, з’являлися на Стрит. Та все одно я не схожа на сестру, еге ж? На моєму обличчі не буває такої млявої зосередженості. Навпаки — на ньому майже завжди невдоволена гримаса. Я то сердито кусаю губи, то невдоволено відкидаю за плече пасмо волосся, то дратуюся від нетерплячки. Такою спокійною й сумирною, як Еммеліна, я ніколи не буду. На її місці я б відривала блискітки зубами!

— Ти ж не покинеш мене? — тихо спитала я її. — Я ж бо тебе не хочу покидати. Ми лишимося тут назавжди. Разом. Що б там не казав Джон-копач. Пограймося?

Але сестра мовчки вовтузилася з шаликом, наче не чуючи мене.

— Пограймо у весілля? Ти будеш нареченою. Нумо! Вдягни ось це… — і я витягла з купи у кутку якусь річ із жовтої напівпрозорої тканини. — Дивись, схоже на вуаль!

Та Еммеліна й очей не підвела, навіть коли я начепила оту марлю їй на голову. Вона просто відкинула її рукою і знову заходилася тріпати свої блискітки.

Я полишила спроби привернути увагу сестри і натомість глянула на її скриньку зі скарбами. У ній і досі лежали вичищені до блиску ключі, що їх лишила Естер, хоча Еммеліна, схоже, вже встигла забути їхню колишню хазяйку. Там були шматочки біжутерії Ізабель, кольорові обгортки від цукерок, якими колись частувала мою сестру гувернантка, небезпечно гострий осколок зеленої скляної пляшки, золотиста з країв стрічка, яка колись належала мені: її подарувала мені Хазяйка так давно, що я й не пам’ятала, коли саме. А під усім цим і досі лежали сріблясті нитки, які Еммеліна повисмикувала зі штор того самого дня, коли приїхала Естер.

А на самому дні, наполовину присипане мішаниною напівкоштовних камінців, скла та іншого непотребу, ховалося щось таке, чого там раніше не було.

Щось шкіряне.

Я нахилила голову, щоб краще придивитися. Ага! Он чому сестричка забажала мати в себе цю річ! Тиснені золотом літери. ЕНН. Що таке ЕНН? Або хто такий ЕНН? Нахиливши голову в інший бік, я узріла ще дещо. Малесенький замочок. Із малесеньким ключем. Недивно, що все це потрапило до Еммеліниної скарбнички. Золоті літери, та ще й ключик! Напевне, то були найцінніші з її надбань.

І раптом до мене дійшло: ЕНН! Та це ж ЩОДЕННИК!

Я простягла руку.

Блискавично швидко — інколи вигляд моєї сестри може бути оманливим — рука Еммеліни наче лещатами стисла моє зап’ястя, не давши мені доторкнутися до скарбу. Еммеліна навіть не глянула на мене. Твердим і впевненим рухом відвела мою руку вбік і закрила скриньку.

У тому місці, де Еммеліна схопила мене за руку, ще довго було знати білі плями від її пальців.

— Що ж, я піду, — сказала я про всяк випадок, перевіряючи її реакцію. Але голос мій прозвучав не надто переконливо. — Ось побачиш — піду. Покину тебе отут, виросту і житиму без тебе, сама.

Із цими словами я підвелася і, сповнившись почуттям власної гідності та жалю до себе, вийшла з кімнати.

Уже вечоріло, коли сестра знайшла мене на підвіконні у бібліотеці. Я заховалася за штору, але вона підійшла до вікна й зазирнула за неї. Я почула її кроки, відчула, як вона відсунула штору. Я стояла, притиснувшись лобом до скла, і спостерігала за краплинами дощу на шибці. Краплини тремтіли від вітру, готові ось-ось пуститися за хитромудрою траєкторією вниз, на своєму шляху вбираючи в себе інші краплини і залишаючи по собі короткі сріблясті сліди. Сестра підійшла й поклала голову мені на плече. Я сердито висмикнулася. Не повернулася й нічого їй не сказала. Я не бажала з нею розмовляти.

Вона ж узяла мою руку і щось насунула мені на палець.

Дочекавшись, поки вона піде, я придивилася.

Перстень. Еммеліна подарувала мені перстень.

Я перекрутила камінець усередину, на внутрішній бік пальця. Потім піднесла його до вікна. Світло потрапило на камінчик — і він ожив. Зелений, під колір моїх очей. Під колір очей Еммеліни. Вона подарувала мені перстень!.. І я стисла пальці в кулачок, усередині якого був отой камінчик.

Джон тягав відрами воду; приносив городину і чистив її; ходив на ферму і повертався звідти з молоком та маслом. Усі ці справи, схоже, виснажували його. Щоразу я боялася, що його ослаблому, худому тілу забракне сил підвестися з-за столу, щоб узятися до чергової роботи.

— Ходімо до класичного парку, Джоне, — запропонувала якось я. — Покажеш мені, що там треба зробити.

Джон нічого не сказав. Мабуть, він мене просто не почув.

Кілька днів я нічого не казала, а потім знову спиталася. А потім знову і знову.

Нарешті ми з ним пішли до сараю, де він неквапливими вправними рухами нагострив секатори. Потім узяв довгу драбину і виніс її надвір.

— Ось дивись, — сказав, показуючи мені запобіжну клямку на драбині, після чого приставив драбину до надійної стіни у парку, а я, кілька разів спробувавши, як користуватися запобіжником, вилізла на кілька футів угору, а потім злізла. І знову — вилізла і злізла. — Звичайно, коли приставити драбину до тисового стовбура, такого відчуття надійності не буде, — зазначив Джон. — Але якщо закріпити її як слід, то теж буде досить безпечно.

І ми вирушили до класичного парку. Джон підвів мене до тисової фігури середніх розмірів, яка розрослася і стала неохайно кошлатою. Я вже була піднесла до неї драбину, як садівник зупинив мене:

— Не поспішай! — вигукнув він. — Диви, яка нетерпляча! — Садівник тричі неквапливо обійшов дерево. Потім усівся на землю і запалив цигарку. Я сіла поруч, і він запалив ще одну — для мене. — Ніколи не ліз проти сонця, — попередив Джон. — І ніколи не залізай у власну тінь. — Він зробив кілька затяжок і продовжив: — Остерігайся хмар. Коли вони напливають, ти можеш втратити орієнтир. Тож треба знайти щось незмінне у себе перед очима. Дах або ж паркан. Він і буде твоїм якорем. За нього ти й триматимешся. І ніколи не поспішай. Тричі відміряй, а раз відріж. — Поки Джон говорив, він жодного разу не відвів очей від дерева. І я теж. — Треба навчитися відчувати задній бік дерева, поки обробляєш передній, і навпаки. І не працюй самими лише п’ястями рук, натискаючи на ножиці. Використовуй руку на всю довжину.

Докуривши цигарки, ми загасили недопалки об підбори черевиків.