Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 28)

На кілька хвилин я відволіклася, щоб зайнятися фотографуванням. Зробила знімки зяючих вікон без шибок, дерев’яних планок, на яких колись стояли книжки, й важких дубових дверей у масивному одвірку.

Намагаючись забезпечити найкраще зображення великого каміна, я нахилилася трохи вперед і вбік — і завмерла від несподіванки. Потім схвильовано проковтнула слину і відзначила, що пульс трохи пришвидшився. То мені почулося? Чи просто здалося? Наче щось ворухнулося десь глибоко в уламках у мене під ногами?.. Та ні. Нічого там не було. Обережно ступаючи, я повільно наблизилась до діри в кам’яній кладці, достатньо великої, щоб крізь неї проникнути.

Через цей отвір я опинилася в головному вестибулі. Тут були такі самі подвійні двері, що я їх бачила знадвору. Кам’яні сходи витримали пожежу й залишилися неушкодженими. Нагору вів широкий прогін, поруччя заросло плющем, але рослині не вдалося сховати ознаки давнього солідного архітектурного стилю, й видно було граційний вигин, що біля основи розширявся у вигляді хатки равлика чи то чудернацького перевернутого апострофа.

Ці сходи вели до галереї, яка колись, напевне, простягалася на всю ширину вестибуля. З одного боку лишився тільки нерівний край поламаної дощатої підлоги, а далі — глибоке провалля, на дні якого — кам’яна долівка. Натомість із протилежного боку підлога збереглася майже повністю. Уздовж галереї вели залишки поруччя, потім починався коридор. Закіптюжена, але й досі ціла стеля; навіть двері є. Уперше в цьому будинку натрапила я на ту його частину, якій, вочевидь, пощастило уникнути тотального знищення. Вона мала вигляд місця цілком придатного для життя.

Я швидко зробила кілька знімків, а потім, випробовуючи кожну дошку під ногами, перш ніж на неї стати, обережно увійшла до коридору.

За першими ж дверима, що я їх відчинила, повернувши ручку, починалося провалля; виднілися гілки дерев і блакитне небо. Ні тобі стін, ні стелі, ні долівки — просто свіже повітря і порожнеча.

Я швидко зачинила двері і сторожко рушила краєм коридору, намагаючись менше перейматися небезпеками, що підстерігали мене на кожному кроці. Увесь час перевіряючи надійність підлоги, я зійшла на другий поверх, повернула ручку дверей, і ті самі´ розчинилися переді мною.

Там хтось ворухнувся.

Та це ж моя сестра!

Я ледь не зробила крок їй назустріч.

Ледь не зробила.

І враз збагнула. Дзеркало! Просто дзеркало. Потемніле від бруду і вкрите темними плямами, схожими на чорнильні.

Я поглянула на місце, куди щойно збиралася ступити. Просто переді мною дошки підлоги закінчувалися й починалася прірва футів зо двадцять завглибшки, на дні якої лежали безжально тверді кам’яні плити.

Серце моє несамовито калатало. Я знову звела очі — і знову побачила її. Блідолиця безпритульниця із сумними очима, неясна імлиста постать, вона тремтіла в оболонці, що колись була її тілом.

Вона теж помітила мене. Вона стояла з благально простягнутою рукою, наче все, що я мала зробити, — це ступити крок назустріч і взяти її руку у свою. А може, так і вчинити? Може, це і буде найкращим, найпростішим рішенням: узяти й нарешті возз’єднатися з нею? Який сенс розводити тяганину?

Не знаю, скільки я отак простояла, спостерігаючи, як вона кличе мене…

— Ні, — нарешті прошепотіли мої губи, але її рука все одно манила мене. — Вибач, але я не можу.

І сестра повільно опустила руку.

Потім узяла фотоапарат і сфотографувала мене.

Мені стало жаль її. Знімки крізь скло завжди виходять погано. Я знаю. Я вже пробувала.

І ось моя рука вже тримається за ручку третіх дверей. Правило трьох, як говорить міс Вінтер. Але я вже й забула про неї. Цей небезпечний будинок із його дощами, що шумлять усередині кімнат, і з його дзеркалом-пасткою більше мене не цікавить.

Я зараз піду. Не церкву фотографувати, ні. Це мені вже теж нецікаво. А піду я до сільської крамнички. І викличу таксі. І поїду на станцію, а звідти — додому.

Усе це я зроблю, але трішечки згодом. Захотілося просто отак постояти, взявшись за ручку і прихиливши голову до одвірка, зовсім не думати, що може бути за цими дверима, і чекати, поки висохнуть сльози і заспокоїться серце.

І я чекала.

Аж раптом ручка третіх дверей почала обертатися під моїми пальцями сама собою!

Я кинулася навтьоки.

Я неслася, перескакуючи через дірки у підлозі, потім злетіла сходами вниз, долаючи відразу по троє східців, але зрештою заточилася, і, щоб не впасти, сіпнулася до перил. Спіткнувшись, я вхопилася за гілку плюща, що обвивав поруччя, вмудрилася-таки втриматися на ногах — і знову кинулася бігти. Куди?! До бібліотеки? Ні! В інший бік. Крізь арку! Сухі стебла самбука й будлеї чіплялися за мою одіж, і я кілька разів ледь не впала, спотикаючись об розсипані скрізь уламки.

Зрештою я таки бебехнулася з усього розмаху на підлогу, видавши при цьому несамовитий зойк.

І відразу ж почула:

— Ой лишенько! Та невже це я так злякав вас? Який жаль!

Я ошелешено витріщилася на арку.

І лежачи на майданчику галереї, узріла не скелета чи якусь фантастичну потвору, а велетня. Невимушено й легко ступаючи між уламками на підлозі, він підійшов і зупинився наді мною з виразом надзвичайного занепокоєння і співчуття на обличчі.

— Отакої!..

На зріст він був футів шість із половиною, не менше, і широкоплечий — такий широкоплечий, що будинок довкола нього наче зібгався й поменшав.

— Я й не думав… Я зовсім не хотів… Я за вами деякий час спостерігав і… Але наразі це байдуже… Ви дуже забилися?

Поруч із цим велетнем я відчула себе маленькою дитиною. Але попри гігантський зріст, цей чоловік мав у зовнішності щось від дитини. Його пухкеньке, без зморшок, янгольське обличчя увінчував німб світло-сивого волосся, що акуратно оперізував уже лисіючу голову. Очі в нього були так само круглі, як і його окуляри. Це були добрі очі, блакитні і якісь наче прозорі.

Мабуть, я зблідла, здавалася приголомшеною та пригніченою. Гігант схилився наді мною і взяв мене за руку.

— Ось тобі й маєш! Ну й гепнулися ж ви! Якби я знав… Я б ніколи… Гм, пульс трохи перевищує норму.

Гомілка страшенно боліла. Я простягла руку, щоб намацати дірку на коліні брюк, і мої пальці стали липкими від крові.

— Лишенько! Ну як таке могло трапитися, га? Ушкодили ногу? А перелому немає? Можете нею рухати?

Я поворушила ногою, і на обличчі велетня відбилося полегшення.

— Слава Богу! А то я ніколи б собі цього не простив. А тепер побудьте тут, поки я не принесу… Зачекайте хвилинку! — і доброзичливий гігант швидко подався геть, легко, немов у танці, перескакуючи через гостре камінюччя й уламки дерев’яної підлоги. Потім так само легко, пристрибом, понісся сходами вгору. Його тулуб майже непорушно плив над поверхнею, наче окремо від ніг, що безупинно виробляли швидкі й хитромудрі па.

Глибоко зітхнувши, я стала ждати.

— Я поставив чайник, — доповів мені велетень, коли повернувся. Він приніс із собою білу, з червоним хрестом, санітарну сумку й видобув звідти антисептичний розчин і шматок бинта.

— Я завжди казав, що хтось колись таки дістане травму в цьому старому будинку. І тому вже багато років тримаю при собі оцю санітарну сумку. Краще перестрахуватися, ніж потім побиватися, еге ж? Ой, лишенько, лишенько! — Він співчутливо скривився, роблячи болючу примочку до рани на моїй гомілці. — Наберіться мужності, потерпіть іще трохи.

— У вас тут є електрика? — запитала я, й досі відчуваючи легке запаморочення.

— Електрика? Яка електрика? Це ж руїни. — Здивований запитанням, велетень подивився на мене так, наче в результаті падіння я зазнала струсу мозку і втратила здоровий глузд.

— Я спитала, бо ви сказали, що чайник поставили.

— Он воно що! Та ні. Я просто маю при собі туристську газову плитку. Був у мене термос, але… — він зморщив носа, — ви ж знаєте, що чай із термоса ніякий на смак. Ну як, дуже пече?

— Та ні, трохи.

— От любенька дівчинка. Ну і впали ж ви, скажу я вам! Ага, чай… Вам як — із лимоном та цукром? Молока, на жаль, запропонувати не можу — нема де зберігати, бо ж холодильника катма.

— З лимоном було б просто чудово.

— Зрозуміло. А зараз я підніму вас і допоможу вмоститися зручніше. Дощ ущух, тож як — влаштуймо чаювання на природі? — Велетень підійшов до масивних подвійних дверей і витягнув засув. Зі скрипом, значно слабшим, ніж можна було припустити, вони розчахнулись, і я почала поволі підводитися.

— Не рухайтесь!

Стрибаючи між уламками, гігант підскочив до мене й обережно взяв на руки, виніс надвір і посадовив боком на спину того кам’яного кота, якого я захоплено погладжувала годину тому.

— Зачекайте тут, а коли я повернуся, ми з вами гарненько почаюємо! — гукнув велетень і знову подався до будинку. Його широченна спина майнула над сходами і зникла в коридорі.

— Вам зручно?

Я ствердно кивнула.

— От і чудово. — Велетень радісно всміхнувся, наче й справді все було так чудово. — Мене звати Лав. Аврелій Альфонс Лав. Звіть мене просто Аврелій. — І він запитально поглянув на мене.

— Марґарет Лі.

— Марґарет. — Велетень знову розплився в усмішці. — От здорово! Просто здорово! Ось, пригощайтеся.

І Аврелій акуратно розгорнув скатертину між вухами великого чорного кота. На скатертині з’явився липкий кусень коричневого торту, нарізаний щедрими шматками. Я жадібно вп’ялася в один із шматків. Це був ідеальний торт для такого холодного дня: приправлений імбиром і в міру солодкий. Чай мій випадковий знайомий націдив у вишукані порцелянові філіжанки. Подаючи мені цукерницю, він витяг з нагрудної кишені торбинку з блакитного вельвету і розв’язав її. Там лежала срібна ложечка, ручку якої прикрашала видовжена літера А у вигляді стилізованого зображення ангела. Я розмішала цукор і віддала ложечку назад.