Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 15)

— На пікнік?..

Мозок Чарлі почав повільно прокручувати цю новину. Дивно — який такий пікнік? Та потім Чарлі знизав плечима й забув про почуте.

Натомість Ізабель підвелася й попрямувала до дверей.

— Ти куди?

— До себе.

Чарлі був кинувся за нею, але сестра жестом зупинила його.

— Дай мені спокій, я не маю настрою, — сказала вона.

Він незадоволено гмикнув, ухопив у руку жмут її волосся, пробіг пальцями по потилиці й намацав синці, залишені ним минулого разу. Але Ізабель вирвалася, побігла нагору й замкнулася у своїй кімнаті.

За годину, почувши, як вона знову спускається сходами, Чарлі рушив до виходу.

— Ходімо зі мною до бібліотеки, — попрохав він.

— Ні.

— Тоді ходімо до оленячого заповідника.

— Не хочу.

Він помітив, що вона перевдяглася.

— Навіщо ти це начепила? — спитав. — Ти маєш вигляд форменої дурепи.

На ній була материна літня сукня, пошита з тонкої білої матерії й облямована зеленим кантом. Замість звичних тенісних черевиків із розтріпаними шнурками Ізабель взула сандалі із зеленого атласу — теж материні, на розмір більші. До волосся вона приколола квітку й напомадила губи.

Серце Чарлі затьмарилося.

— Ти куди це зібралася?!

— На пікнік.

Він ухопив її за руку, вп’явся у шкіру нігтями й потягнув до бібліотеки.

— Ні! Відпусти!

Він потягнув її ще дужче.

Ізабель люто вирячилася на нього й засичала:

— Чарлі, я ж сказала — ні!

І Чарлі відпустив її. Коли вона каже «ні» таким голосом, це і справді означає «ні».

Демонстративно повернувшись до нього спиною, вона розчинила парадні двері й вийшла.

У нестямі від люті, Чарлі оглянувся довкола — що б його гепнути? Але він і так розтрощив уже все, що тільки можна було розтрощити. Ті речі, що лишилися, могли завдати йому більшої шкоди, ніж він їм. Його кулаки обм’якли, і він пішов за Ізабель — на пікнік.

Здалеку картина пікніка здавалася ідилічною: молоді люди край озера, вбрані в літні сукні та білі сорочки, тримають келихи, наповнені рідиною, що іскриться на сонці, а трава під ногами така м’яка, що по ній можна ходити босоніж… Насправді ж відпочивальники знемагали від спеки, шампанське було огидно теплим, а якби хтось наважився зняти черевики, йому б довелося ступати по гусячому лайні. Однак молодь уперто вдавала, ніби веселиться, сподіваючись, що вдавана веселість зміниться справжньою.

Один парубок помітив якийсь рух поодаль, біля будинку. Звідти до компанії наближалася дивовижно вбрана дівчина, а за нею чвалав якийсь вайло. У зовнішності дівчини та її ході було щось незвичне.

Зі здивування той парубок аж забув фальшиво розсміятися у відповідь на жарт свого товариша; той теж поглянув: що ж там таке цікаве відволікає увагу? — та й собі замовк від несподіванки. Кілька дівчат, які ловили кожне слово й кожен порух своїх молодих компаньйонів, навіть тоді, коли хлопці йшли позаду них, — і ті обернулися поглянути: чому ж запала така несподівана тиша? Це було схоже на ефект хвильок по воді: один за одним усі відпочивальники обернулися до новоприбульців, а поглянувши, заклякли на місці.

Через широку галявину до них крокувала Ізабель.

Ось вона наблизилася. Даючи дорогу, всі розступилися перед нею, як море перед Мойсеєм, а вона підійшла аж до краю води й вибралася на плаский камінь, що випинався в озеро. Дехто рушив був до неї з пляшкою та келихом, але вона відмахнулася. Ізабель довелося довго йти під немилосердно пекучим сонцем, тому самого лише шампанського їй було замало для охолодження.

Вона зняла свої сандалі, повісила їх на дерево, розпростала руки — і кинулася у воду.

Усі аж роти пороззявляли зі здивування, а коли вона з’явилася на поверхні, то вода, що струменіла з її спокусливих форм, змусила присутніх згадати легенду про народження Венери. І знову всі роти пороззявляли. Цього разу від захвату.

Це пірнання теж багато хто пригадав багатьма роками пізніше, коли Ізабель удруге покинула домівку. А пригадуючи, люди хитали головами — чи то із жалем, чи то з осудом: ця дівчина завжди була якоюсь дивною. Але того дня таку поведінку пояснили її веселим настроєм, за який присутні були їй дуже вдячні. Самотужки, без сторонньої допомоги, Ізабель умить розважила всю компанію.

Один білявий молодик — найсміливіший — гучно розсміявся, зняв черевики, краватку і стрибнув у воду слідом за Ізабель. Потім трійко його друзів. Ще мить — і всі парубки вже були у воді, пірнаючи, вигукуючи, репетуючи, борюкаючись і бризкаючи один на одного.

Хутенько помізкувавши, дівчата второпали, що є лише один вихід. Вони порозвішували сандалі по гілках, зобразили на своїх обличчях неймовірний захват і теж повскакували в озеро, здіймаючи купи бризок. Опинившись у воді, дівчата почали підкреслено емоційно скрикувати і плескатися — утім, плескалися вони так, щоб не надто намочити волосся.

Та марними були їхні зусилля. Чоловіки не помічали нікого, крім Ізабель.

Чарлі не стрибнув у воду за своєю сестрою. Він стояв трохи осторонь і спостерігав. Блідолиций, із рудим волоссям, він був схожий на людину, якій до вподоби не сонячна, а дощова погода, не пікніки, а розваги під дахом. На сонці його обличчя порожевіло, а очі нестерпно боліли, бо їх заливав піт, що капав з лоба. Але Чарлі майже не кліпав очима. Він не міг надивитися на Ізабель.

Скільки годин йому ще доведеться чекати, перш ніж він знову опиниться поруч із нею?.. Здавалося, що цілу вічність. Збадьорений появою Ізабель та її витівкою, пікнік тривав довше, ніж сподівалися, але все одно усім здалося, що він пролетів блискавично швидко, і всім кортіло залишитися якомога довше. Гуляння скінчилося, і молодь розходилася з утішливою думкою про наступні пікніки й нові поцілунки у воді й на суходолі.

Коли Чарлі нарешті наблизився до Ізабель, на її плечах був парубочий піджак, а самого парубка вона тримала за руку. Неподалік непевно тинялася якась дівчина, в очах якої читався неприхований сумнів у доречності її присутності. Повновида і неприваблива, вона, тим не менш, була схожа на супутника Ізабель, з чого можна було зробити висновок, що це його сестра.

— Ходімо додому, — грубо кинув Чарлі в бік сестри.

— Так швидко? А я думала, що ми трохи погуляємо. З Роландом та Сибілою. — Ізабель люб’язно всміхнулася до Роландової сестри, й Сибіла, надзвичайно здивована таким проявом доброти, аж засяяла з радощів.

Удома Чарлі міг домогтися від Ізабель усього, чого хотів, інколи завдаючи їй болю й ображаючи, але тут, на людях, він не насмілився й тому скорився.

Що ж сталося під час тієї прогулянки? Свідків того, що трапилося в лісі, не було. А через відсутність свідків не було й пліток — принаймні спочатку. Але не треба бути генієм, щоб з подальших подій здогадатися, що саме відбулося того вечора під склепінням зеленого листя.

— Мої сандалі! Я забула їх на дереві! — розпачливо вигукнула Ізабель і послала Роланда по сандалі, а Чарлі, здається, по Сибілину шаль. До цієї хитрості вона вдалася, аби позбутися чоловіків.

Дівчата повмощувалися на маленькій м’якій галявинці. Темрява ставала дедалі густішою, а вони все сиділи, куняючи від випитого шампанського і вдихаючи терпке повітря, ще не вистигле від сонячного тепла, та вже торкнуте нічною прохолодою. Сукні на їхніх розпашілих тілах поволі висихали, і брижі тканини, в міру того як з них випаровувалася волога, відставали від тіла, приємно його лоскочучи.

Ізабель знала, що їй потрібно: залишитися наодинці з Роландом. Але для цього вона мусила спекатися свого брата.

Ліниво спершись на дерево, вона заговорила.

— То хто з них твій кавалер, Сибіло?

— Та в мене нема кавалера. І ніколи не було, — зізналася Сибіла.

— Як нема, то треба завести.

Ізабель схилилась набік, зірвала схожий на перо листок папороті й провела ним по своїх губах, потім — наче ненароком — по губах своєї випадкової компаньйонки.

— Як лоскотно й приємно! — прошепотіла Сибіла.

Ізабель знову зробила те саме. Сибіла всміхнулася, напівзаплющила очі й не стала зупиняти спокусницю, коли та ніжно вела листком по її шиї, потім навколо декольте і — вниз, особливо довго затримуючись на пагорбках грудей.

Сибіла млосно хихотіла, а коли листок дістався її талії й спустився ще нижче, розплющила очі.

— Ти чому зупинилася? — спитала вона з ноткою образи.

— А я й не зупинялася, — відповіла Ізабель. — Просто сукня заважає тобі відчувати.

Вона задерла край Сибілиної сукні й почала водити листком папороті по оголеній литці.

— Так краще?

Сибіла знов заплющила очі й почала щось заворожено мимрити собі під ніс. Від товстуватої литки зелене перо помандрувало до коліна, а потім до стегна. Коли на зміну листку прийшли ніжні пальці Ізабель, Сибіла солодко зітхнула.

Ізабель тим часом гострим поглядом вивчала обличчя своєї старшої компаньйонки і, коли повіки Сибіли ось-ось мали затріпотіти у пристрасному передчутті, хутко прибрала руку.

— Так я і знала, — мовила Ізабель діловим тоном, наче ставлячи діагноз, — тобі справді потрібен кавалер.

Сибіла, мимоволі вирвана зі стану повного блаженства, не відразу прийшла до тями.

— Так от, стосовно приємного лоскотання, — вимушено вдалася до пояснення Ізабель, — коли це робить кавалер, то виходить набагато приємніше.