Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 63)

Вичекала п’ять хвилин. Вони відчувались як п’ятдесят. Ізнову поглянула на годинник. Ні. П’ять.

У якомусь часовому континуумі ми всі вмираємо, щойно народившись. За цією логікою вона десь уже давно мертва, а просто зараз дивиться крізь брами часу та всміхається, глипаючи на всі ті клопоти, яких завдає собі Тілесна Рейчел.

«Я вже мертва», — запевнила вона себе. Повернула ключ у замку й розчахнула двері, наставивши просто у квартиру пістолет, із якого не буде жодної користі, якщо праворуч чи ліворуч від неї стоїть Ларс чи Нед.

Їх там не було. Калеб досі сидів за столом; його плоть була біла як мило, а кров посередині обличчя запеклась і почорніла. Вона зачинила за собою двері й пішла праворуч, просуваючись уздовж стіни, доки не опинилася під відчиненими дверима санвузла. Там, схоже, не було нікого. Вона зазирнула в щілину між відчиненими дверима й одвірком і побачила, що по той бік ніхто не ховається.

Рейчел рушила до спальні. Її двері були зачинені. Вона поклала долоню на ручку, та її плоть стала такою слизькою від поту, що долоня зісковзнула. Рейчел витерла її об штани й протерла дверну ручку рукавом. Узялася за неї лівою рукою, а в праву взяла пістолет. Різко відчинила двері всередину, при цьому уявляючи, як Ларс сидить на її ліжку, чекаючи на неї. Тихе «лясь» — і вона впаде на спину, стікаючи кров’ю.

Його там не було. Кімната, схоже, була безлюдна. Та це підтверджувало її відчуття на вході до квартири: вони розуміються на цьому краще за неї. Якщо вони тут, із нею, вона вже мертва. Рейчел із несподіваним фаталізмом увійшла до головного санвузла, а тоді перевірила Браянів і свій гардероб. Вона відчувала таку близькість до смерті, якої не відчувала від самого Леоґана. Відчувала, як смерть надходить крізь мостини та проникає в її тіло, сполучається з кров’ю й тягне додолу, крізь підлогу, у підвал потойбічного світу.

Ось що на неї чекає, завжди чекало — потойбічний світ. Байдуже, угорі він чи внизу, білий чи чорний, холодний чи теплий: він — не цей світ із його зручностями, розвагами та зрозумілими лихами. Можливо, він — це взагалі ніщо. Можливо, він — це просто відсутність. Відсутність власного «я», відсутність чуттів, відсутність душі чи пам’яті.

Тепер Рейчел усвідомила, що на Гаїті, ще до табору, ще в самому Порт-о-Пренсі, де трупи тліли на вулицях і валялися стосами на лікарняній автостоянці, валялися, наче старі машини на смітниках, потроху розпухаючи й надимаючись на спеці, ще тоді істина їхніх смертей стала істиною і для неї самої: ми не особливі. Нас освітлює зсередини полум’я однієї-єдиної свічки, а коли це полум’я задмухують і в наших очах начисто згасає світло, виходить так, ніби нас і не існувало ніколи. Ми не володіємо своїм життям, а беремо його напрокат.

Вона обшукала решту квартири, та вже було очевидно, що їх там нема. Її найперший здогад виявився правильним: якби вони чекали на можливість її вбити, то зробили б це, щойно вона пройшла у двері. Рейчел повернулася до спальні й поклала в наплічник трекінгові черевики, кілька пар теплих шкарпеток і важке вовняне пальто. Понесла із собою на кухню спортивну сумку й додала один ніж для розрізання м’яса, один ніж для овочів і фруктів, ліхтарик із батарейками, пів дюжини енергетичних батончиків, кілька пляшок води та фрукти з миски на стільниці. Залишила сумку й наплічник біля дверей і повернулася до спальні. Перевдягнулась у штани-карго, термофутболку з довгими рукавами та чорне худі. Зібрала волосся у хвіст і прикрила його бейсболкою «Ньюбері Комікс». Відкрила підлоговий сейф у Браяновому гардеробі, дістала звідти гроші, віднесла їх разом із пістолетом до санвузла, поклала на стільницю та вдивилась у дзеркало. Жінка, що визирнула на неї звідти, була виснажена й сердита. Ще вона була налякана, проте не паралізована від страху. Рейчел сказала собі співчутливо-владним тоном старшої сестри, що звертається до молодшої:

— Ти в цьому не винна.

«У чому — “цьому”?»

«У цьому» — це у Відді, Естер, колишній черниці, Веронік, і всіх загиблих у Порт-о-Пренсі. «У цьому» — це в материній токсичності, батьковій відсутності та відході Джеремі Джеймса. «У цьому» — це в незадоволенні Себастьяна практично всім, що вона робила. «У цьому» — це в тому, що вона все свідоме життя почувалася непростимо недосконалою і гідною зради.

І голос у її голові здебільшого мав рацію: вона не була винна в більшій частині «цього».

Крім Відді. Відді була її нездоланним гріхом. Відді вже чотири роки як загинула. А Рейчел, яка довела її до загибелі, стала старшою на чотири роки.

Вона взяла з комода свою спільну фотографію з Браяном. Їхнє неофіційне весільне фото. Придивилася до Браянових брехливих очей, його брехливої усмішки і зрозуміла: вона — таке саме брехло, як він. У школі аж до випуску зі старших класів, виші, аспірантурі й навіть у світі роботи вона витворювала із себе особистість, яку потім грала щодня більшу частину свого життя. Коли ж ця особистість утратила зв’язок із аудиторією, Рейчел зруйнувала її та створила нову. І так далі. А після Гаїті, після Відді, вона не змогла відновитися. Від неї залишилася тільки сутність її порожнього, штучного «я» та її гріх у всій його повноті.

«Ми брехуни, Браяне. Ми».

Вона вийшла зі спальні. У вітальні зрозуміла, що її ноутбук не лежить на барній стійці, де вона його покинула. Пороззиралася кілька хвилин, але досить швидко здогадалася, що Ларс і Нед забрали його із собою, коли виходили.

Чудово. У неї є смартфон.

Зате немає машини. Навіть якщо Кесслер не заморозив її кредиток, вона не зможе орендувати машину чи скористатися Zipcar, бо тоді знайти її буде елементарно. Вона знов оглянула квартиру, неначе могла таким чином щось виявити, поглянула всюди, оминувши поглядом лише труп за столом у своїй їдальні. А тоді до неї дійшло, що саме там і треба шукати.

Брелок із ключами лежав у правій передній кишені Калебових джинсів. Вона помітила, як брелок випинається, коли обійшла стіл і наблизилася до Калеба. На його обличчя вона не дивилася. Не могла.

«А як же Хая? — замислилася вона. — А як же АБ?» На вечірці якихось чотири дні тому Калеб підняв доньку перед собою, а вона схопила його за верхню губу й потягнула її на себе, як шухляду. Він це їй дозволив. Він сміявся, хоча це явно було боляче, а коли Аннабель відпустила його губу, пригорнув її до своїх грудей, притиснувся носом до її маківки та вдихнув її запах.

Калеб був актором. Як і Браян. Як і вона. От тільки акторська гра була лиш одним аспектом єдиного цілого. Він не грав ролі батька. Не грав почуття любові. Не вигадував мрій, бажань і сподівань на майбутнє.

Рейчел усвідомила, що він був її другом. Вона завжди вважала Калеба Браяновим другом, Браяновим партнером, бо коли Браян вступив у зв’язок із нею, ці ролі (ось, ізнову це слово!) уже міцно утвердилися. Проте з часом і регулярними контактами вони стали достатньо знайомі та звичні одне одному, щоб їхні стосунки можна було назвати лише дружніми.

Вона сягнула йому в кишеню. Тканина джинсів була жорстка, а його тіло — ще жорсткіше. Відбулося трупне заклякання, і Рейчел щонайменше хвилину тягнула брелок із ключами вздовж Калебового стегна й витягала з його кишені. За цей час їй спало на думку: якби вони так і не повернулися сюди, щоб вона змогла перекинути собі на пошту свою книжку, він би, можливо, досі був живий.

Але ні. «Ні, ні, ні», — прошепотів їй на вухо той голос старшої сестри. Він затримався, щоб випити. Затримався, щоб зібратися з думками перед годиною за кермом. А якщо цього недостатньо, то вони з Браяном уже давно розпочали ту гру, в яку грали разом.

Тепер вона поглянула на нього. І не відривала погляду цілу хвилину.

— Ти не на моїй совісті. — Закрапали сльози, і Рейчел їх витерла. — Та я за тобою сумуватиму, — промовила вона і вийшла з квартири.

28

Вантуз

Рейчел заправила Калебів «ауді», а тоді, коли їй спало на думку, що вона не їла вже близько доби, поснідала в «Парамаунті» на Чарльз-стріт. Голоду не відчувала, проте їла так, наче зголодніла. Проїхала назад на Коплі-сквер, припаркувалася біля лічильника на Стюарт-стріт і пішла маленьким провулком, що тягнувся між готелем «Коплі-Плаза» й Вежею Генкока. Проминула вантажний док і чорний хід, із якого на її очах колись вийшов під дощем Браян, після чого сів у чорний «сабарбан». Рейчел обійшла будівлю, пройшла Сент-Джеймс-стріт і одного разу побачила кількадесят Рейчел, що відображались у склі знов і знов. Вони тягнулись уривчастою стрічкою, схожою на ланцюжок із картонних ляльок-Рейчел. Коли вона завернула за ріг, усі вони повтікали. І більше вона їх не бачила.

Надворі була майже дев’ята, і вулиці були повні людей, які зранку мусили їхати на роботу. Вона дісталася входу до хмарочоса й пішла слідом за потоком людей, що входили в обертові двері. Праворуч від поста охорони знайшла довідник. Переглянула орендарів на літеру «А», та не знайшла «Алден Мінералс». Перебрала всіх на «Б» й не побачила нічого такого, що, на її думку, мало б стосунок до її пошуків. А от на літеру «К» знайшлася «Коттер-Мак-Канн», фірма венчурного капіталу, яку згадував Ґлен О’Доннелл. Це нічого не гарантувало, та тепер цілком можна було припустити, що того дня Браян приїхав сюди на зустріч із представниками «Коттер-Мак-Канн» і задля продажу своєї частки копальні.