Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 50)

— На жаль, так.

Вона, певно, могла б сказати тисячу різних речей про безмежну абсурдність його прохання, щоб вона йому довірилась, але в неї вийшло тільки:

— Хто вона?

Рейчел відчула огиду до цих слів, щойно вони злетіли з її вуст. Він начисто позбавив її фундаменту, на якому вона будувала своє життя останні три роки, а вона корчить із себе ревниве стерво.

— Хто саме? — перепитав він.

— Вагітна дружина, яку ти тримаєш у Провіденсі.

Знов усмішка, мало не на весь рот, і він звів очі до беззоряного неба.

— Вона — партнерка.

— У твоїй компанії з видобутку корисних копалин?

— Ну, трішки так.

Вона відчувала, як вони входять у ритм усіх своїх суперечок: зазвичай вона грала в наступі, а він крутився в захисті, через що вона ставала дедалі агресивнішою, наче собака, що ганяється за кроликом, у якого під шкурою немає м’яса. Тож Рейчел поставила справжнє запитання, перш ніж ситуація не погіршилася ще більше.

— Хто ти?

— Я твій чоловік.

— Ти не мій…

— Я — чоловік, який тебе любить.

— Ти брехав мені про все в нашому житті. Це не любов. Це…

— Поглянь у мої очі. І скажи, бачиш ти там любов чи ні.

Вона поглянула. Спершу насмішкувато, та відтак у ній почало зростати зачудування. Поза сумнівом, у цих очах була любов.

Але чи точно? Він же як-не-як актор.

— Твоє уявлення про неї, — сказала вона.

— Ну, так, — погодився він, — інших я не знаю.

Калеб вимкнув мотор. Вони опинилися в затоці милі за дві від берега; праворуч від них були вогні Квінсі, а ззаду й ліворуч — вогні Бостона. Перед ними чорнильну пітьму розтинали скелі й кручі острова Томпсона на заході. У такій темряві неможливо було сказати, сто чи двісті ярдів до острова. На острові Томпсона стояв якийсь заклад для молоді, можливо філія Outward Bound[19], але ця організація вже закінчила свої справи на ніч, бо з острова не світило жоднісінького вогника. Об корпус човна м’яко розбивалися маленькі хвильки. Якось Рейчел пропливла разом із Себастьяном додому в таку ніч, користуючись лише їхніми ходовими вогнями, і більшу частину шляху вони обоє нервово хихотіли; але Калеб вимкнув усе світло, крім маленьких лампочок підсвітки на палубі біля їхніх ніг.

Перебуваючи в непроникній пітьмі безмісячної ночі, вона усвідомила, що Браян і Калеб можуть доволі легко її вбити. Ба більше, все це могло бути сплановано для того, щоб змусити її думати, ніби вона сама керувала подіями, що привели її до цього човна, цієї затоки й цієї безжальної пітьми, хоча насправді все навпаки.

Раптом їй закортіло спитати Браяна:

— Яке твоє справжнє ім’я?

— Алден, — відповів він. — Браян Алден.

— Ти з родини лісозаготівельників?

Він похитав головою.

— Ні, аж ніяк не з такої блискучої.

— Ти з Канади?

Він похитав головою.

— Я з Ґрафтона, що в штаті Вермонт.

Уважно стежачи за нею, Браян дістав із кишені пластиковий пакунок з арахісом, із тих, які видають у літаках, і розкрив його.

— Ти — Скотт Пфайффер, — сказала вона.

Він кивнув.

— Але звати тебе не Скотт Пфайффер.

— Ні. Це просто ім’я одного пацана, з яким я ходив до старшої школи та який смішив мене на уроках латини.

— А твій батько?

— Вітчим. Так. Він був отим хлопцем, про якого я розповідав. Расист, гомофоб, боявся, що світом керує масштабна змова, покликана звести його життя на пси й відправити коту під хвіст усе, у що він вірив. Можливо, це парадокс, але він також був непоганою людиною, добрим сусідом, міг допомогти поставити огорожу чи полагодити ринву. Ноги простягнув від серцевого нападу, як розчищав лопатою доріжку сусідові. Сусіда звали Рой Керрол. Що тут кумедного? Рой узагалі не поводився з ним добре, та мій вітчим розчищав йому доріжку, бо це було порядно, а Рой був надто бідний, щоб заплатити комусь за допомогу, і мешкав на дільниці на розі. Знаєш, що утнув Рой наступного дня після похорону мого батька? — Браян закинув до рота горішок. — Пішов і купив собі снігоочисник за три тисячі доларів.

Він запропонував Рейчел арахісу, а вона захитала головою: раптом усе це перестало її зачіпати, їй почало здаватися, ніби вона ввійшла до кабінки віртуальної реальності, а це — середовище, в яке її спроєктували.

— А твій справжній батько?

— Його я, у принципі, не знав ніколи. — Він знизав плечима. — Це наша спільна особливість.

— А що Браян Делакруа? Як ти вигадав цю особистість?

— Ти знаєш, Рейчел. Знаєш, бо я тобі розповідав.

І вона зрозуміла.

— Він навчався у Браунському університеті.

Браян кивнув.

— А ти був кур’єром, який розвозив піцу.

— Доставляв протягом сорока хвилин, інакше її віддавали за пів ціни. — Він усміхнувся. — Тепер ти знаєш, чому я так швидко їжджу.

Він витрусив собі в долоню ще арахісу.

— Чому, — спитала вона, — ти сидиш тут і їси арахіс так, наче нічого не змінилося?

— Тому що хочу їсти. — Він закинув до рота ще один горішок. — Переліт був довгий.

— Перельоту не було.

Вона зціпила, а тоді розтиснула зуби.

Він вигнув брову, і їй захотілось її відірвати. Стало шкода, що вона так багато випила. Зараз їй була потрібна ясна голова, а вона була далеко не ясна. Рейчел хотілося запам’ятати всі свої запитання в ідеальній послідовності.

— Перельоту не було, — сказала вона, — бо немає ніякої роботи, а ти — не Браян Делакруа. Це означає, що наш шлюб узагалі не є законним, а ти збрехав мені про… — Вона зупинилася, відчуваючи, як її оточує і наповнює пітьма. — Все.

Він струсив із долонь пил з арахісу й поклав до кишені спорожнілий пластиковий пакунок.

— Не все.

— Справді. Що є правдою?

Він помахав пальцями між їхніми грудьми.

— Оце.

Вона повторила його жест.

— Оце — фігня.

Він посмів набути ображеного вигляду. Нахаба.

— Ні. Не фігня, Рейчел. Це цілком реально.