Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 32)
Розрив із сім’єю у Браяна Делакруа завжди мав особистий характер, пояснював він Рейчел, і аж ніяк не фаховий. Він любив лісопильний бізнес. Той добре йому вдавався. Коли його дядько, який керував американською частиною підприємства в конторі на П’ятій авеню в Мангеттені, якось увечері вигулював пса в Центральному парку й упав мертвий від інсульту, Браян, який ніколи не засмучував рідних, а просто збивав їх із пантелику, взяв його роль на себе. За рік вирішив, що Мангеттен — це занадто («Його неможливо вимкнути», — казав він сам), і перевів підприємство до Кембриджа.
Рейчел поглянула на годинник у верхньому правому куті свого ноутбука. 16 : 02. В офісі ще неодмінно хтось буде. Принаймні Калеб, який працює мов скажений. Рейчел могла заїхати до Калеба, сказати йому, що Браян забув дещо в офісі й попросив її це забрати. Опинившись там, вона могла залізти в його комп’ютер чи проглянути виписки із кредиток у його документах. Пересвідчитися в тому, що все сходиться.
Хіба це злочин — раптово й цілковито втратити довіру до свого чоловіка? Таке запитання вона поставила собі, намагаючись зупинити таксі на Коммонвелс-авеню.
Це не злочин і навіть не гріх, але свідчить про те, що їхній шлюб не має непохитних підвалин. Як вона могла так швидко втратити довіру до нього, якщо цього ж дня співала йому осанну в розмові з Меліссою? Їхній шлюб міцний, не те що в безлічі їхніх друзів.
Хіба не так?
А що таке міцний шлюб? Що таке добрий шлюб? Вона знала жахливих людей, які перебували в чудовому шлюбі, що якимось робом тримався на їхній жахливості. А ще знала чудових-пречудових людей, які освідчувалися в невмирущому коханні одне до одного перед Богом і всіма своїми друзями, а за кілька років просто викидали це кохання на смітник. Урешті-решт, хай які хороші вони були — чи хай якими хорошими себе вважали, — зазвичай від кохання, у якому вони так публічно освідчувалися, залишалися тільки отрута, жаль і своєрідна приголомшена розгубленість через те, як темно стало насамкінець на шляхах, якими вони прямували.
Міцність шлюбу, часто казала її мати, дорівнює масштабу вашої наступної суперечки.
Рейчел у це не вірила. Чи не хотіла вірити. Принаймні якщо йшлося про неї та Браяна. Щодо неї та Себастьяна це однозначно було правдою, та вони із Себастьяном були катастрофою від початку. Вони з Браяном аж ніяк не були катастрофою.
Та все ж не існувало жодного логічного пояснення тому, що вона раптом побачила, як чоловік, дуже схожий на її половинку й одягнений так само, вислизнув через чорний хід із будинку в Бостоні, коли її чоловік мав летіти до Лондона. І їй довелося прийняти єдину раціональну відповідь: чоловік, який вийшов із Вежі Генкока сьогодні після опівдня, був Браяном. Тобто він був не в Лондоні. Тобто він бреше.
Вона зупинила таксі.
15
Волога
«Я не хочу, щоб він брехав, — подумала Рейчел, коли таксі перетнуло Бостонський університетський міст і обігнуло розв’язку, щоб звернути на Меморіал-драйв. — Не хочу в усе це вірити. Хочу відчувати те саме, що й цими вихідними, — любов і довіру».
«Та яка в мене альтернатива? Вдавати, ніби я його не бачила?»
«Це був би не перший раз, коли ти побачила щось таке, чого не існувало».
«Ті рази все було інакше».
«У чому?»
«Просто інакше».
Таксист не сказав ані слова за всю поїздку. Рейчел поглянула на його ліцензію. Санджай Сет. На фотографії він мав понурий вигляд — здавалось, от-от насупиться. Вона не знала цієї людини, та все ж дозволила їй перевезти себе, так само як дозволяла незнайомцям готувати собі їжу, перебирати своє сміття, оглядати своє тіло й керувати літаком. І сподівалася, що ці люди не вріжуться на літаку в гору й не отруять їй харчі просто через те, що в них не склався день. А у випадку цього таксі сподівалася, що таксист не набере швидкості й не завезе її в якусь далечінь на задвір’ї покинутого промислового парку, не залізе на заднє сидіння і не розкаже, що саме думає про жінок, які не кажуть «будь ласка». Коли вона востаннє їхала на таксі, такі роздуми змусили її перервати поїздку, та цього разу вона втиснула собі у стегна кулаки й не стала їх прибирати. Рейчел рівномірно вдихала й видихала — не надто глибоко й не надто поверхово, — визирнула з вікна на дощ і сказала собі, що витримає це так само, як витримала поїздку в метро та ТРЦ.
Коли вони під’їхали до Гарвард-сквер, вона попросила Санджая Сета зупинитися на розі Кеннеді-стріт і Вінтроп-стріт, бо Вінтроп-стріт була однобічна та йшла не в той бік. Рейчел не хотілося чекати, поки таксі ще п’ять чи десять хвилин продиратиметься крізь дорожній рух, характерний для 16 : 50, щоб об’їхати квартал і підвезти її на сто футів ближче.
Коли Рейчел наблизилася до будівлі, з неї вийшов Калеб Перлофф. Смикнув за двері, перевіряючи, чи замкнув їх за собою. Плащ і бейсболка «Сокс» у нього були такі ж мокрі, як верхній одяг у всього міста. А тоді він повернувся і побачив, як вона стоїть на тротуарі збоку від нього.
Із виразу його обличчя вона здогадалася, що він не може пов’язати цього між собою: Рейчел тут, по той бік річки, у Кембриджі, під їхньою конторою, тимчасом як Браян за кордоном.
Рейчел почувалась абсурдно. Як вона могла пояснити, чому стоїть тут? Вона мала змогу обдумати це під час поїздки в таксі й не зуміла вигадати жодної притомної причини, з якої їй міг би знадобитися доступ до чоловікового офісу.
— То ось де це все відбувається, — заговорила вона.
Калеб іронічно їй усміхнувся.
— Саме тут. — Він витягнув шию, щоб поглянути на будівлю, а тоді знову глипнув на неї. — Ти знала, що вчора в Андгра-Прадеш ціна на деревину впала на одну десяту відсотка?
— Ні, не знала.
— Проте на іншому кінці світу, у Мату-Ґросу…
— А де це?
— У Бразилії. — Він спустився зі сходів до неї, розкотисто вимовивши «р». — У Мату-Ґросу ціна
— А що в Індії?
— Нам дістається ота знижечка на одну десяту відсотка. — Він зітнув плечима. — Але наразі тут усе якось непевно. Та й витрати на доставку вищі. То з ким нам укласти угоду?
— Дилема, — визнала вона.
— А як щодо всього того лісу, який експортуємо ми?
— Ще одна зморшка.
— Не можна ж допустити, щоб він просто зогнив.
— Не можна.
— Віддати його на поталу жукам. Дощу.
— Сили небесні. Дощу.
Він підняв руку, підставляючи її дощу, який наразі обернувся на легеньку мжичку.
— Правду кажучи, останній місяць у Британській Колумбії було сухо. Дивно. Там сухо, тут мокро. Зазвичай усе навпаки.
Він схилив голову набік, дивлячись на неї.
Вона схилила голову й собі.
— Що привело тебе сюди, Рейчел?
Вона ніколи не знала, як багато Браян розповідає комусь про її стан. Він казав, що не говорить про нього, та вона здогадувалася, що він мусить комусь розповідати, хай навіть і добряче випивши. Люди мусили рано чи пізно замислюватися, чому Рейчел не змогла долучитися до них на цій чи тій вечірці, чому не їздила торік з усіма подивитися на феєрверки на честь Четвертого липня на Еспланаді, чому її рідко видно в барах. Така розумна людина, як Калеб, не могла не збагнути з часом, що бачить Рейчел лише в керованому середовищі (зазвичай у будинку) та в маленьких компаніях. Але чи знав Калеб, що вона вже два роки не сідала за кермо? А до минулої суботи майже стільки ж часу не їздила в метро? Чи знав він, що вона одного разу завмерла на фудкорті «Пруденшл-Сентер-Моллу», що їй довелося сісти в оточенні доброзичливих охоронців, задиханій і впевненій, що вона зомліє, доки Браян не прийшов забрати її додому?
— Скуплялася в цьому районі. — Вона показала жестом на площу.
Він глипнув на її порожні руки.
— Нічого не змогла відшукати, — пояснила Рейчел. — Вийшло тільки подивитися. — Вона примружилася крізь туман на будівлю позаду Калеба. — Надумала глянути, хто тут конкурує зі мною за увагу чоловіка.
Він усміхнувся.
— Хочеш зайти?
«Я просто зайду до його офісу, щоб…»
«Він залишив дещо у своїй шухляді і…»
«То ось він, його центр керування. Можна мені трішечки тут позависати? Можете зачинити за собою двері».
— Ви перебудовували приміщення? — спитала вона.
— Та ні.
— Тоді мені нічого не треба дивитися. Просто подумала, що зайду сюди, а тоді попрямую додому.
Він кивнув так, наче все це було цілком логічно.
— Не хочеш поїхати на таксі разом?
— Це було б чудово.
Вони знову пройшли вздовж Вінтроп-стріт і перетнули Кеннеді-стріт. Була майже п’ята, і машини, що їхали до Гарвард-сквер, зібралися в затори. Щоб спіймати таксі, що їхало б із площі, найкраще було пройти один квартал до готелю «Чарльз». Але небо, яке ще хвилину тому було пласким і олов’яним, уже розпухло й почорніло.
— Це недобре, — зауважив Калеб.
— Так, я теж так думаю.
Вони дійшли до кінця Вінтроп-стріт і там побачили, що стоянка таксі перед Чарльзом порожня. Потік машин, що повз до річки, був чи не щільніший за той, що прямував на площу.
Чорнота вгорі загуркотіла. За кілька миль на захід небо розітнула блискавка.
— Вип’ємо? — запропонував Калеб.
— Може, навіть двічі, — відповіла вона, аж тут небо розверзлося. — Господи.