Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 19)
«А решта нас — просто американці».
Рейчел розпізнала в цій фразі огидне самозвеличення і фальшиву скромність. Вона вже уявляла, як цитуватиме її на коктейльних вечірках, і уявляла, як із цієї фрази сміятимуться. Та цей сміх усе-таки викликав у неї сором. Зрештою, вона винна в успішності, успішності, що виросла з її походження та привілеїв. Вона сприймала надію як належне, вважала можливості для себе нормою і ніколи не мусила по-справжньому боятися зникнути в морі невидимих облич і непомітних голосів.
Але її батько мешкав саме в цій країні. Країні невидимих і непочутих. А після смерті — ще й забутих.
— Вибачте, якщо я вас образила, — сказала вона Медді.
Медді відмахнулася щойно запаленою сигаретою.
— Сонечку, твої балачки мені до одного місця. — Вона приязно стиснула Рейчел одне коліно. — Якщо Лі був тобі кровною ріднею, то добре. Сподіваюся, це тебе заспокоїть. Гадаю, було б гарно, якби ти його знала. — Вона збила із сигарети попіл. — Але ми отримуємо не те, чого хочемо, а лиш те, чому можемо дати раду.
Вона відвідала його могилу. Там стояв звичайний гранітний надгробок, чорний у білих цятках. Такий самий граніт Рейчел бачила на кухонних стільницях щонайменше у двох своїх колег. Утім на Лі Ґрейсона витратили набагато менше граніту. Надгробок був маленький, щонайбільше півтора фута заввишки й двадцять дюймів завширшки. Медді сказала їй, що Лі придбав його на виплат, коли батьки померли в нього самого, і розплатився за надгробок роки за три до своєї смерті.
Ліланд Д. Ґрейсон
20 листопада 1950 р.
9 грудня 2004 р.
Тут мало бути щось більше. Мало бути.
Та якщо й було, вона не могла цього знайти.
Із того, що сказав про нього Майло, того, що сказала про нього Медді, та окремих відомостей, які згадались їм обом зі слів інших, Рейчел склала коротеньку біографію.
Ліланд Девід Ґрейсон народився і виріс в Елктоні, штат Меріленд. Відвідував дитсадок, молодшу, середню та старшу школу. Перш ніж знайти роботу в барі «У Майло» у Східному Балтиморі, працював на компанію, що займалася вимощенням доріг, на вантажного перевізника, на взуттєвий магазин і водієм у квітковому магазині. Щонайменше один раз став батьком (принаймні виглядало на те), одружився, розлучився, знов одружився та знов розлучився. Володів будинком, який утратив у ході першого розлучення. Потім винайняв інше, менше житло. За все життя мав дев’ять машин, три мотоцикли та одного пса. Помер у тому самому містечку, де народився. Прожив на землі п’ятдесят чотири роки; судячи зі спогадів усіх, мало чого очікував від інших і відповідав їм тим самим. Сердитим не був, хоча більшості людей видавалося, що чіпати його було б дурістю. Не був і веселуном, хоча полюбляв слухати добрі жарти.
Колись усі, хто мав причини його пам’ятати, покинуть землю. Зважаючи на те, як люди з кола друзів і знайомих Лі дбали про своє здоров’я, Рейчел припускала, що це «колись» настане досить скоро. Тоді єдиною людиною, що знатиме його ім’я, буде та, яка коситиме траву біля його надгробка.
Її мати сказала б, що це не він прожив своє життя, а воно прожило його.
І тут до Рейчел дійшло, чому її мати, напевно, так і не розповіла Лі про неї чи їй про Лі. Елізабет бачила, як складеться його життя. Знала, що його бажання дрібні, уява обмежена, а амбіції туманні. Елізабет Чайлдс, яка виросла у провінційному містечку й вирішила жити у провінційному містечку, зневажала провінційну ментальність.
Мати так і не сказала Рейчел, хто її батько, бо визнати, що вона взагалі віддала йому своє тіло, означало б визнати, що почасти їй ніколи не хотілося втекти від свого коріння.
«Тож натомість, — подумала Рейчел, — ти позбавила нас одне одного».
Рейчел просиділа на його могилі майже годину. Чекала, що почує його голос у вітрі чи серед дерев.
І він залунав, справді залунав. Але приємним не був.
Так.
— Припини. — Вона була цілком певна, що вимовила це вголос.
— Просто припини.
— Тому що що? — сказала вона, звертаючись до тиші цвинтаря.
Рейчел опустила голову, та не стала ридати. Не видала жодного звуку. Але дуже довго трусилася без упину.
Вона підняла голову. Розплющила очі. Вдивилася в надгробок. Півтора фута заввишки, двадцять дюймів завширшки.
Рейчел пішла із цвинтаря аж тоді, коли сонце наполовину опустилося до коріння його чорних дерев. Надворі була майже четверта дня. Рейчел приїхала о десятій ранку.
Його голосу вона не чула більше ніколи. Жодного разу.
Їдучи потягом назад на північ, вона визирнула з вікна, та надворі був вечір, і в містах і містечках вона бачила лише розпливчасті вогні й темряву між ними.
Здебільшого вона не бачила взагалі нічого. Тільки власне відображення. Тільки Рейчел. Досі самотню.
Досі не з того боку дзеркала.
Браян
2011—2014
9
Горобець
Рейчел і Браян Делакруа перетнулися знову за шість місяців після свого останнього електронного листування, навесні, в одному барі в Саут-Енді.
Браян опинився там, бо той бар був розташований за кілька кварталів від його квартири, а того вечора, першого за рік, коли з’явились якісь натяки на літо, вулиці пахли вологою і надією. Рейчел пішла до бару, бо того дня по обіді розлучилась і їй потрібно було відчути себе сміливою. Вона тривожилася, що її страх перед людьми розростається, і хотіла подолати його, довести собі, що керує своїми неврозами. Надворі був травень, а вона майже не виходила з дому від початку зими.
Вона вибиралася по продукти, та лише тоді, коли в супермаркеті було найменше людей. Ідеальним часом була сьома ранку у вівторок, коли посеред проходів іще чекали піддони з товаром у поліетиленовій упаковці, молочарі огризалися на хлопців із кулінарії, касирки відкладали свої сумочки і, позіхаючи в картонні стаканчики «Данкінс», бурчали на довгу дорогу на роботу, погоду, своїх нестерпних дітей і нестерпних чоловіків.
Коли їй треба було підстригтися, вона завжди записувалась останньою на день. Те саме інколи відбувалося з манікюром чи педикюром. Більшість інших бажань можна було задовольнити в інтернеті. Невдовзі те, що почалось як вибір — не потрапляти людям на очі, щоб уникнути уважних поглядів чи осуду, який їх супроводжував, — переросло у звичку, що межувала із залежністю. Перш ніж офіційно піти від неї, Себастьян не один місяць спав у гостьовій кімнаті, а до того спав у своєму човні в Саут-Рівер, приливній зоні, вода з якої стікала в затоку Массачусетс. Це було доречно: Себастьян, імовірно, ніколи не любив Рейчел, імовірно, ніколи не любив жодної людини, зате, чорт забирай, любив отой човен. Утім, коли він пішов, вона залишилася без основної мотивації виходити з дому — бажання втекти від нього та його токсичної зневаги.
Але настала весна, і тепер Рейчел чула голоси, неспішні та приємні, що поверталися на вулицю разом із криками дітей, цоканням коліщаток візочків на тротуарі, рипінням і стукотом сітчастих дверей. Будинок, який вона придбала разом із Себастьяном, стояв за тридцять миль на південь від Бостона, у Маршфілді. То було приморське містечко, проте їхній будинок стояв за цілу милю від моря — щоправда, це було не страшно, бо Рейчел не була любителькою океану. Себастьян же, звісно, обожнював море й навіть навчив її підводного плавання, коли їхнє залицяння тільки почалося. Коли вона нарешті зізналась йому, що їй дуже неприємно повністю перебувати у воді, поки за нею з глибин стежать потенційні хижаки, він не полестив Рейчел, зауваживши, що вона тимчасово подолала свій страх, щоб його порадувати, а закинув їй, що вона вдає, ніби любить те, що любить він, аби його «заарканити». Рейчел відказала, що заарканюють лише тих істот, яких хочуть з’їсти, а вона вже давно не відчуває до нього апетиту. Вона висловилася негарно, та у стосунках, що розпадаються так швидко й так рішучо, як їхні з Себастьяном, негарне стає нормальним. Після завершення розлучення вони виставлять будинок на продаж і розділять прибутки від нього, а їй доведеться підшукати інше житло.
І нічого страшного. Вона сумувала за містом, їй ніколи не подобалася необхідність їздити всюди автівкою. А якщо у великому місті від її скандальної слави було важко втекти, то в маленькому містечку, де всякий погляд був більш чи менш зашорений, це було неможливо. Всього кілька тижнів тому її застукали на вулиці, коли вона заправляла автівку; лише зупинившись із порожнісіньким бензобаком, вона усвідомила, що на станції діє тільки самообслуговування. Із «Фуд Марта» вийшли троє старшокласниць, які завдяки ліфчикам із пушапом, штанцям для йоги, охайно вкладеному волоссю і гострим, як грані діамантів, вилицям скидалися на героїнь реаліті-шоу, і пішли до хлопця в дуже обтислому термальному світшоті та рваних джинсах, який закачував бензин у бездоганно чистий позашляховик «Лексус». Помітивши Рейчел, їхня трійця негайно почала перешіптуватись і штурхатись. Коли вона поглянула на дівчат, одна з них почервоніла й опустила погляд, але інші двоє подвоїли свої зусилля. Брюнетка з персиковими пасмами перекривила завзяте пиття з пляшки, а її золотоволоса спільниця в хамстві скривилася, вдаючи безпорадне ридання, і заломила руки в повітрі, неначе звільняючи їх від морських водоростей.