Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 27)
3. Розсилати фільм на всі знайомі та незнайомі електронні і поштові адреси, поширювати листівки. Відправляти статті у друковані видання.
4. Віднести сусідові диск або флешку з проханням подивитися фільм. На пальцях пояснити загрозу.
5. Паркани вміють розмовляти, якщо на них написано «GASLAND не пройде!» або «Stop fracking!».
6. Організовувати масові акції протесту, пікети, ходи, демонстрації, концерти.
7. Підключати до боротьби депутатів і громадські організації. Писати листи у міськвиконком, обладміністрацію, до президента.
8. У кінотеатрах організовувати безкоштовний перегляд фільму «Gasland» із подальшим обговоренням.
9. Їздити з телевізором по селах, транслювати фільм, організовувати у клубах зустрічі, пояснювати масштаб трагедії.
10. Координувати спільні зусилля з антисланцевими групами, громадськими організаціями, партіями, блоками.
11. Іти у православні храми, розмовляти зі священниками, молити Бога про допомогу.
12. Організовувати лекції, круглі столи, перегляд та обговорення фільму в школах, ліцеях і технікумах. Орендувати кінозали.
13. Транслювати фільм на опозиційних кабельних, супутникових телеканалах. Купувати ефірний час.
14. Організовувати круглі столи, конференції, дискусії із залученням компетентних фахівців.
15. Підняти тему екологічної загрози видобутку сланцевого газу в ІТ-просторі, на сайтах, блогах, у групах.
16. Налагодити випуск та розповсюдження газети екологічного напрямку. Купити різограф.
17. Надавати юридичну, правову допомогу антисланцевим групам.
18. Виїжджати організованими групами на місця установки вишок, лягати під гусениці бульдозера, приковувати себе наручниками».
Антисланцевий рух, який розгорнувся у Донецькій області в 2013 році, став свого роду розігрівом перед «русской весной» 2014 року. Координатори мітингів отримали гарний досвід організації вуличних акцій, змогли зібрати певну базу активних громадян та навчилися проводити мобілізаційні PR-кампанії. Страшилки про сланцевий газ поширювалися інтернетом із такою самою швидкістю, з якою пізніше розліталися панічні новини про те, що на Донбас насуваються бойовики «Правого сектору». Активісти клеїли на стовпах та зупинках листівки із закликами виходити на вулиці проти «сланцевого геноциду». 26 вересня 2013 року борці зі сланцевим газом навіть на кілька годин перекрили трасу Харків–Ростов біля села Хрестище під Слов’янськом.
Протести розгортались переважно на півночі Донецької області, оскільки Юзівське газове родовище було саме там. Досить багатолюдні мітинги проти видобутку газу регулярно збиралися у Краматорську та Слов’янську. Пізніше цей факт стане ґрунтом для різних конспірологічних теорій про те, що воєнні дії у Донбасі якось пов’язані зі сланцевим газом. Причому прихильники цієї версії знайдуться з обох боків. Українці запідозрять, що російський загін Стрєлкова–Гіркіна спеціально з’явився у Слов’янську, щоб зірвати видобуток газу у цьому районі. Прихильники сепаратистів запевнятимуть населення, що війна йде тому, що Захід хоче захопити газові родовища.
«Справжня причина каральних акцій: Південний Схід продано західним газовим компаніям», — напишуть у соціальних мережах, листівках і газетах навесні 2014‑го.
До антисланцевих протестів майже одразу приєдналась і Комуністична партія, яка мала на Донеччині налагоджену партійну структуру. Зокрема, одним із лідерів антисланцевого руху у Слов’янську був перший секретар місцевого осередку КПУ Анатолій Хмельовий. У 2014 році він стане одним з активних учасників сепаратистського руху і пристане до загону Ігоря Стрелкова.
В інших містах області масові акції також координували представники комуністів. У Донецьку на мітингах проти видобутку газу виступали депутати облради від КПУ Ірина Попова та Антоніна Хромова. У Горлівці організацією антисланцевих протестів займалися лідер місцевого осередку КПУ Олексій Карпушев та активістка партії ПСПУ Зоя Колеснікова. Координацією мітингів у Донецькій області загалом опікувався депутат Верховної Ради України від КПУ Володимир Бідьовка. Боротьбу проти «сланцевого геноциду» названі вище громадяни поєднували з агітацією проти євроінтеграції та за вступ України у Митний союз. А представники «Українського вибору» — ще й з агітацією за федералізацію. У 2014 році всі ці люди охоче взяли участь в антиукраїнському повстанні та підтримали самопроголошену ДНР А Володимир Бідьовка у 2018 році взагалі став головою так званої Народної ради (парламенту) ДНР.
Комуністи та люди Медведчука доволі відверто лобіювали інтереси Росії і у своїх виступах переконували людей, що Україні не потрібно видобувати власний газ, а замість цього варто проводити проросійську політику в обмін на знижки на російське паливо.
«Протягом трьох років роботи уряду Азарова влада йде на прозахідні, свідомо збиткові для нашої країни поступки міжнародним магнатам. Тоді як, розвиваючи дружні взаємовигідні відносини з братньою Росією в рамках Митного союзу, Україна мала б преференції у поставках російського газу за відносно невисокою ціною», — говорив депутат Бідьовка на мітингу у Слов’янську в лютому 2013 року. Схожі думки регулярно озвучували також й інші його однопартійці.
Заради справедливості слід зазначити, що у мітингах проти видобутку сланцевого газу брали участь не тільки проросійські сили, а й представники прозахідних партій. Останні таким чином намагалися використовувати протести проти Партії регіонів для збільшення своєї популярності. Та все ж головною рушійною силою антисланцевих мітингів були не вони. В авангарді акцій стояли представники проросійських сил.
Навесні 2014‑го антисланцеві мітинги перетворилися на антиукраїнські. Вчорашні активісти екологічних протестів почали агітувати за вихід Донбасу зі складу України та займатися організацією незаконного сепаратистського референдуму. Сталася дивна метаморфоза — ті ж самі люди, які раніше звинувачували Януковича у змові із західними корпораціями та зраді інтересів Донбасу, у березні 2014‑го фактично встали на його захист. Претензії, які раніше висувались Януковичу, після його повалення автоматично переадресовувалися вже представникам нової влади, яка ніякого відношення до сланцевої історії не мала.
16 березня 2014 року на мітингу у Слов’янську оратори поєднували антисланцеві гасла із закликами до сепаратизму. Мітинг, який спочатку був організований як екологічний, став за фактом антиукраїнською маніфестацією, на яку деякі учасники прийшли з прапорами Росії. На початку мітингу депутатка міськради від КПУ Валентина Ларіна запропонувала присутнім направити уряду та голові ОДА вимогу про заборону видобутку сланцевого газу у Донецькій області. Але вже наступний оратор — колега Ларіної Віра Кубріченко (депутатка міськради від ПСПУ) закликала людей не визнавати новий уряд у Києві. Вона виступила з промовою на підтримку сепаратизму, волала «Губарєву — слава!», а також закликала вже 30 березня провести на Донбасі «референдум, такий самий, як у Криму».
Тема сланцевого газу згадувалась у виступах сепаратистів протягом весни й літа 2014 року, вже після початку бойових дій. При цьому лідери антиукраїнського заколоту переконували жителів Донбасу, що сланцевий газ — одна з причин оголошеної антитерористичної операції.
«Ми не дозволимо зробити землю Донбасу полігоном для видобутку сланцевого газу західними компаніями. Ми не дамо перетворити Донбас на гидку пустелю. Ми хочемо бачити свій край зеленим, квітучим, багатим. За це і боремося», — казав Павло Губарєв у серпні 2014 року, в самий розпал війни.
Однак, боротися проти західних компаній на той момент уже не було ніякої потреби. Після початку бойових дій сланцева історія безславно закінчилася. Працювати поблизу лінії фронту західні інвестори відмовилися. У 2014 році проекти заморозили, а в 2015‑му компанії Shell та Chevron оголосили, що йдуть з українського ринку.
КРАХ НАДІЙ
Курс на євроінтеграцію викликав у середовищі регіоналів серйозні розбіжності. Він суперечив як ідеологічним переконанням, так і економічним інтересам багатьох із них. У приватних бесідах донецькі та луганські політики висловлювали невдоволення лінією, обраною Януковичем, але відкрито виступити проти не наважувалися.
Зате активно виступав проти євроінтеграції Віктор Медведчук. Як запевняє обізнане джерело, у якийсь момент він почав розраховувати на бунт і розкол у Партії регіонів. У вересні 2013 року Медведчук вирушив у тур містами південних та східних областей, щоб проводити «роз’яснювальні заходи» про шкоду від підписання договору про Асоціацію з ЄС. Супроводжував Медведчука у цих поїздках радник Путіна Сергій Глазьєв. У своїх виступах він порівнював Януковича з Мазепою та погрожував Україні економічними проблемами в разі підписання Асоціації з ЄС.
Кожен такий захід Медведчука ставав тусовкою проросійських сил. Агітаційні борди «Українського вибору» лякали людей «жахами Євросоюзу». Громадян переконували, що «Асоціація з ЄС — це одностатеві шлюби», а також обіцяли, що після підписання договору ціни на українські продукти нібито злетять удесятеро, «до європейського рівня».
З наближенням дати саміту у Вільнюсі пристрасті вирували все сильніше. У Януковича наполягали на необхідності підписання Асоціації, «Український вибір» та КПУ вимагали радикальної зміни зовнішньополітичного курсу. Це протистояння виглядало курйозним, оскільки зіткнулися в ньому політичні сили, які ще недавно були союзниками. Компартія та УВ тепер використовували ту ж саму риторику, на яку Партія регіонів опиралася до 2010 року. Вони закликали до проведення референдуму щодо вступу України у Митний союз, заявляли, що для України не вигідна інтеграція до Європи, лякали обивателів розповідями про уроки порнографії, які нібито введені у європейських країнах, а також пропагували ідею федералізації. Але українське суспільство загалом реагувало на це пасивно. Більша частина українців, згідно з різними соцопитуваннями, підтримувала європейський курс держави. Прихильники вступу до Митного союзу переважали тільки на сході та в Криму, але й там масових протестів проти політики Януковича не спостерігалося. Було очевидно, що зусиль комуністів та Медведчука не вистачає для того, щоб змінити ситуацію.