Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 24)
Окрім того, це означало, що формування «луганського» фінансово–політичного клану стає неможливим. Сам Єфремов не став власником потужних заводів і шахт — його бізнес був зосереджений на посередницьких і торгових компаніях, які отримували бюджетні підряди.
Ці обставини сформували важливу критичну та ментальну відмінність «донецьких» від «луганських». «Донецькі» у результаті своєї економічної політики почали контролювати величезну кількість виробництв та фізично наявних активів, а «луганські» — ні.
«ЗАСЛАНІ КОЗАЧКИ»
Члени проросійських маргінальних організацій, організатори маршів та мітингів, публічні спікери, яких було згадано в попередніх розділах, навесні 2014 року очолили антиукраїнські силові акції на Донбасі. Тоді стало очевидно, що розбудова системи агентів впливу, публічних персон, котрі мали займатися політичним прикриттям силового захоплення регіону, розпочалася ще задовго до протестів на Євромайдані та кривавої Революції у лютому 2014 року. Очевидно, що втеча Януковича стала лише приводом, а не причиною атаки на Україну навесні 2014 року.
Окрім політичних структур, які просували проросійську риторику, у Луганській області було збудовано силову — «Донське козацтво», афілійоване із «Всевеликим військом Донським» (надалі — ВВД).
Розповідь про історію Донського козацтва не є метою цієї книги, зацікавлені можуть почитати про нього в інших джерелах. Лише зазначимо, що значні частини сучасної Луганської області до 1919–1920 pp. входили до Області Війська Донського. Під час захоплення влади комуністами донські козаки воювали проти них, а після поразки козаків винищували як соціальну групу в межах так званої «політики розкозачення». Під час Другої світової війни формування донських козаків воювали у складі німецької армії проти радянської влади, через що організовані репресії проти них тривали і після 1945 року.
Але вже у пострадянські часи російська пропаганда змінила підхід: замість клейма німецьких колаборантів почала створювати новий потужний міф про відродження Донського козацтва як опори «нової імперської влади». В одній лише Ростовській області на реалізацію держпрограм із підтримки козацтва щороку виділяли сотні мільйонів рублів. Із бюджетів оплачувалася робота козачих патрулів, здійснювалося фінансування кадетських корпусів, творчих колективів і подібної шароварщини. Сповідували козаки ідеї своєрідного сучасного варіанту імперського російського націоналізму.
Проте де–факто відроджені козацькі організації швидко почали нагадувати парамілітарні формування чи неофіційні приватні військові компанії (ПВК). Вони брали участь у різних збройних конфліктах як на території РФ, так і в сусідніх із нею гарячих точках.
«У Росії відродження козацтва відбувалося під чітким контролем силових структур. Усі серйозні козацькі організації — це воєнізовані структури, які мають, зокрема, бюджетне фінансування, і всіх, хто вважав себе спадкоємцями козацької історії та міг вважатися «буйним», відразу зігнали в ці структури. У Станиці Луганській (нині це зона розмежування окупованих та підконтрольних територій України. — Авт.) починали з музею. Потім були заходи з виховання «у козацьких традиціях», далі — «козачі табори» для дітей, усе це призвело до контактів у Ростові на серйозному рівні. Спочатку це були «чарки з шаблі», а потім стало невидимим, раптово. Вважаю, що саме в цей час відбувалися процеси структуризації на ґрунті реальної пропагандистської ідентичності, підготовка людей і впровадження їх в українські державні і силові структури на кшталт прикордонної служби», — говорить колишній керівник тіньового штабу Януковича, ексзаступник луганського губернатора та у минулому нардеп від Партії регіонів Володимир Іванов.
Із 2003 року на Луганщині у селищі Мілове — райцентрі на північному сході області, яке межує із російським містечком Черткове, — проводився фестиваль «Вулиця Дружби». До війни кордон між Україною і Росією проходив тут прямо по вулиці Дружби народів; будинки з одного боку вулиці перебували в Україні, з другого — в Росії.
Тут влаштовували урочистості «в козачих традиціях» — горілка, пісні–танці, гасла із серії «у нас спільне коріння, спільні традиції, сім’ї та історія, ніякі кордони нас не розділять». Якщо цей фестиваль розглядати відокремлено, то, в принципі, він не був якимось небезпечним, проте в контексті «боротьби за права російськомовних» і тотальної економічної експансії російського капіталу в регіон це була «вишенька на торті», як і фестиваль козацької пісні «Любо», який проводили з 2008 року у згадуваній уже Станиці Луганській. На фестиваль з’їжджалися творчі колективи, тут співали пісні, танцювали, брали участь у скачках і подібних заходах. Ця культурна активність жваво висвітлювалась у ЗМІ і разом з іншими напрямами ідеологічної роботи мала вельми помітний пропагандистський ефект.
За останні 20 років у Луганській області було створено десятки дрібних розрізнених козацьких організацій. Переважно вони займалися перманентними міжусобними конфліктами і політичними розбірками. Як правило, активізація «на козацькому фронті» відбувалася з наближенням виборів, адже всі ці організації були задіяні в медіасупроводі кампаній, виконуючи функції ряжених клоунів. Усі, хто ідентифікував себе з донськими козаками, як правило, мали чітко проросійську орієнтацію. На противагу їм намагалися створювати організації проукраїнського козацтва, проте всі ці спроби були неуспішними.
Орієнтовно у 2008–2009 pp. почалася розбудова проросійської воєнізованої організації у Луганській області. Здійснювалася вона під контролем російських спецслужб та обласної влади.
У 2004 році отаман ВВД і депутат російської Держдуми Віктор Водолацький дозволив собі підтримати Сєвєродонецький з’їзд. 2008 року він збирався відправити до Севастополя загони російських та луганських донських козаків для охорони пам’ятника імператриці Катерині II, який був незаконно встановлений за ініціативою місцевих депутатів і викликав негативну реакцію кримських татар. Після цього СБУ заборонила Водолацькому в’їзд на територію України. 12 вересня 2008 р. отаман Водолацький, незважаючи на цю заборону, спробував приїхати на засідання Постійної міждержавної координаційної ради козацьких отаманів Білорусі, Росії, України та Придністров’я у Святогірськ (Донецька область), проте був зупинений на кордоні. В Україну його не пропустили.
На початку жовтня 2009 року СБУ заборонила в’їжджати на територію України ще одному високопоставленому управлінцю ВВД — Віктору Дем’яненку. Служба безпеки мала інформацію про те, що він збирається створювати на території України «напіввоєнізовані формування». Однак керівникам Луганської обласної ради все це аж ніяк не завадило продуктивно контактувати з Водолацьким на його території і навіть більше — офіційно брати участь у підпорядкуванні луганських козаків ростовському «начальству».
У 2009 році на «Козацьке коло» в Луганську зібралося близько 150 осіб. Це була знакова подія — ніколи раніше такої кількості людей, що вважали себе донськими козаками, зібрати для ухвалення політичних рішень не вдавалося. На цьому заході планували обрати отамана та поставити йому задачі, але в президії чомусь сиділи заступник голови Луганської облради Євген Харін (той ще «козак»), заступник отамана ВВД з питань ідеології Володимир Воронін і начальник штабу ВВД Віктор Могильний, а з власне лідерів луганських козачих організацій нікого не було. Виявилося, що ростовські гості прибули до Луганська для того, щоб змусити луганських козаків проголосувати за обрання потрібного їм отамана. Старий і простакуватий Володимир Рубан, який вважався патріархом цього руху на Луганщині, їм не підходив — на співбесіду до голови ВВД Віктора Водолацького в Ростов таємно від «братиків–козаків» і в супроводі глави облради Голенка встиг з’їздити інший кандидат — депутат Луганської облради від Партії регіонів та заступник голови Станично–Луганської РДА Павло Орлов.
Присутніх на луганському «Колі» просто поставили перед цим фактом, чим дуже здивували. Вони ж щиро прагнули того, що бачили на телеекранах — козацького самоврядування, демократичних традицій, виборності керівників, тоді як ростовські друзі веліли їм закрити рота і слухати.
Воронін прямо запропонував козакам обрати отаманом Павла Орлова. Коли присутні однозначно висловили свою незгоду, включився заступник голови облради Євген Харін. Він назвав тих, хто проти Орлова, «єретиками», наполягав на тому, що Голенко з Водолацьким уже все вирішили, і якщо луганські козаки хочуть мати добрі зв’язки «з Доном», то потрібно голосувати за Орлова. Оскільки самого Орлова ніхто не знав, він трохи розповів про себе, наголосивши, що брав участь у бойових діях в Осетії на боці Росії.
«Я не хочу говорити особисто свою думку щодо цього, хочу сказати, що був лист отамана ВВД Водолацького. Ми знаємо цю людину і глибоко поважаємо, будуємо відносини з ВВД. Нас звинувачують у тому, що облрада і депутати — п’ята колона Кремля, дехто відкриває деякі справи за наші висловлювання і нашу позицію. Була нарада у Валерія Голенка і вирішено, що якщо є така рекомендація Водолацького, підтримати кандидатуру нашого колеги Орлова», — переконував Харін.