Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 18)

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ВТРАЧЕНИЙ ШАНС ЮЩЕНКА

Після перемоги на виборах Віктор Ющенко вирішив відмовитися від своїх програмних гасел і домовитися з політичними опонентами. Обіцянка відправити бандитів у тюрми так і залишилася порожніми словами. Ющенко не почав добивати деморалізований донецький клан і дозволив йому не тільки зберегтися, а й взяти реванш уже у наступному 2006 році.

Щоб не злити регіоналів, на посаду донецького губернатора новий президент вирішив поставити слабку та компромісну фігуру, яка влаштувала б донецьку еліту. Цією фігурою став Вадим Чупрун. Та сама людина, яка вже очолювала Донецьку область на початку 90‑х років і шантажувала Київ федералізацією. Донецькі прихильники Ющенка були шоковані, коли дізналися про це. Після Сєвєродонецького з’їзду таке призначення виглядало знущанням.

Колишній мер Маріуполя Михайло Поживанов — один із небагатьох політиків Донецької області, які підтримали на виборах 2004 року «помаранчеву» команду, — після перемоги Ющенка сам претендував на пост голови Донецької обласної адміністрації. Однак в останній момент президент усе ж обрав кандидатуру Чупруна. Про те, як і чому це сталося, розповів сам Поживанов:

«На Водохреща, 19 січня 2005 року, Ющенко запитав, чи готовий я йти працювати губернатором Донецької області. Я відповів ствердно. Він запитав, чи є у мене команда. Я відповів, що команда є. Він сказав, що їде у відрядження до Європи, потім повертається на інавгурацію, і після цього чекає мене у себе по цій справі. Коли він повернувся, у нього померла мама. Ми поїхали у Хоружівку на похорон. Само собою, я не почав там йому нагадувати про нашу розмову. Він теж промовчав і більше вже до цієї теми не повертався. А потім я дізнався, що замість мене призначили Вадима Чупруна, який усе життя виступав за федералізацію. Виявилося, що до Ющенка прийшли Плющ і Звягільський і вмовляли його, щоб він не призначав Поживанова. Вони говорили, що це призначення викличе протистояння з директорським корпусом. Звягільський присягався, що якщо призначать Чупруна, то буде мир і благодать, а Донбас буде любити Ющенка І Ющенко на це пішов».

У Луганську спочатку все виглядало більш оптимістично. Головою Луганської обласної держадміністрації у лютому 2005 року був призначений Олексій Данілов — той самий колишній мер Луганська, якого незаконно позбавили посади в середині 90‑х. Данілов, здавалося, мав особисті рахунки і до Тихонова, і до Єфремова, і всі чекали, що він їх пред’явить. Перед першою ж сесією з депутатів обласної ради, які ще кілька місяців тому поголовно підтримували Януковича, Данілов сформував власну групу і почав збирати голоси за відставку голови облради Віктора Тихонова. За день до сесії ці голоси були, але у вирішальний момент план Данілова таки не спрацював.

«Оскільки ходять чутки про моє зняття з місця роботи, я відповім: я ніколи не служив окремим кланам чи правителям, я служив тільки батьківщині і народу», — сказав Тихонов, відкриваючи першу сесію облради після зміни влади в Україні.

Після цього він холоднокровно запропонував депутатам вирішити його долю «шляхом підняття рук», тобто публічним, відкритим голосуванням, хоча зазвичай і за регламентом голову облради обирали таємним голосуванням за допомогою бюлетенів. І тут депутати злякалися — проголосувати проти мастодонта відкрито зважилася тільки одна людина. Віктор Тихонов тріумфував.

«Я пропоную встановити мораторій на розгляд питань кадрових перестановок керівництва облради та облдержадміністрації до кінця цього скликання», — із багатозначною інтонацією сказав Тихонов.

Таким чином, пакт про ненапад у Луганську між новою владою і «комсомольцями» було укладено вже у березні 2005 року: Данілов припинив атаки на Тихонова, а той не форсував питання щодо висловлення недовіри губернатору, що могло стати підставою для його звільнення. До літа в Луганськ повернулися всі ті, хто під страхом арешту виїхав до Росії після «третього туру» виборів. Серед них і Олександр Єфремов. А вже в листопаді 2005‑го Данілов був відправлений у відставку слідом за урядом Юлії Тимошенко.

Грізні обіцянки суворо покарати сепаратистів за заклики до територіального розколу на Сєвєродонецькому з’їзді також залишилися лише словами. 6 квітня 2005 року Генеральна прокуратура України затримала Бориса Колеснікова, однак цей арешт не був пов’язаний із Сєвєродонецькою справою. Колеснікова звинуватили у вимаганні. Колишній директор донецького торгового центру «Білий лебідь» Борис Пенчук заявив, що Колесніков, погрожуючи йому вбивством, змушував його продати за безцінь свої акції «Білого лебедя». Колесніков ці звинувачення заперечував. За його словами, він заплатив Пенчуку за акції $500 тис. Одіозний донецький регіонал провів у СІЗО кілька місяців, але у серпні вийшов на свободу. Кримінальна справа проти нього швидко розвалилася і була закрита Звинувачень за політичними статтями Колеснікову не висували. А за кілька років за дачу неправдивих свідчень до в’язниці потрапив уже сам Пенчук — Борис Колесніков виявився злопам’ятним.

У червні 2005 року Генеральна прокуратура спробувала затримати модератора Сєвєродонецького з’їзду, голову Луганської облради Віктора Тихонова у кримінальній справі про посягання на територіальну цілісність, але йому вдалось уникнути арешту завдяки поручительству свого старого соратника — на той час народного депутата від СДПУ(о), колишнього бізнес–партнера Єфремова — Олександра Кисельова. Поки Тихонов ходив на допити у справі про сепаратизм, над Єфремовим теж збиралися хмари — слідчими УБОЗу були зібрані матеріали, що стосувались економічної діяльності бізнес–структур, які належали йому або його оточенню.

Ідеться про справу щодо незаконної передачі з комунальної власності «Укркомунбанку» Єфремова великого приміщення у центрі Луганська на вулиці Володимира Шевченка та кейс компанії «Луганськлегінвест», яка мала створювати робочі місця для безробітних шахтарів, але замість цього чомусь реконструювала швейні фабрики. Та вже до кінця 2005 року ці розслідування були зупинені. До суду нічого так і не дійшло.

Генеральна прокуратура попросила Луганську облраду дати згоду на притягнення Віктора Тихонова до кримінальної відповідальності у справі про посягання на територіальну цілісність України тільки у лютому 2006 року — через півтора року після Сєвєродонецького з’їзду. Регіонали на сесії облради відверто висміювали прокурора, який озвучував подання, та й сам прокурор був сусідом Тихонова по вулиці, і тому не дуже старався виконувати свій обов’язок. У результаті депутати передбачувано не дозволили чіпати Тихонова. Справа закінчилася нічим, але дала прекрасний ґрунт для побудови нової ідеологічної моделі — тепер «фішкою» регіоналів стали скарги на «політичні репресії» та «утиски». Віктор Тихонов навіть видав книгу «Як нас судили», хоча жодного суду над ним не було.

У підсумку ніякого покарання за дії, спрямовані проти держави та її територіальної цілісності, політики зі східних областей так і не понесли. Як показали подальші події, така доброта дорого коштувала Україні. Головні дійові особи Сєвєродонецьких подій не змінили своїх поглядів і послідовно та наполегливо нагнітали протистояння у суспільстві, що у підсумку призвело до важкої політичної кризи та кровопролиття. Сьогодні ми не можемо знати, як повернувся б хід історії, якби організаторів Сєвєродонецького з’їзду після остаточної перемоги Ющенка змусили відповісти за вчинений замах на територіальну цілісність. Але можна не сумніватися, що в такому разі охочих погратися у сепаратизм було б набагато менше. Усвідомлення невідворотності покарання за подібні дії, без сумніву, зробило б ідею відділення окремих регіонів та погрози створення усіляких «республік» дуже токсичною темою, яку політики вважали б за краще обходити. А от безкарність, навпаки, переконала політикум у тому, що можна робити що завгодно. Країна все стерпить. Суспільство все проковтне. Правоохоронці спустять будь–яку справу на гальмах.

ШАНТАЖ ФЕДЕРАЛІЗАЦІЄЮ

Після програшу на президентських виборах еліта Донбасу знову повернулася до ідеї федералізації України. Якщо у кабінетах нова влада майже завжди знаходила порозуміння з регіоналами, то на публіку тривала гра у непримиренних суперників. Кулуарні компроміси були приховані від очей донбаського обивателя, якого тримали у напрузі та переконували, що нова влада ставиться до жителів Донбасу вороже й упереджено. У період президентства Ющенка ця тема регулярно піднімалася регіоналами на різних форумах та з’їздах, а також у ЗМІ.

Скандальні вибори 2004 року та Сєвєродонецький з’їзд воскресили риторику початку 90‑х і знову актуалізували старі гасла. Аж до 2010 року ідея федералізації України була одним із ключових програмних положень Партії регіонів — на противагу «помаранчевій» унітарності. Саме поняття «федералізація» прихильниками федеративного устрою України з самого початку було поставлено з ніг на голову. Адже слово «федерація» перекладається як «об’єднання». Отже, передбачає процес об’єднання певних розрізнених територіальних утворень в одну державу. Українські ж «федералісти» пропонували зворотній процес — роз’єднання вже існуючої цілісної держави.