Дэниел Коул – Лялька (страница 69)

— Для будь-чого.

Бакстер кивнула й відпустила його.

— Завтра я знову повернуся до роботи, — засміявся він.

— Знаю.

Едмундс наївно всміхнувся їй, одягнув піджак та вийшов з офіса.

Вульф сховав поцупленого з мотелю ножа та звернув на Ладґейт Гіл. Коли він ішов уздовж Олд Бейлі, вулиці, яка й дала Центральному карному суду відому назву, то крізь зливу, яка все не вщухала, заледве міг розгледіти годинникову башту собору Святого Павла, хоча високі будівлі й давали незначний прихисток від грози.

Вульф точно не знав, чому з-поміж інших важливих для нього місць, як-от могила Анабель Адамс, місце, де Наґіба Халіда знайшли над її спаленим тілом, лікарня Святої Анни, обрав саме судові зали. З якоїсь причини суд видавався правильним місцем, адже там усе почалося, там він уже мав можливість зіткнутися сам на сам із демоном і вижив, щоб розповісти цю історію.

Упродовж усього тижня Вульф відрощував бороду, а ще позичив пару окулярів. Невблаганний дощ вирівняв його густе волосся, і це лише посилило просте, однак ефективне, маскування. Він підійшов до входу для відвідувачів до старих судових зал і став у кінці довгої, промоклої черги. З того, що він міг уловити з розмови гамірних американських туристів попереду, у Другій судовій залі розглядали резонансну справу про вбивство. Коли позаду нього черга поступово зросла, він підслухав кілька розмов, у яких згадували його прізвище, а ще висловлювали захоплені припущення стосовно того, чим закінчаться вбивства, пов’язані з «Лялькою».

Коли, зрештою, двері відчинилися, натовп із дощу покірно пройшов крізь рентгенівський апарат і перевірку охорони. Першу групу, куди входив і Вульф, уздовж мовчазних коридорів супроводжувала жінка, офіційний судовий пристав, а потім вона зібрала їх усіх перед входом до Другої судової зали. Вульфу не залишалося нічого, окрім як запитати, чи не міг би він сісти натомість у Першій залі. Йому не хотілося привертати до себе увагу, до того ж, він був переконаний, що чиновниця на якусь мить його таки впізнала. Здавалося, таке прохання її здивувало, однак потім, знизавши плечима, жінка провела його до потрібних дверей. Вона сказала йому стояти поруч зі ще чотирма людьми біля дверей до оглядового балкона для спостерігачів. Вочевидь, ті четверо добре знали одне одного, тому підозріливо розглядали Вульфа.

Через якийсь час двері розчинилися і з кімнати війнуло знайомими запахами відполірованої підлоги та шкіри. Вульф дивився вниз на судову залу. Від того часу, коли його витягли звідти зі зламаним зап’ястком, він жодного разу тут не був.

Різноманітний персонал, адвокати, свідки та присяжні розходилися кімнатою під ним. Коли обвинуваченого провели до лави підсудних, Вульф почув позаду себе якийсь рух, оскільки його знайомі-глядачі махали й жестами показували щось татуйованому чоловікові. Вульф, просто глянувши на нього, міг упевнено передбачити, що той був винен, у чому б там його не звинувачували. Потім усі присутні встали, коли до судової зали зайшла суддя і зайняла своє відокремлене місце на підвищенні.

Переконавшись, що докази Едмундса неспростовні, Ваніта поширила фотографії Массе у пресі. Його понівечене обличчя, яке було неможливо не впізнати, тепер миготіло на кожному каналі новин у світі. Зазвичай піар-команді довелось би благати телевізійні студії, щоб вони показували те фото хоча б упродовж трьох секунд, тож Ваніта не стала чекати, поки вляжеться безпрецедентність випадку. Вона посміхалася із такого шаблону: прагнення самого вбивці стати відомим і спричинило його провал.

Попри чіткі вказівки для загалу глядачів, вони завалили операторів сотнями дзвінків з інформацією про Массе, датованою аж від 2007 року. Бакстер доручили перевіряти оновлення кожні десять хвилин і підтримувати зв’язок із командою, яка контролювала камери спостереження по всьому місту. Чим більше проходило часу, тим більше вона занепадала духом.

— Та чи ці люди геть не слухають! — вигукнула вона, зім’явши останню роздруківку. — Чому я маю розбиратися, чи був він у біса в «Сейнсберрі» п’ять років тому, чи ні? Мені потрібно знати, де він зараз!

Фінлі не посмів промовити ані слова. На комп’ютері Бакстер пролунав сигнал.

— Просто прекрасно, ось іще прийшло.

Сковзнувши знов у своє крісло, Бакстер відкрила лист із кол-центру. Вона переглянула низку невідповідних дат, аж доки не натрапила на час 11.05 сьогоднішнього ранку. Вона провела пальцем по екрану, щоб прочитати решту деталей. Повідомлення було від інвестиційного банкіра, який відразу ж видався Бакстер надійнішим свідком, аніж психи та безхатьки під кайфом, дзвінки від яких становили дві третини від загальної кількості інформації, яка зараз надходила.

Місцеперебування: Ладґейт Гіл.

Бакстер підвелася і пробігла повз Фінлі ще до того, як він навіть не встиг її запитати, що вона знайшла. Вона рвонула сходами до контрольної кімнати Центральної криміналістичної команди із зображень.

Порівняно з досвідом Вульфа у справі Халіда, йому було дивно спостерігати за таким розслабленим та цивілізованим слуханням. Він зрозумів, що підсудного звинувачували у ненавмисному, а не зумисному вбивстві. Розгляд справи тривав третій день не для того, щоб довести провину чоловіка, а лише, щоб вирішити, як сильно він винен.

Через дев’яносто хвилин розгляду справи, двоє людей позаду Вульфа вийшли, потурбувавши всіх у судовій залі внизу, коли двері гучно зачинилися за ними. Щойно представник захисту почав свою промову, як раптом десь неподалік увімкнулася перша пожежна сирена. Одна за одною повмикалися й інші, волаючий сигнал наближався до тихої судової зали, немовби хвиля, аж доки не заповнив її остаточно.

— Ні, ні, ні! Геть! — вигукнув той самий наглядач, який і вранці виштовхав Бакстер.

— Ладґейт Гіл, 11.05, — задихаючись, промовила вона.

Працівник за контрольною панеллю глянув на нього, чекаючи вказівок. Коли наглядач неохоче кивнув, чоловік перемкнув екрани на поточне зображення з найближчих камер спостереження, щоб отримати доступ до записів.

— Зачекайте! — вигукнула Бакстер. — Зачекайте! Що відбувається?

На екрані з’явився натовп людей, які безцільно збиралися навколо. Більшість були одягнуті в гарні костюми, а на одній із жінок була навіть чорна мантія та перука. Працівник квапливо перемкнувся на інший комп’ютер.

— Пожежна тривога у Центральному карному суді, — прочитав він.

Бакстер відвела погляд і вибігла з кімнати, не сказавши ні слова. Чоловік за комп’ютером спантеличено глянув на свого наглядача.

— А мені продовжувати… чи ні? — ввічливо запитав він.

Бакстер бігла сходами нагору, але сповільнилася, коли досягла дверей офіса. Вона спокійно підійшла до столу Фінлі і присіла, щоб поговорити з ним наодинці.

— Я знаю, де Вульф, — прошепотіла вона.

— Чудово! — сказав Фінлі, дивуючись, що вони розмовляють про це пошепки.

— Він у Олд Бейлі. Вони обоє. Усе стає на свої місця.

— Чи не вважаєш, що варто сказати про це комусь, важливішому за мене?

— Ми обоє знаємо, що трапиться, якщо я комусь скажу. Вульф і Массе в одній будівлі разом. Вони відправлять туди всіх озброєних поліціянтів Лондона.

— Так і має бути, — сказав Фінлі, уже відчуваючи, до чого вона хилить.

— Гадаєш, Вульф дозволить комусь знову замкнути себе?

Фінлі зітхнув.

— Я думаю про те саме, — сказала Бакстер.

— Тож?

— Тож нам потрібно дістатися туди першими. Нам потрібно поговорити з ним.

Фінлі зітхнув навіть ще важче.

— Вибач, подруго, я цього не робитиму.

— Що?

— Емілі, я… Ти ж знаєш, я не хочу, аби щось трапилося з Натаном, але він зробив свій вибір. Мені потрібно думати про пенсію… та Меґґі. Я не можу цим ризикувати.

Бакстер виглядала ображеною.

— І якщо ти думаєш, що я відпущу тебе туди одну…

— Я поїду.

— Ні.

— Мені потрібно лише кілька хвилин із ним, а потім я викличу підтримку, присягаюся.

Фінлі якийсь час це обмірковував.

— Я викличу, — сказав він.

Здавалося, Бакстер була у відчаї.

— … за п’ятнадцять хвилин, — додав він.

Бакстер посміхнулася.

— Мені потрібно півгодини.

— Даю тобі двадцять хвилин. Будь обережною.

Бакстер чмокнула його в щоку і згребла зі столу сумку. Фінлі стало не по собі, коли він встановлював на своєму годиннику таймер відліку. Він бачив, як Бакстер пройшла повз кабінет Ваніти, а потім вибігла, щойно дійшовши до дверей.

Поки люди внизу організовано збирали свої речі й евакуювалися, Вульф залишався сидіти. Чоловік на лаві підсудних відчував спокусу скористатися шансом, однак був надто нерішучий, і двоє охоронців квапливо забігли всередину, щоб вивести його. Після того, як неуважний адвокат повернувся за своїм забутим лептопом, Вульф залишився сам у відомій судовій залі. Навіть попри сирени він чув, як грюкали двері і як людей виводили до найближчого виходу.

Хотів би він, щоб це була тільки пожежа, проте підозрював, що це було дещо значно небезпечніше.

Розділ 35

Сирени різко обірвалися, одначе в повітрі залишилося їхнє примарне відлуння, яке безкінечно відбивалося під склепінчастою стелею Великої зали. Коли дзвін у вухах Вульфа затих і судова зала повернулася до відповідної тиші, її порушив новий звук: невпевнені кроки, які наближалися до дверей. Вульф залишався сидіти на балконі. Він силкувався заспокоїти дихання і стиснув кулаки так, що кісточки аж побіліли.