Дэниел Коул – Лялька (страница 64)

Андреа не поспішала. Вона зупинилася біля свого столу і зачекала якийсь час, щоб опанувати себе, намагаючись не думати про важливість рішення, яке вона мала прийняти, яке вона вже подумки прийняла. Вона перетнула хаотичну кімнату, глибоко вдихнула й почала підніматися металевими східцями.

Вульф дивився новини в дешевому мотелі, номер у якому оплатив готівкою. Він уже давно був на межі й кинувся через брудну кімнату, коли пролунав сигнал його передплаченого телефону. Він відкрив повідомлення від незнайомого номера і з полегшенням відкинувся на ліжку.

«Я все ще тут! Л. Цьом»

Вона була в безпеці.

Вульф витягнув з телефону сім-карту і розламав її. Нахилившись, щоб вимкнути телевізор, він зрозумів, що канал новин, на якому працювала Андреа, знову запустив «годинник смерті». Він спостерігав за тим, як зникають три хвилини його життя, так неначе вони були секундами, а потім натиснув кнопку живлення.

— 23 : 54 : 23

Розділ 32

Ваніта і Сіммонс пробули в офісі до 19.30 та 21.00 відповідно, а от Едмундс і Фінлі залишилися на цілу ніч. Майже о першій, після того, як опівночі з поліційним супроводом відіслала родину Локлен додому, до них приєдналася Бакстер.

Едмундс очікував отримати серію гнівних повідомлень і дзвінків від Тіа, через те що перетворив їхній будинок на нічліжку для абсолютних незнайомців, однак майбутня мама впродовж усього дня гралася з дев’ятирічною Ешлі, а тому, коли Бакстер покинула їхнє помешкання, відразу заснула.

Коли Бакстер приїхала до офіса, Фінлі працював над величезним завданням, складаючи список звільнених військових. Тим часом Едмундс встиг розкласти вміщені в архівних коробках речові докази по підлозі у конференц-залі й саме ретельно розбирав той безлад.

Атмосфера в нічному офісі завжди здавалася Бакстер дивною. Навіть попри те, що Новий Скотленд-Ярд переповнювали працівники, складалося враження, що ті, хто працював уночі, виконував свої обов’язки під якесь приглушене бурмотіння. Гнітюче освітлення здавалося трохи теплішим, розсіюючись у вільних кімнатах і темних коридорах, а телефони, які мусили надриватися, щоб їх почули вдень, тепер були в режимі люб’язного дзижчання.

О 6.20 Фінлі заснув у своєму кріслі й похропував біля Бакстер, якій тепер перейшло його виснажливе завдання. Спираючись на опис Едмундса, чималу кількість людей можна було виключити через серйозність їхніх поранень, однак із першої тисячі людей, яких вони переглянули, їм вдалося виокремити перелік з двадцяти шести прізвищ.

Хтось кашлянув.

Бакстер підняла погляд і побачила, що біля неї стояв неохайний чоловік у кепці.

— Маю документи для детектива Едмундса, — сказав він, вказуючи на вантажний візок позаду, на якому були акуратно складені ще сім архівних коробок.

— Так, насправді він щойно…

Бакстер побачила, як Едмундс розлючено швиргонув коробкою через усю кімнату.

— Знаєте що? Чому б вам просто не залишити це мені? — посміхнулася вона.

Коли Бакстер зачинила за собою двері, їй на голову посипалися папери.

— Я не бачу того, що там у біса бачив він! — розчаровано викрикнув Едмундс. — Що він знайшов?

Едмундс згріб із підлоги купку паперів й кинув їх у Бакстер.

— Ані відбитків, ані свідків, ані зв’язків між жертвами… нічого!

— Гаразд, заспокойся. Ми навіть не знаємо, чи те, що знайшов Вульф, і досі тут, — сказала Бакстер.

— І ми ніяк не можемо цього перевірити, тому що він забрав висновки криміналістів, а сьогодні клята неділя, тож ніхто не працює, — Едмундс різко опустився на підлогу.

Схоже, він був геть виснаженим, і його чорні очі виглядали гірше, ніж будь-коли. Він ляснув себе по голові.

— У нас немає часу на моє отупіння.

Бакстер починала усвідомлювати, що вже й без того значний внесок у справу її нового напарника був керований не егоцентричною показовістю чи прагненням довести, що Едмундс є частиною команди, а непосильним тягарем, якого він узяв на свої плечі, який був на межі одержимості й наполегливого небажання поступитися контролем комусь іншому. Бакстер припустила, що за таких обставин було б не зовсім доречним говорити йому, як сильно він нагадував їй Вульфа.

— Тобі привезли якісь коробки, — сказала Бакстер.

Едмундс спантеличено глянув на неї.

— Ну то чому ти відразу не сказала? — підводячись, промовив він і вилетів із кімнати.

Мжичка поступово просочувала одяг Вульфа, коли він упродовж кількох годин стояв на автобусній зупинці на Ковентрі-стрит. Він не зводив погляду із дверей поганенького Інтернет-кафе, що якимось чином спромоглося вижити серед найбільших світових брендів на найлюдянішій і найдорожчій вулиці столиці, як і численні крамнички із сувенірами та символікою Лондона.

Він простежив сюди за чоловіком, тримаючись на відстані від нього, коли той сідав на потяг на станції Ґолдгок-роуд, проштовхувався крізь натовп навколо вуличних музикантів у Ковент Ґарден, а потім зайшов до бридкого кафе лише в кількох сотнях метрів від площі Піккаділлі.

Зі зміною погоди температура знизилася, і його здобич замаскувалася відповідно до традиційного лондонського вбрання: довге чорне пальто, бездоганно начищені черевики, щойно випрасувана сорочка та штани, під незмінно чорною парасолькою.

Часом йому було важко втримувати темп, коли кремезний чоловік швидко пробирався крізь звивистий натовп. Вульф бачив, як багато людей стикаються з ним, проштовхуючись у протилежному напрямку, просять милостині, намагаються всунути йому в руки лискучі листівки, і жоден із них не здогадувався, що серед них іде чудовисько: вовк у овечій шкурі.

Незадовго після того, як чоловік вийшов з Ковент-Ґарден, він вирішив зрізати шлях. Вульф простежив за ним аж до тихої прилеглої вулички і прискорився, передчуваючи той рідкісний момент усамітнення у завжди невсипущому місті. Він прискорив ходу до повільного бігу, так, неначе переслідував свою ціль, яка ні про що не підозрювала, однак, коли із-за рогу з’явилося таксі і проїхало трохи далі вулицею, Вульф неохоче сповільнив свою ходу і знову пройшов за своєю здобиччю на метушливу вулицю.

Коли мжичка переросла в дощ, Вульф підняв комір свого довгого чорного пальта й згорбився, щоби вберегти тепло. Він спостерігав, як у вітрині кафе на мокрому склі поступово спотворюються яскраві цифри неонового годинника — ще одне нагадування, що це був його останній день, його останній шанс.

Він гаяв час.

Ізабель Плат проводили експрес-курс у телевізійній студії. Зрештою, щоб пояснити неймовірно привабливій репортерці, в яку камеру їй дивитися й коли, знадобилося п’ять спраглих членів команди техніків. Задля такого неочікуваного розвитку у своїй стрімкій кар’єрі, вона вбралася у свій найстриманіший одяг, а це аж ніяк не задовольняло Елайджу, і він надіслав їй повідомлення: «Розстібни верхні три ґудзики».

Хоча формат її першої появи на публіці й був відносно простим: інтерв’ю сам на сам лише з двома перервами на відео, вони очікували, що десятки мільйонів людей з усієї планети увімкнуть канал, щоб переглянути півгодинну програму. Ізабель непокоїлася, що її може знову знудити.

Вона ніколи не хотіла цього. Ізабель насправді зовсім не хотіла бути репортеркою, тому здивувалася не менше за інших, коли, попри абсолютну нестачу досвіду та кваліфікації, їй запропонували роботу. Вона сперечалася з хлопцем про те, щоб улаштуватися кудись деінде, але ненавиділа працювати тут і рішуче вирішила звільнитися.

Усі в редакції вважали її тупою, шльондрою, чи тупою шльондрою. Ізабель прекрасно чула шепіт за своєю спиною і першою визнала б, що вона далеко не геній, проте там, де посередньо освіченим людям пробачали неправильну вимову чи недоречну репліку, її без кінця висміювали.

Вона всміхалася разом із недолугими людьми і сміялася з їхніх очевидних жартів. Ізабель удавала, що була в захваті від того, що їй виявили таку честь, однак насправді їй хотілося лише, щоб на її місці опинилася Андреа, узгоджуючи складні рухи камери та хитромудрий розподіл часу програми.

— Мені здавалося, що я зможу звикнути до цього, — засміялася вона, коли один із чоловіків підкотив її разом із кріслом на потрібне місце.

— Не надто влаштовуйся, — вигукнула Андреа, перетинаючи студію дорогою в гримерку. — Ти тут лише тому, що насправді я не можу взяти інтерв’ю у самої себе, хіба ні?

— У мене щось є! — вигукнув Едмундс із конференц-зали.

Коли у Бакстер під ногами зашелестіли розкидані повсюди папери й вона зачинила за собою двері, Фінлі, Ваніта і Сіммонс уже були всередині. Схоже, Сіммонс не на жарт розлютився й, здавалося, розмірковував над тим, чи варто робити Едмундсу догану за такий розгардіяш.

Едмундс потягнувся до архівної коробки й роздав їм документи.

— Гаразд, — засапаний, почав він. — Вам доведеться трохи потерпіти мене. Тут усе трохи заплутано. Зачекайте, не ці.

Він вихопив із рук Сіммонса папери й кинув на підлогу позаду нього.

— Вам доведеться поділитися, — посміхнувся Едмундс. — Це одна з тих справ, які Вульф брав із архіву. Стефан Шерман, п’ятдесят один рік, Генеральний директор збанкрутілої фірми виробника електроніки. Його син був директором компанії та покінчив із собою після невдалого об’єднання, чи щось таке… Це неважливо.

— А як це стосується справи? — запитала Ваніта.

— Я теж так думав, — захоплено продовжив Едмундс. — Але здогадайтеся, хто винен у тому, що об’єднання не відбулося? — Ґабріель Пул Молодший.