Дэниел Коул – Лялька (страница 61)

Охоронне світло позаду згасло.

Діна огорнула темрява. Затамувавши подих, він чув, як щось наближається довгим коридором, і, запанікувавши, несамовито замахнувся, влучивши лише в повітря та дерев’яні панелі на стінах. Ще до того, як він устиг замахнутися ще раз, до його чола торкнулося щось тверде, й чоловік занурився в темряву.

Дін і гадки не мав, чи втратив свідомість, чи ні, і потягнувся до рації та натиснув тривожну кнопку, яка передавала все, що він говорив, відкритим каналом. Від крихітного екрана лилося зелене світло й відбивалося на осяяних стінах, і, коли Дін спромігся підвестися, провело його до вимикача.

— 299 Віктор Кіло, прошу підкріплення, — промовив він, а потім втратив рівновагу, впустивши рацію на підлогу.

Дін клацнув вимикачем. Над його головою ожила маленька люстра, відкриваючи низку брудних слідів, що вели далі коридором та сходами нагору до спальні Ешлі. Дін схопив із підлоги кочергу й піднявся сходами туди, де стрімко тьмяніючі відбитки черевиків різко повертали до дбайливо прикрашених дверей дівчинки.

Занісши зброю над головою, Дін увірвався всередину й побачив, що у розгромленій кімнаті порожньо. Останні брудні сліди на кремовому килимі вели до відчинених балконних дверей. Він визирнув на безлюдний сад і сів біля металевої огорожі, витративши весь адреналін, який відволікав його від запаморочення. Чекаючи на підкріплення, він витягнув телефон й набрав номер, якого йому дали того вечора раніше.

Едмундс заснув, укрившись піджаком. За останні кілька тижнів він провів більше ночей на дивані, ніж на власному ліжку. А от Бакстер сиділа за кухонним столом, читаючи повідомлення, яке щойно отримала, й навіть не думала лягати спати. Вона тихо вийшла сходами без килима, щоб перевірити всю родину Локлен, які, здавалося, геть виснажилися й спали у спальні Едмундса й Тіа.

Вульф мав рацію, коли попереджав, що вбивця прийде за дівчинкою, якщо не зможе дістатися до Ешлі. Вагаючись, Ваніта погодилася дозволити перевезти родину, хоча й вважала, що всі, хто братиме в цьому участь, просто змарнують час. Бакстер запропонувала розмістити їх у неї. У всякому разі так вона сказала команді.

Вона все ще не відкидала можливості, що Вульфа підставили. Зрештою, це була вже друга Ешлі Локлен, яку він намагався врятувати за один день. Бакстер вирішила зателефонувати єдиному, кому повністю довіряла, хоча й була шалено розлючена на нього.

Тіа була в матері, а тому Едмундс людяно погодився розмістити Бакстер та її аристократичних біженців. Показав їм будинок та, незважаючи на втому, заквапився до магазину, щоб купити дещо з необхідного, хоча й заледве міг собі це дозволити. Бакстер була вдячна за цей вчинок, адже так йому не довелося споглядати жах на обличчях заможної родини, коли вони розглядали своє жалюгідне тимчасове помешкання.

— Йому варто звільнити свою економку, — почула Бакстер бурмотіння місіс Локлен до свого пихатого чоловіка, коли вступила у мисочку з котячим печивом на підлозі в кухні.

Ще за вечерею Едмундс заснув на дивані, а це означало, що він не їстиме ні бобів, ні тостів і не матиме можливості поговорити з Бакстер наодинці. «Можливо, це й на краще», — думала вона. Нічого не змінилося. Він вважав Вульфа винним, і вона нічого не могла сказати, що змусило б його передумати. Едмундс не знав його так добре, як вона.

Вигадавши аргументи на захист Вульфа, щоб використати їх проти Едмундса вранці, Бакстер підняла телефон і написала коротке повідомлення:

«Дівчинка в безпеці. Потрібно поговорити. Подзвони. Цьом».

Вона знала, що Вульф позбудеться свого телефону, щоб не дати їй вистежити його. Проте все одно натиснула кнопку «відправити», відчуваючи потребу хоч якимось чином відчути зв’язок із найважливішою людиною у своєму житті, адже навіть уявити собі не могла, що більше ніколи не побачить його знову.

Андреа тихо сповзла з ліжка, щоб не розбудити Джефрі. Вона обгорнулася простирадлом, а потім спустилася сходами вниз на кухню. Крізь скляний дах жінка бачила, як на чорнильно-синьому небі вже починає світати. Саме цей дах і був причиною, чому тут завжди була така нестійка температура. Навіть узимку, поки в погожі дні над головою було сонце, у просторій кімнаті-студії було нестерпно, а на світанку літнього ранку у неї замерзли пальці лише від того, що вона ступала по холодних кахлях.

Андреа зачинила за собою двері, потребуючи приватності, й сіла за стіл, тримаючи в руках склянку апельсинового соку, і притиснула до вуха телефон. Дивно, але навіть після стількох років окремо для неї було зовсім нормальним зателефонувати Вульфу о 5 ранку. Вона не могла сказати цього ж про жодну людину у своєму житті, навіть про Джефрі, якщо на те не було вагомої причини.

Упродовж років шлюбу вона так звикла до ненормованих змін Вульфа і знала, що, ймовірніше за все, посеред ночі він не спить так само, як і посеред дня. Проте правда крилася значно глибше. Андреа знала, що для неї він завжди був не далі, ніж за один телефонний дзвінок, готовий вислухати, про що б там вона не говорила, незалежно від того, чи спав він, чи ні. Аж дотепер Андреа завжди сприймала це як належне.

Уже вшосте за дванадцять годин її переадресувало на його голосову пошту, і замість того, щоб залишити ще одне спотворене повідомлення, Андреа завершила дзвінок. Дорогою на роботу вона спробує знову. До кінця дня Елайджа чекав на її відповідь стосовно підвищення, і тепер вона дійшла до точки, де припинила навіть думати про це, сподіваючись, що потрібної миті відкриється якийсь чарівний канал, який і підкаже правильну відповідь.

Джефрі, як і зазвичай, прокинувся о 6 ранку, й Андреа мусила докласти зусиль, щоб не починати цю заяложену тему за сніданком. Мабуть, його вже нудило від цього, як і її саму, хоча він усе одно не мав чого сказати їй, щоб допомогти. Перед тим, як піти в душ, він побажав їй удачі, лише задля того, щоб показати, що не забув, а потім зник нагорі.

З будинку Андреа вийшла о 6.20 для того, щоб дати гарний початок — а вона була в цьому впевнена — ще одному дню «годинника смерті в новинах». Щойно вона прибула до редакції, стала очевидною причина, чому Вульф не відповідав. Андреа побачила, що її поштова скринька забита електронними листами та фотографіями від людей, які очікували якоїсь фінансової винагороди за світлини Вульфа та Ешлі Локлен. Ненадійний перелік розкиданих місць нагадав їй історію про снігового леопарда-втікача, яку вона висвітлювала багато років тому: дві різні автозаправки, аеропорт Ґлазґо, поїздка на електровізку. Лише кілька хвилин тому надійшло нечітке фото з Дубаю.

Невпевнена, що з усім цим робити, Андреа відправила Бакстер повідомлення, щоб перевірити, чи все гаразд. Щоб переконатися, що вона не зіткнеться з Елайджею, коли той прийде, Андреа зарано пішла робити макіяж. Вона аж ніяк не потребувала нагадування про важливе рішення, яке мала прийняти, та і його тиску теж. Вона ще мала десять годин.

Коли Бакстер почула, як Едмундс почав крутитися, то все ще сиділа на кухні за столом. Вона швидко заштовхала до сумки позичений із речових доказів «Глокк 22». Вона не збиралася залишати себе чи родину Локлен без захисту і мала безперешкодний доступ до речових доказів у власному розслідуванні. Знадобилося лише п’ятнадцять хвилин, щоб покопирсатися в шухлядах та інших коробках з речовими доказами, щоб знайти жменьку куль 40 S&W, які підходили до магазина.

До кухні зайшов заспаний Едмундс і важко зітхнув, побачивши безлад, який чекав на нього в раковині. Вочевидь, Локлени ніколи не мали справи з миттям посуду після себе і прожили ще одну ніч, так цього і не навчившись.

— Доброго ранку, — позіхнув він.

Він наповнив чайник.

— Дякую, що прийняв нас, — сказала Бакстер.

Едмундс ще був напівсонний і не міг точно сказати, чи була вона щирою, чи ні.

— Убивця приходив за нею, як Вульф і попереджав, — сказала йому Бакстер.

Едмундс покинув свою каву і сів за стіл.

— Він утік, — сказала вона, побачивши в його очах надію. — Хлопчина, який спостерігав за будинком, постраждав, струс мозку, але з ним усе гаразд.

Бакстер замовкла, готуючись висловити гарно відрепетируваний аргумент.

— Я не звинувачую тебе за вчора і за припущення, що Вульф міг бути причетним до цього. Зважаючи на докази, які ти знайшов, якби ти не зробив цього, то не виконав би своєї роботи.

— Техніки сказали, що він ґуґлив ім’я Маделін Оєрс за день після того, як ми знайшли «Ляльку», — почав Едмундс, але Бакстер перебила його.

— Послухай, ти не знаєш його так, як я. У Вульфа є кодекс. Він, мабуть, найбільш моральна людина, з-поміж усіх, кого я знаю, навіть якщо іноді це й штовхає його на незаконні та жахливі вчинки.

— Хіба це нітрохи не суперечить одне одному? — якомога обережніше запитав Едмундс.

— Усі ми знаємо, що закон і справедливість не завжди працюють так, як нам того хочеться. Вульф ніколи не робив нічого з того, про що ти…

Бакстер замовкла не договоривши, оскільки Едмундс підвівся й витягнув зі своєї сумки папку. Він кинув її на стіл перед нею.

— Що це? — стривожено запитала вона.

Бакстер не виказувала наміру піднімати її.

— Я з’їздив на узбережжя вчора вдень… до лікарні Святої Анни.

Бакстер спохмурніла. Очевидно, вона вважала, що Едмундс задалеко зайшов.