Дэниел Коул – Лялька (страница 27)

Уже за п’ять хвилин Бакстер повернулася до їхнього спільного столу й поставила перед ним чашку чаю з молоком. Вочевидь, вона забула (а може, ніколи й не прислухалася), що Едмундс мав алергію на лактозу. З перебільшеним захватом він прикинувся, що зробив ковток.

— О котрій має повернутися Сіммонс? — запитала вона. — Мені потрібно обговорити з ним ситуацію з Ґарландом.

— Здається, о третій, — відповів Едмундс і, згадавши щось, розгорнув записник. — Твоє запитання мені дещо нагадало. Коли ти була на виїзді, тобі дзвонили. Єва Чемберс. Сказала, що у тебе є її номер.

— Дзвонила Єва? — запитала Бакстер, спантеличена дзвінком дружини Чемберса.

— Вона здалася мені стривоженою.

Бакстер відразу ж схопилася за мобільник. Не маючи можливості поговорити наодинці, оскільки Едмундс сидів лише у двох футах від неї, вона підвелася і перейшла до вільного столу Чемберса. На дзвінок відповіли після другого гудка.

— Емілі, — у голосі чулося полегшення.

— Єво? Усе гаразд?

— О так, упевнена, що гаразд, люба. Я просто непокоюся, наче дурнувата стара шкапа. Просто… Учора я отримала твоє повідомлення.

— О, вибач за це, — зніяковіло промовила Бакстер.

— Не переймайся. Мені здалося, що наприкінці ти щось наплутала, однак потім минулої ночі Бен не повернувся додому.

Бакстер це ще більше спантеличило.

— Не повернувся додому звідки, Єво?

— Та ж із роботи, люба.

Бакстер випросталася, раптом стривожившись, і ретельно обмірковувала свою відповідь, щоб не надто засмутити привітну жіночку на іншому кінці телефону.

— Коли ви повернулися з відпустки? — невимушено запитала Бакстер.

— Учора вранці, і поки я добиралася додому, Бен уже поїхав на роботу. Ані їжі в холодильнику, ані записки з привітанням… Що за чоловік?

Єва напружено засміялася. Бакстер потирала голову. Щоразу, коли Єва відкривала рота, Бакстер ще більше заплутувалася, а тому намагалася не сперечатися з нею.

— Гаразд, чому ти повернулася додому пізніше за Чем… за Бена?

— Перепрошую, любонько. Я не розумію.

— Коли Бен повернувся з відпустки? — Бакстер уже майже кричала.

На іншому кінці лінії запала довга пауза, а потім, охоплена смутком, Єва хрипло прошепотіла:

— Він не їздив у відпустку.

Запала приголомшлива тиша, і поки Бакстер силкувалася зібратися з думками, Єва почала плакати у трубку. Чемберса не було вже більше двох тижнів, а цього навіть ніхто не помітив. Бакстер відчула, як її серце шалено забилося в грудях, а в горлі пересохло.

— Думаєш, що з ним щось трапилося?

— Упевнена, що з ним усе гаразд, — непереконливо промовила Бакстер. — Єво?

Відповіддю їй став лише віддалений плач.

— Єво, мені потрібно знати, чому Бен не поїхав із тобою у відпустку… Єво?

Вона втрачала її.

— Бо він безперестанку торочив про це, — якомога життєрадісніше продовжила Бакстер. — Показував мені фотографії будинку твоєї сестри на пляжі та ресторан на стовпах. Він із таким нетерпінням чекав цієї поїздки, хіба не так?

— Так, люба, чекав. Але того ранку, коли ми мали вилітати, він мені зателефонував. Я вже спакувала всі речі й чекала на нього. Бен поїхав на зустріч із лікарем Семі. Спочатку для того, щоб забрати свої ліки, однак закінчилося все тим, що його залишили «під наглядом» у лікарні. Наступного дня він надіслав мені повідомлення, що з ним усе гаразд і що він повертається на роботу.

— Що він ще казав?

— Сказав, що кохає мене і що останньої миті в нього виникли якісь проблеми з ногою. Не хотів засмучувати мене. Звісно ж, я сказала, що залишаюся, однак він був непохитним і наполягав, що краще мені поїхати самій, аніж просто викинути гроші на вітер. Ми навіть посварилися через це.

Єва знову почала плакати.

— Які проблеми з ногою, Єво?

Бакстер згадала, як Чемберс іноді накульгував, однак вона ніколи не вважала це досить серйозним, щоб завдати проблем, і не чула, щоб він колись на щось скаржився.

— Ну, знаєш, люба, наслідки аварії багато років тому. Бен повертався додому із жахливим болем, який не вдавалося вгамувати впродовж усієї ночі. Він не любить про це говорити. Пластини і стержні… він майже втратив… Алло?

Бакстер випустила телефона і вже несамовито копирсалася в шухлядах столу Чемберса. Коли вона витягла верхню шухляду й висипала вміст на столі, її несамовито трусило і вже починалася гіпервентиляція легень. Люди навколо спостерігали за її дивною поведінкою зі зніяковілим нерозумінням.

Коли Бакстер висипала на підлогу другу шухляду з паперами, канцелярським приладдям та закусками, до неї попрямував Едмундс. Вона вже стала навколішки й почала розбирати той безлад, і Едмундс присів навпроти неї.

— Що ми шукаємо? — глянувши на килим, м’яко запитав він, не впевнений у тому, що шукав. — Дозволь мені допомогти.

— ДНК, — прошепотіла Бакстер, і швидкість її дихання поступово зростала.

Вона витерла сльози й висмикнула зі столу нижню шухляду. Уже саме хотіла перевернути підлогу й її, але Едмундс устиг дістати дешевого пластикового гребінця.

— Підійде? — запитав він, простягнувши його їй.

Вона підповзла, щоб узяти його, але потім істерично розридалася й почала неконтрольовано схлипувати в нього на грудях. Едмундс нерішуче обійняв її й розлючено махнув зівакам, які вже почали збиратися навколо.

— Що відбувається, Бакстер? — прошепотів він.

Їй знадобився якийсь час, щоб опанувати себе й відповісти. Та все одно, поміж пришвидшеними подихами, вона заледве могла говорити.

— «Лялька»… Нога… Це Чемберс!

Розділ 15

О 8.57 завалившись нарешті на не надто привабливий матрац, Вульф навіть не скинув черевиків. Вони з Фінлі працювали всю ніч на двох місцях злочинів, між якими була відстань у чверть милі: охороняли речові докази, стримували висвітлення у пресі, опитували свідків та складали офіційні звіти. Коли Фінлі все ж висадив його біля будинку, жителі міста лише поспішали на роботу; а вони обоє були надто виснажені, щоб навіть говорити.

Він сидів на жорсткій підлозі, жував тост у повний рот і дивився перший випуск Андреа цього дня, однак вимкнув телевізор, як тільки на екрані з’явилася фотографія, на якій він сидів біля понівеченого тіла Елізабет. Він неохоче поплентався до спальні й заснув за кілька секунд після того, як заплющив очі.

Він сподівався поїхати до лікаря, щоб той оглянув його руку, однак проспав аж до шостої вечора, коли його розбудив дзвінок Сіммонса. Обмовившись кількома словами про похорон мера Тернбла, він коротко розповів йому, як далеко просунулося розслідування протягом дня та про витік інформації у пресу минулої ночі. Після нерішучої паузи він розповів і про відкриття Бакстер. Криміналісти підтвердили, що волосся з гребінця детектива Чемберса дало повний збіг із правою ногою «Ляльки». Наостанок він нагадав Вульфу, що той може відійти від справи, коли захоче.

Вульф розігрів у мікрохвильовці пасту із фрикадельками швидкого приготування, однак після розмови із Сіммонсом ніяк не міг позбутися образу закривавленого фартуха вбивці. Переглядаючи нечіткий запис із камер відеоспостереження, Вульф розмірковував про те, чия ж то кров уже засохла на брудному фартухові, хто ж помер ще до того, як убивця заявив права на голову Наґіба Халіда як на почесний трофей. Тепер усе стало на свої місця. Вбивця мусив убити Чемберса до того, як той поїхав би з країни на два тижні.

Вульф сів перед телевізором, та, як виявилося, кошмарна його фотографія вже розлетілася іншими каналами новин, і складалося враження, що всі вони заповнюють ефірний час, обговорюючи, чи достатньо кваліфікований Вульф для такої важливої ролі у розслідуванні. Він осилив лише два шматочки схожої на плоть страви й відсунув її подалі. Вульф уже хотів було зішкребти решту у смітник, аж раптом задзвонив телефон. На жаль, він і досі не міг відчинити жодного вікна, інакше одним порухом позбувся б одночасно і надокучливого репортера, і відразливої вечері. Неохоче, він усе ж таки натиснув кнопку на приймачі.

— Натан Вульф: офірний цап, людина з обкладинки і ходячий труп, — життєрадісно промовив він.

— Емілі Бакстер: емоційно зламана та досить-таки п’яна. Я можу піднятися?

Вульф усміхнувся, натиснув ще одну кнопку, а потім квапливо заштовхав найбільший безлад у спальню і зачинив двері. Він впустив Бакстер, убрану в затісні джинси, чорні ботильйони та білу мереживну кофтинку. На очах — димчасто-синій макіяж, а через поріг повільно просочувався аромат її солодких квіткових парфумів. Зайшовши до гнітючої обшарпаної кімнати, вона передала йому пляшку червоного вина.

Попри те, що Вульф знав Бакстер упродовж стількох років, він ніколи не міг звикнути до того, як вона виглядала у звичайному одязі — молодшою, витонченішою, тендітнішою. Їй більше пасували б танці чи вечірки, аніж трупи та серійні вбивці.

— Стільця? — запитав він.

Бакстер роззирнулася кімнатою, в якій не було меблів.

— А в тебе є хоч один?

— Саме тому я й питаю, — сухо промовив Вульф.

Він витягнув для неї до центру кімнати коробку з надписом «Штани і сорочки», а потім відшукав келихи для вина в тій, на яку збирався сісти. Потім наповнив два невеликі келихи.

— Що ж, це місце виглядає трохи… — Бакстер замовкла з таким виразом на обличчі, немов не хотіла ні до чого торкатися.

Потім вона майже так само глянула на Вульфа, його зім’яту сорочку та скуйовджене волосся.

— Я щойно прокинувся, — збрехав він. — Від мене смердить і мені потрібно в душ.