Дэниел Коул – Лялька (страница 2)

Вирішальне слухання пройшло так, як і очікувалося. Сторонам захисту та обвинувачення надали змогу виголосити заключне слово, а потім головний суддя дав настанови присяжним: короткий підсумок обмежених доказів, які все ще вважалися переконливими, а також свої поради, зважаючи на заплутаність закону. Потім присяжним дозволили піти, щоб визначитися з вироком, і їх провели поза трибуною для свідків до окремої, у вже знайомій темі поєднання дерева та зеленого кольору, прозаїчно обставленої кімнати. Більше чотирьох із половиною годин дванадцять присяжних за великим дерев’яним столом сперечалися про вирок.

Саманта вирішила, як саме вона голосуватиме, ще багато тижнів тому, і її неабияк здивувало те, що думки решти присяжних так кардинально розділилися. Вона ніколи не дозволяла думці загалу впливати на власні рішення і втішала себе цим, хоча жінка лише зраділа б, якби її голос не долив ще більше пального у вогонь піару, який тепер оточував її магазин — засіб заробітку та радість у житті. Знову і знову повторювалися одні й ті ж аргументи. Потім хтось згадав про свідчення детектива Вульфа і розізлився, коли йому повторили, уже всоте, що вони були неприйнятними, і саме тому їх і не брали до уваги.

Час від часу Стенлі закликав до голосування, після якого судді через пристава передавали записку зі словами, що вони й досі не дійшли одностайного рішення. З кожним наступним голосуванням під тиском зростаючої більшості здавалася ще одна людина, аж доки, за лічені хвилини до п’ятої, вони змогли досягнути більшості десяти до двох, які були в меншості. Стенлі неохоче передав приставу записку з таким рішенням, і вже за десять хвилин чоловік повернувся, щоб супроводжувати присяжних до судової зали.

Коли Саманта поверталася на своє місце біля лави підсудних, то відчувала на собі погляд кожної пари очей. У кімнаті було тихо, й жінку дратував і бентежив кожний її крок на височенних підборах, бо стукіт відлунювався кімнатою. На щастя, коли всі дванадцять присяжних одночасно займали свої місця, його перекрив скрип підлоги, заглушивши її незначне, у порівнянні, порушення тиші.

Вона бачила, як надто нетерплячі присутні, замість того аби зачекати офіційного вироку, намагалися зчитати вираз її обличчя, і насолоджувалася цим. Ця кімната «вчених» людей, які бундючно проходжувалися кімнатою у своїх перуках і мантіях, приносила їй та іншим присяжним поблажливе задоволення, адже всі вони тепер покладалися на милість присяжних. Саманті довелося приховати посмішку. Жінка почувалася немов дитина, яка знала якусь заборонену таємницю і водночас не могла нікому про неї розповісти.

— Підсудний, підведіться, будь ласка, — порушуючи тишу, виголосив секретар.

На лаві підсудних Наґіб Халід невпевнено звівся на ноги.

— Старшина присяжних, підведіться, будь ласка.

Наприкінці Самантиного ряду підвівся Стенлі.

— Ви дійшли одностайного вердикту?

— Ні, — Стенлі запнувся, відповівши майже нечутно.

Саманта закотила очі, коли він тричі швидко кашлянув, прочищаючи горло.

— Ні, — Стенлі майже закричав.

— Ви досягли вироку з переконливою більшістю?

— Досягли, — Стенлі здригнувся, і продовжив: — Вибачте… Так.

Секретар глянув на суддю, і той кивнув, схвалюючи голосування більшості.

— Присяжні, ви визнаєте Наґіба Халіда винним чи невинним у двадцяти семи вбивствах?

Саманта усвідомила, що затамувала подих, навіть попри те, що й так знала відповідь. Кілька стільців скрипнули в унісон, коли вперед нахилилися спраглі до рішення присутні.

— Невинним.

Зацікавлена його реакцією, Саманта глянула на Халіда. Він закрив обличчя долонями й аж тремтів від полегшення.

Та потім почулися перші панічні викрики.

Ще до того, як охорона встигла вчасно зреагувати, детектив Вульф блискавично подолав відстань, яка відділяла його від лави підсудних, і витягнув Халіда через скляну перегородку. А коли той невдало приземлився на підлогу і Вульф несамовито накинувся на нього, пролунав його приглушений крик. Ударами ніг Вульф ламав Халіду ребра, а від сили нападу на руках детектива потріскалася шкіра.

Десь залунав сигнал тривоги.

Вульфа вдарили в обличчя, і він відчув смак крові, а коли відступив до присяжних, то врізався в жінку, яка стояла найближче, збивши її з ніг. Щоб утриматися на ногах, йому знадобилося кілька секунд, і за цей час простір між ним та понівеченим тілом біля підніжжя лави підсудних заповнили кілька поліціянтів.

Вульф вилаявся, похитнувся вперед і відчув, як, утримуючи від падіння, його схопили сильні руки, а потім силоміць змусили стати навколішки і зрештою поклали на підлогу. Він важко вдихнув пил підлоги, огорнутий запахами поту і поліролю, спостерігаючи за тим, як один із пошкоджених поліційних кийків скочується в порожнечу в дерев’яних панелях позаду Халіда.

Здавалося, він був мертвий, однак Вульф мав переконатись у цьому.

Із останньою хвилею адреналіну він вирвавсь і підповз до нерухомого чоловіка. Там, де кров уже просочилася крізь дешеву тканину в’язничної роби, його тіло вкривали темно-червоні плями. Вульф потягнувся рукою до важкої зброї, схопився пальцями за холодний метал. Уже заніс його над головою Халіда, але раптовий сильний поштовх перекинув його на спину. Дезорієнтований, Вульф міг лише спостерігати за тим, як охоронець біля лави підсудних знову замахнувся, розтрощуючи його зап’ясток ще одним сильним ударом.

Із того моменту, як прозвучало слово вироку «Невинний», минуло заледве двадцять секунд, однак почувши металевий стукіт по дереву, Вульф уже знав, що це кінець. Він молився лише про те, що встиг зробити достатньо.

Люди галасували і квапилися до виходів, але потік поліціянтів заганяв їх назад. Шокована, Саманта просто сиділа на підлозі й дивилася кудись у простір, не помічаючи, що події розгорталися лише на віддалі метра від неї. Нарешті хтось узяв її під руку, потягнув до себе й допоміг підвестися, а потім швидко вивів із кімнати. Той, хто допомагав Саманті, кричав їй щось, та, здавалося, слова не досягали її. Жінка чула лише приглушений сигнал тривоги. Вона підсковзнулася на підлозі у Великій залі й відчула, що коліном вцілила собі в голову. Біль з’явився не відразу, але вона впала на чорно-білий сицилійський мармур, розгублено витріщившись на витіюватий купол, що височів на віддалі шістдесяти семи футів над нею, і ліплення, прикрашені вікна і фрески.

Щойно натовп пройшов, рятівник Саманти допоміг їй устати, і перед тим, як знову повернутися до зали, відвів її якомога далі до головного виходу, яким уже не користувалися. Величезні дерев’яні двері та чорні ворота були широко відчинені, небо — затягнуте хмарами. Тепер уже сама, Саманта вийшла надвір.

Фото не могло бути ідеальнішим, навіть якби вона позувала: прекрасна присяжна в білому, забризкана кров’ю, переможена, стояла біля підніжжя кам’яної скульптури Феміди та зловісного Янгола-охоронця, неначе смерть, із голови до п’ят закутаного у важку мантію, який готувався передати на небеса безкінечний перелік гріхів своїх підопічних.

Саманта відвернулася від спраглого до розповідей гурту журналістів та їхнього сліпучого світла. У спалахах сотень фотокамер вона помітила слова, що були викарбувані на камені трохи вище, над чотирма окремими кам’яними колонами, які неначе підтримували їхню метафоричну вагу:

«Захищай невинних і карай грішників».

Прочитавши ці слова, Саманта приглушила в собі відчуття, що якимось чином не впоралася, адже чи могла вона щиро стверджувати, що мала таку ж непохитну впевненість у невинності Халіда, як той детектив, переконаний у протилежному? Коли Саманта зрештою знову глянула на янгола у каптурі, то вже знала, що потрапила до його списку.

Їй щойно ухвалили вирок.

Чотири роки по тому…

Розділ 1

Вульф наосліп шукав свого мобільника, який на поверхні ламінованої підлоги із кожним поштовхом вібросигналу відсувався все далі. У темряві почали поступово проступати незнайомі обриси його нового помешкання. Коли він сповзав по матрацу, щоб дістатися до телефону, до його тіла липло просякнуте потом простирадло.

— Вульф, — відповів він, зітхнувши з полегшенням, коли нарешті зміг намацати на стіні бажане — вимикач.

— Це Сіммонс.

Вульф увімкнув світло й важко зітхнув, коли слабке жовтувате освітлення нагадало йому про те, де він знаходився, й боровся зі спокусою покласти слухавку. У крихітній кімнатці було чотири стіни, потертий двоспальний матрац на підлозі та одна-однісінька лампочка. Через його домовласника, котрий і досі не забрав ключа для відчинення вікон у попереднього мешканця, у цій тісній коробці було душно. Зазвичай для Лондона це не проблема, однак Вульф примудрився переїхати саме під час одного з нехарактерних для Англії спекотних періодів, який затягнувся вже майже на два тижні.

— Здається, ти не надто радий мене чути, — промовив Сіммонс.

— Котра година? — позіхнув Вульф.

— За десять хвилин четверта ранку.

— Хіба в мене не вихідний?

— Уже ні. Ти потрібен мені на місці злочину.

— Поруч із твоїм столом? — запитав Вульф, жартуючи лише наполовину, тому що жодного разу не бачив, щоб його шеф покидав офіс.

— Дуже смішно. Цього разу вони витягли й мене.

— Усе аж так погано?

Перед тим, як Сіммонс відповів, на іншому кінці лінії запала тиша.